Вони сіли навпроти мене – він, і Вона - йому на руки. Посмішка – легка, грайлива і жіночна; косинка, світле волосся, що вибивається з-під неї – Вона постійно поправляла його рукою і… очі – сяйво, що притягує і шокує, а на кутках їх – по чотири зморшки.

Незграбні чоботи, заширокі для тонкої, прямуючої вгору ноги; колготи – товсті,такі зазвичай носять бабулі; стара куртка - замок, що давно розійшовся і тепер де-не-де скріплений чимось схожим на шпильки. Скільки їй років? Якщо судити по одягу – багатенько. Але обличчя – молоде , ЩАСЛИВЕ – світло її очей стирає пам’ять про всі негаразди, і вона стає вдвічі молодшою і гарнішою. По рукам теж нічого не скажеш. Але ці чотири малих зморщечки..?

Погляд впав на нього. Він – самий звичайний, не старий і не молодий, простий працівник з невеликою зарплатнею і постійними фізичними навантаженнями, мабуть тому трохи дебелий.

І знову на Неї. ОЧІ. Знаєте, що в них? Усі негаразди Землі зникають перед цим поглядом. Це та віра у найкраще майбутнє, у щастя і добро, яка подолає усе. Якою ж сильною вона є, якщо я дивлюсь в її очі і так щиро у це вірю?

Сьогодні я побачилась зі старими друзями. Мене показали по телевізору. Я відчула, що таке взаємне кохання. Мене зігріли. Мене прийняли. Про мене попіклувались. Згадали. Мені подарували два подарунки. Пригостили тортом і шашликами. Просто подумали про мене. Приділили увагу моїй статті,в яку я вклала душу і за яку так переживала. Мою роботу високо оцінили. Я познайомилась з новими людьми. Мене зацікавили. Мені задали оригінальне і складне запитання і змусили зрозуміти себе і дати відповідь. Вислухали. Зрозуміли.

Я вдячна. Усім що були поряд сьогодні і, водночас, усьому світу взагалі. За те, що сьогодні йде сніг. За те, що усе біле і чисте. За те, що це сталось зі мною, і що це можливо. За те, що я не відчуваю чорного. За те, що це світло і тепло живе у моїй душі, і воно готове в будь-який момент допомогти іншим.