[изображение]
Застукали на поле
И за руку сцапали
С поличным
на месте
врага.
(Микола Асєєв "Пісня піонерохорони врожаю")


При організації Голодомору, крім головних надзавдань (про які вже написано чимало), Москва ставила собі за мету розв’язання ще й низки, хоч і другорядних, але достатньо важливих для режиму питань. Зокрема, виховання любові до комуністичної влади. Звучить абсурдно, але це так. Більше того, завдяки Великому Голоду серед його жертв відбулася швидка селекція найбільш відданих комуністичних прислужників.

Зокрема, варто згадати давно відомий факт – у 40-50-ті роки найжорстокішими гулагівськими "вєртухаями" були українці. Це описано у безлічі спогадів. Зокрема, в славнозвісному "Архіпелазі ГУЛАГ". Але чому з українців виходили найкращі наглядачі-"вєртухаї" - питання майже недосліджене. Невже це щось генетичне чи ментальне? Насправді менталітет ні до чого. Маловідомий, але факт - у тридцяті роки в Радянській Україні активно діяла велика секретна програма по спецвихованню дітей, що пережили Голодомор. Перевага віддавалася або сиротам, або розкуркуленим (аби уникнути будь яких контактів з родиною). З одного боку, нічого нового. Так само в Туреччині виховували яничарів. Комуністичне ноу-хау було в тому, що Москва не лише попередньо знищила батьків (замордувала голодом, чи відправила до Сибіру), але й зламала голодом психіку дитини. Спогади про голод, як ніщо інше сприяли абсолютно щирій любові до режиму, котрий цей голод організував. Майже за Ніцше: "Якщо ти хочеш, аби тебе любили, не роби для людей нічого, просто забери у них все, - а потім поверни дещицю". До того ж, людина, яка у дитинстві пережила Голод, часом ціною шматка хліба, вирваного з руки слабкішого, а то й завдяки канібалізму, ладна була потім за шматок хліба чи через загрозу його втратити, піти на будь які злочини, аби цей жах не повторився знову.

Комуністи також активно використовували дітей і під час організації Голодомору. Свідчення цього навіть не довелося шукати в секретних архівах. 1940 року в Москві було випущено шикарну книгу-фотоальбом, присвячену щасливому дитинству в СРСР. Розкішну книгу було випущене на честь 15 - річного ювілею табору "Артек". Тиснена золотом палітурка, понад три сотні фотографій та кольорових малюнків – такий собі шедевр поліграфії кінця тридцятих років. Це було достатньо дороге подарункове видання. Варто зазначити, що тоді воно коштувало 90 рублів. Це при тому, що висококваліфікований робітник, чи службовець у тому ж таки 1940 році отримував біля 300 рублів на місяць (цей фотоальбом у повному обсязі можна подивитися на сайті табору "Артек").

[изображение]
Є у цій книзі розділ, який називається "Вартові". Хто ж були, ці "вартові" і чим вони прославилися? Процитую:

"В середине июля 1934 г. на улицах Москвы можно было встретить небольшие группы странных ребят. Они ходили неуверенно, заглядывались на вывески, с криком рассыпались при автомобильном гудке, то и дело натыкались на прохожих.

