Ми граємось у класики на тонкому льоду.
Б"ємось з нічев"я головою в стіну.
І кожен з нас кричить "Живу!"
На стінах крематорія малюючи картини.

Ми виливаємо останню воду з фляги,
У кволого її забравши перед тим.
Він помиратиме від спраги,
Та жоден з нас не зжалиться над ним.

Нам шкіру розрива іржаве лезо часу,
Всю нашу кров зливаючи в клепсидру.
Ми мертві падаєм одразу,
Проте не нарікаємо на долю підлу.

Ненависті вогнем припалюємо рани
Нанесені безжалісним суспільством.
Давно ми стоїмо на грані -
Між газовою камерою і електричним кріслом...

Ми власні індульгенції не клапті рвемо,
Підписуючи цим собі смертельний вирок
Все далі й далі в пекло ми ідемо
І кігті часу далі рвуть нам шкіру...