22:23 15-11-2022
Слушний момент поговорити про важливість збереження російської культури і мови в Україні, про її вагомий внесок і неоцінену значимість для культурного різноманіття.
Як і про те, що не всі росіяни однакові, не треба валити відповідальність на всіх. "За что ж вы нас не любите"? З такою картинкою, можливо, зрозуміліше, "за что"? (кликабельно) 
Як і про те, що не всі росіяни однакові, не треба валити відповідальність на всіх. "За что ж вы нас не любите"? З такою картинкою, можливо, зрозуміліше, "за что"? (кликабельно)
Комментарии:
22:56 15-11-2022
У двох словах можу одразу сказати, що в російській культурі дискурс побудований на жорстокій і агресивній поведінці, визнанні права на домінування у сильнішого. Приблизно те що пані Маркарова відповіла недавно папі Римському. Але треба писати гарно, обгрунтовано і з прикладами і це я пізніше напишу
02:11 16-11-2022
Ще в Польщі тре намалювати вогник. В Пшеводові.
Хоча то буде питання, за що поляки не люблять руських.
Хоча то буде питання, за що поляки не люблять руських.
14:29 16-11-2022
Найбільш відомі приклади, звичайно, Достоєвський, Булгаков, "Му-Му" Тургенєва, Анна Кареніна як приклад самознищення, у випадку якщо ти не вписуєшся в рамки загально прийнятої моралі.
"Злочин і Покарання" - одіозне визнання того що хоч пересічний громадянин росії і є рідкісною тварюкою, якщо зазирнути в спеціально зроблений автором розтин душі хоч би Свидригайлова, хоч би і самого головного героя, там жахіття, наслідком якого є "свидригайловська банька" як проміжна стадія між огидним вчинком якій неодмінно має бути скоєним, якщо злочин ще не зроблений, і каяттям, якщо вдасться пробитися на світ божій сумлінню і сорому за те що зробив.
Саме злочин є звичайною річчю в житті у Достоєвського, а ось якщо людина десь, дуже глибоко нарила рештки совісті, то вона підноситься автором в ранг особливих людей, стає майже свята.
Роман "Ідіот" демонструє що суспільство ситих і причепурених панів цілком нормально зле і жорстоке, але якщо з'являється дійсно нормальна людина, добра, мила, лагідна, її вважають дурником, сміються, знущаються, відчувають свою перевагу над нею і кайфують від цього!
Семен Прохарчин із "Бідних людей" просто приклад долі маленької людини, якщо вона недостатньо сильна, зла і жорстока. В цьому оповіданні висловлювання того що якщо ти слабий, то, знай своє місце, сиди в своїй жалюгідності і не рипайся.
У “Дядюшкіному сні” так само суспільство, яке складається з огидних потвор, підноситься як норма життя, а ось одна на всіх добра дівчина перемагає.
Чи висвітлював Достоєвський просто нариви на тілі суспільства, чи навчилося російське суспільство чомусь після читання його книг? Не навчилося і висвітлював гнійні утворення він так, що ніби благав зграю жорстоких тварюк пожаліти когось, відкопати всередені себе рештки людяності. І ось як трохи нариють людяності, то пишаються собою так що самовдоволеність аж капле!
Булгаков демонструє перемогу жорстокості над жорстокістю. Злих людей просто пиздять і принижують, щоб вони хоча б щось зрозуміли, а вони просто визнають силу переможців. На балі Сатани в “Майстрі і Маргариті” потвори-злочинці просто святкують своє перебування в пеклі. За тією ж схемою що в Достоєвського, але замість каяття просто заслужене покарання. Злочин-модробій-відбування покарання. Люди, яким відводиться роль нормальних, або психічно хворі, або змушені жити з хворою людиною.
Му-му без коментарів, є ще казки Чуковського, де добро пожирає зло, Мальчиш-Кібальчиш і так далі. Дискурс жорстокості представлений самими вшанованими і відомими авторами.
Але головне в моєму коментарі, все ж, має бути ця цитата М. Горького:
«Я думаю, что русскому народу исключительно — так же исключительно, как англичанину чувство юмора — свойственно чувство особенной жестокости, хладнокровной и как бы испытывающей пределы человеческого терпения к боли, как бы изучающей цепкость, стойкость жизни. В русской жестокости чувствуется дьявольская изощренность, в ней есть нечто тонкое, изысканное. Это свойство едва ли можно объяснить словами психоз, садизм, словами, которые, в сущности, и вообще ничего не объясняют. (…) Если б факты жестокости являлись выражением извращенной психологии единиц, — о них можно было не говорить, в этом случае они материал психиатра, а не бытописателя. Но я имею в виду только коллективные забавы муками человека. (…) Раздев пленного офицера донага, сдирали с плеч его куски кожи, в форме погон, а на место звездочек вбивали гвозди; сдирали кожу по линиям портупей и лампасов — эта операция называлась «одеть по форме». Она, несомненно, требовала немало времени и большого искусства. (…) Но — где же — наконец — тот добродушный, вдумчивый русский крестьянин, неутомимый искатель правды и справедливости, о котором так убедительно и красиво рассказывала миру русская литература XIX века? В юности моей я усиленно искал такого человека по деревням России и — не нашел его». М. Горький. О русском крестьянстве. Берлин, 1922.
