При тому що своїй мамі я дзвоню десь раз на тиждень, в мене є ще сережина мама, вона в буквальному сенсі живе думками про нас і свою родину. Вона любить своїх доньок, дуже сильно, але Сережу взагалі обожнює! Вона, після того як присилає нам чергову посилку з продуктами, купленими в кращих магазинах, з чудовими стравами які ніколи не лінується готувати, вже думає яку вона зробить нову посилку. І всі ці налисники, тістечка, прошутто, вишукані сири, з пліснявою і без, точно не сприймаються як видача чогось із кулінарного виробничого автомату, а лише як те що йде дійсно від серця. Як любов.

Мені, як людині яка виросла в центральній області України, дуже не просто так спокійно погодитися з тим що жінка, якій вже є 70 років постіно носить на пошту ці ящики з їжею, інколи і з подарунками. Я кажу їй кожен раз, що в нас все є, що ми самі взмозі собі забезпечити гарний побут, що їй треба себе жаліти, дбати про себе, берегти себе на решті! Але вона наче і погоджується з тим, але все одно робить те саме що й до того.

Вона дуже любить спілкуватися телефоном і не те, що б в неї не було з ким. Родина там дуже велика, та її частина яка у Франківську, а є ще у Львові, Києві, Берліні, Берні, а зараз вже навіть і у Канаді. Діти, племінники і їх діти і онуки, рідна сестра її чоловік. Про неї є кому дбати, в неї все добре. Але коли я їй дзвоню щоб подякувати за все що вона для нас робить, вона завжди, в кінці розмови, на прощання, каже як вона нас с Сережею любить! Вона каже: “Діточки мої, спокійного дня вам й скоріше мирного неба і перемоги! Люблю вас і обіймаю!”