Когда одна такая группа спускалась с площади Восстания к Зоопарку, один парнишка, зазевавшись на огромный восьмиэтажный дом, налетел на солидного прохожего. Прохожий сразу определил, что это не московский житель.
— Надо вперед смотреть, молодой человек! Ты кто такой, откуда?
— Я... я дозорный из деревни.
— Какой же ты дозорный, коли под носом ничего не видишь! — рассмеялся мужчина и пошел своей дорогой.
Это были действительно приехавшие в Москву дозорные, лучшие пионеры колхозной деревни. Каждый из них мог бы смело похвастаться немаловажными заслугами перед страной.
Почти все они попали в Москву первый раз в жизни. Многоэтажные дома, яркие витрины и вывески, трамваи, автобусы - все было для них новым и захватывающим. Они жадно разглядывали каждый новый предмет, чтобы запомнить и рассказать потом о нем в колхозе.
Как же и зачем приехали эти ребята в Москву?
12 июня 1934 г. Центральный комитет ВЛКСМ постановил: "Одобрить предложение Центрального бюро юных пионеров о премировании поездкой на полтора месяца на отдых во всесоюзный пионерский лагерь "Артек" 200 лучших пионеров Советского Союза, таких, как Оля Балыкина, разоблачившая своего отца и вместе с ним группу воров колхозного хлеба; Ваня Бачериков, разоблачивший шайку воров колхозного имущества у себя в деревне; Мотя Потупчик, которая, несмотря на угрозы недобитого кулачья, смело продолжает вести работу в пионерском отряде Павлика Морозова; Митя Гордиенко, Коля Леонов, Вася Шмат, Вагар Саркисьян, показавшие образцы сознательности в охране колхозного урожая… и много других, проявивших образцы исключительной сознательности в охране социалистической собственности, в борьбе с классово враждебными элементами"
Нижче подано розповідь про один з типових "подвигів" цих "вартових".
"Вася Шмат, 13-летний пионер организовал в станице Выселки (Азово-Черноморье) бригаду дозорников урожая. Вместе с колхозниками ребята построили на своем участке дозорную вышку и целые дни проводили в поле…
Вот на вышку поднялся Вася. Он лег на живот и было уже заскучал, как вдруг заметил, что в самом дальнем углу участка, около леса, пшеница подозрительно шевелится. Быстро спустился Вася вниз. Вся бригада бесшумно помчалась к подозрительному месту.

— Что ты тут делаешь? — крикнул Вася, хватая за воротник "парикмахера". Мальчишка лет 13 сидел в пшенице и, нагибая стебли, ножницами срезал (стриг) колосья. Тучные зрелые колосья сыпались в мешок. От крика "парикмахер" растерялся и забормотал что-то непонятное. Дозорные вытащили его из пшеницы и стали допрашивать:
— Кто такой? Откуда? Кто послал колосья стричь?
…За лето бригада Васи Шмата задержала еще трех „парикмахеров".

Про сумну долю "парикмахеров" в світлі "закону про 7 колосків" можна лише здогадуватися.
"20 июля 1934 г. больше ста таких ребят съехались в Москву, чтобы отсюда ехать дальше на юг, к берегам Черного моря, в замечательный лагерь „Артек".
В Москве торжественно встречали гостей. С вокзала их отвозили в специальных машинах в гостиницу, затем после отдыха повели осматривать Москву. Им показали Красную площадь, Зоопарк, Планетарий, Третьяковскую галлерею, лучшие московские театры и музеи.
Особенно понравился ребятам детский городок Парка культуры и отдыха. Здесь они проводили все свободное от экскурсий время. Сюда к ним приезжали детские писатели и поэты читать свои произведения. Целыми днями гостили здесь московские ребята.
21 июля с Курского вокзала отошел специальный поезд Москва-Симферополь. Он целиком был занят юными пассажирами в красных галстуках — юными героями колхозных полей".

Серед "вартових", що приїхали до "Артеку" був ще один герой – 13-річний Проня Колибін. Він здав власну матір, яка пішла в поле збирати опалі колоски, аби врятувати від голодної смерті сина. Правда укладачі книги справедливо вирішили, що його "подвиг" - це вже занадто, навіть для юного ленінця. Але історія Проні зафіксована в картотеці історії Всесоюзної піонерської організації імені В.Леніна.

