Ніби в небо долітають ясени,
оминати хочеться їх стороною.
Я закохуюсь звичайно восени,
коли все навколо квилить тишиною.

Коли падає життя листків до ніг,
Коли вітер путає комусь знов коси
І лунає вересня ледь чутний сміх,
Жовтня – гімн печалі безголосий.

Коли ти стоїш, неначе одинак,
А в обличчя б’ють сиві тумани,
Запах їх – їдкий, як аміак:
Осінь рве і ятрить старі рани.

Те кохання надто важко пронести -
Серце мерзне, пальці надто бліднуть -
Пронести в мереживо рожевої весни!
Де воно заквітне у душі, неначе рідне.

Як не втратити себе о цій порі?
Розливаються дощем мені під ноги,
Дзеркалом в брудній квапливій грі
На асфальті, колись приспані знемоги..

Ніби в небі вже зібралися птахи,
Оминають наші долі стороною.
Ця любов – за всі мої гріхи,
Як шкода, що восени, в не весною.

20 вересня 2011