"Злочин і Покарання" - одіозне визнання того що хоч пересічний громадянин росії і є рідкісною тварюкою, якщо зазирнути в спеціально зроблений автором розтин душі хоч би Свидригайлова, хоч би і самого головного героя, там жахіття, наслідком якого є "свидригайловська банька" як проміжна стадія між огидним вчинком якій неодмінно має бути скоєним, якщо злочин ще не зроблений, і каяттям, якщо вдасться пробитися на світ божій сумлінню і сорому за те що зробив.
Саме злочин є звичайною річчю в житті у Достоєвського, а ось якщо людина десь, дуже глибоко нарила рештки совісті, то вона підноситься автором в ранг особливих людей, стає майже свята.
Роман "Ідіот" демонструє що суспільство ситих і причепурених панів цілком нормально зле і жорстоке, але якщо з'являється дійсно нормальна людина, добра, мила, лагідна, її вважають дурником, сміються, знущаються, відчувають свою перевагу над нею і кайфують від цього!
Семен Прохарчин із "Бідних людей" просто приклад долі маленької людини, якщо вона недостатньо сильна, зла і жорстока. В цьому оповіданні висловлювання того що якщо ти слабий, то, знай своє місце, сиди в своїй жалюгідності і не рипайся.
У “Дядюшкіному сні” так само суспільство, яке складається з огидних потвор, підноситься як норма життя, а ось одна на всіх добра дівчина перемагає.
Чи висвітлював Достоєвський просто нариви на тілі суспільства, чи навчилося російське суспільство чомусь після читання його книг? Не навчилося і висвітлював гнійні утворення він так, що ніби благав зграю жорстоких тварюк пожаліти когось, відкопати всередені себе рештки людяності. І ось як трохи нариють людяності, то пишаються собою так що самовдоволеність аж капле!
Булгаков демонструє перемогу жорстокості над жорстокістю. Злих людей просто пиздять і принижують, щоб вони хоча б щось зрозуміли, а вони просто визнають силу переможців. На балі Сатани в “Майстрі і Маргариті” потвори-злочинці просто святкують своє перебування в пеклі. За тією ж схемою що в Достоєвського, але замість каяття просто заслужене покарання. Злочин-модробій-відбування покарання. Люди, яким відводиться роль нормальних, або психічно хворі, або змушені жити з хворою людиною.
Му-му без коментарів, є ще казки Чуковського, де добро пожирає зло, Мальчиш-Кібальчиш і так далі. Дискурс жорстокості представлений самими вшанованими і відомими авторами.
Але головне в моєму коментарі, все ж, має бути ця цитата М. Горького:
«Я думаю, что русскому народу исключительно — так же исключительно, как англичанину чувство юмора — свойственно чувство особенной жестокости, хладнокровной и как бы испытывающей пределы человеческого терпения к боли, как бы изучающей цепкость, стойкость жизни. В русской жестокости чувствуется дьявольская изощренность, в ней есть нечто тонкое, изысканное. Это свойство едва ли можно объяснить словами психоз, садизм, словами, которые, в сущности, и вообще ничего не объясняют. (…) Если б факты жестокости являлись выражением извращенной психологии единиц, — о них можно было не говорить, в этом случае они материал психиатра, а не бытописателя. Но я имею в виду только коллективные забавы муками человека. (…) Раздев пленного офицера донага, сдирали с плеч его куски кожи, в форме погон, а на место звездочек вбивали гвозди; сдирали кожу по линиям портупей и лампасов — эта операция называлась «одеть по форме». Она, несомненно, требовала немало времени и большого искусства. (…) Но — где же — наконец — тот добродушный, вдумчивый русский крестьянин, неутомимый искатель правды и справедливости, о котором так убедительно и красиво рассказывала миру русская литература XIX века? В юности моей я усиленно искал такого человека по деревням России и — не нашел его». М. Горький. О русском крестьянстве. Берлин, 1922.
отредактировано: 16-11-2022 16:56 - Та сама киянка
14:36 16-11-2022