біла троянда рівномірно стиха колихається від моїх кроків. просторо-історична станція золотих воріт. незвично і якось по-іншому. раптово знаю - це так добре бо вперше, але хочу не десятки троянд і десятки чоловіків, достатньо однієї, але особливої. і першої.

ти казав колись не закохуватись. тепер ти змінив свою думку. чи помічала я, що щось в тобі змінилось? я не придивлялась, бо надто часто перечіпалась за власну брехню собі. не з тобою, раніше. але тепер не хочу. досить. ти й сам знаєш, як легко накидати дівчинці макаронів на вуха. і як вони потім боляче знімаються.

я помилилась. та моя замітка про комсі-комса - то твоя відповідь на питання про справи. про мене ти відповів просто - так.

ти сьогодні назвав себе дурнем. без аргументації. вперше при мені. це дещо значить,
хоча я і зробила вигляд дурепи)

дивно, але лише з тобою я можу плакати. і на твоєму плечі. мабуть я справді відчуваю в тобі підтримку і дозволяю єю мені бути.

а троянда все таки гарна
мені ніхто не дарував квітів
але ні, Маринка, не треба закохуватись

дядя в великих окулярах в роговій оправі роздивлявся нишком мене і троянду, ми сиділи навпроти у метро. дружба - це любов без крил. нещодавно прочитала.
любов з крилами піднімається високо, так, що не бачить нічого окрім себе - інше усе надто мале і незначне. а якщо любов земна, але тревдо стоячи на ногах може вилізти на будь-яку верхівку? і пізнати красу справжню, не підносячи себе надто високо?
у цьому щось є.