В мене не було Її, й не буде,
через те, що надто я бажаю.
Почуття тепер якісь облудні,
ходять кожен раз від краю і до краю.

Більше давить гніт свого мовчання.
Як на пристані чекати корабель,
коли то найбільш пусте чекання?
В залах, де немає вікон, стель...

Все мине, і знов візьме початок
з кожним рухом, махом Її вій,
з кожним словом із Її нотаток,
кожним звуком із палких дитячих мрій.

Подих вітру оголяє небо, й хмари -
ці примарні скупчення надій -
ніби котять швидкоплинні чари,
що я завжди оживляю в Ній.

Не страждати ж через небувале?
Вона часто не така, як я люблю...
Та якби всі почуття мене минали,
я б подумала, що не живу, а сплю.