Ще один цікавий факт. У книзі багато фотографій. Є персональні фото майже всіх, кого згадують поіменно. Але, незважаючи на те, що "вартовим" присвячено окремій розділ, жодної фотографії власне "вартових" немає. Хоча є, наприклад, світлина урочистої церемонії зустрічі цих "піонерів-героїв" на вокзалі в Сімферополі. Правда, на фото виключно ті, хто зустрічає. Чому так - можна лишень здогадуватися. Чи то обличчя піонерів-вартових виявилися невідповідними для зразкових піонерів, чи то діти, що нещодавно пережили Голодомор, були не достатньо вгодовані, аби символізувати щасливе дитинство в СРСР.
Є ще одна версія відсутності фото. Ветерани "Артеку" пізніше згадували, що зміна "вартових" була чи не єдиною, коли у таборі майже не було чутно дитячого сміху. Коли діти трохи від’їлися і почуття голоду відійшло на другий план, вони почали усвідомлювати, чим куплено їх веселий відпочинок біля моря. Більшість піонерів-вартових весь час перебували у тяжкому депресивному стані. Особливо ті, котрі здали найрідніших. Фото ж депресивних дітей аж ніяк не годилися для радісної агітки.
Власне, у цій ситуації не можна звинувачувати цих нещасних дітей. Вони стали такими ж жертвами Кремля, як і ті, кого ці діти відправили до ГУЛАГу, чи прирекли на голодну смерть. І не нам, що не знали голоду, їх судити… Злочинці їх зробили лише знаряддям. Судити варто й потрібно лише організаторів, та тих, хто їх сьогодні виправдовує та захищає, а також є їх ідейним нащадком.
З точки ж зору педагогіки та дитячої психології, в історії з "вартовими" варто зазначити кілька аспектів.
Режим виділив дитину з загалу. Поки інші, в тому числі й діти, вмирали з голоду, ці хлопчики й дівчатка мали таку-сяку пайку чи, врешті решт, самі могли вільно "настригти" собі колосків. Тут і спрацьовує класичний принцип Ніцше. Влада, яка забрала все, а потім дала дещицю – стає улюбленою. До речі, цей принцип й сьогодні активно працює, зокрема в деяких північно-східних регіонах України.
Виділення з загалу та певні пільги показують, що вірна служба – це додаткова пайка, а ні – станеш "ворогом", що конає від голоду. Страх потрапити до "ворогів", та одночасна зневага до "ворожого бидла" примушує потім служити не на страх а на совість. Робити навіть більше, ніж від тебе вимагають. Чи не звідси пішло: "Коли в Москві нігті стрижуть, в Києві пальці рубають".
Досить показовим є те, що перед поїздкою до Криму дітей звозили до Москви. Дитина з глибокого й зубожілого, а часом майже повністю вимерлого від голоду українського села раптово потрапляє до іншого світу. Вгодовані й гарно одягнені москвичі замість конаючих брудних українських селян, сяючі багатоповерхові будинки, замість почорнілих хат, де й стріхи позривали у пошуках колосків. Тут і в дорослого станеться культурний шок. Після такої поїздки у дитини навічно фіксується у свідомості, що українцем бути погано, що все українське навіть не другорядне, а взагалі – повний непотріб. Лише Москва, та все російське - це круто. Саме з таких потім виростали найбільш промосковськи налаштовані русифікатори.
Варто зазначити, що для дітей, що чудом вижили під час Великого Голоду крім цукерки у вигляді різних нагород, а то й поїздки до "Артеку", була й палиця. 7 квітня 1935 року вступив в силу указ, що дозволяв розстрілювати вже з 12 років. Враховуючи, що після Голодомору була велика кількість безпритульних, що не мали жодних документів, вік часто визначали на око. Відомий, зокрема, випадок, коли цілком законно(!) було розстріляно двох 11-річних правопорушників.
Наразі наслідки впливу Голодомору на психіку та свідомість людей, що його пережили у дитинстві, ті комплекси, розвинені у них, які потім були прищеплені власним дітям, що вже не знали голоду, потребують окремого дослідження…
P.S. І наостанок. Дуже б не хотілося, аби в цій публікації хтось угледів звинувачення на адресу самого табору "Артек". Якщо дорослий мерзотник, що спровокував дитину на злочин, дарує їй потім цукерку – цукерка не винна… Як зазначалося вище, у таборі були шоковані зміною "дозорників".

Дмитро Полюхович
/c/ http://www.intv-inter.net/news/article/?id=57713456