Напишу, как я вижу разные стадии этой войны, и какая стадия, на мой опять же взгляд, сейчас.

Стадия первая – россияне хотели взять Украину быстрым наскоком. Заходят войска, в основном диверсанты, спецназ, менты с резиновыми дубинками, отдельные украинские подразделения не сдаются и пытаются сопротивляться, но руководство в отчаянии, народ массово приветствует пришельцев, перекрывает дороги, чтоб блокировать передвижение украинских военных; те, в свою очередь, не понимают, как это стрелять по братскому народу, и их постепенно окружают и разоружают. Собственно, так и происходили события в Крыму в феврале-марте 2014 года и на Донбассе в апреле-июне 2014 года. Но в этот раз так не произошло. После огромных потерь, которые россияне понесли прежде всего в колоннах обеспечения, которые не были ничем прикрыты от украинских атак, после достаточно больших потерь в авиации, которые произошли из-за того, что авиация украинцев не была подавлена, захватчики отступили от Киева, освободив территории 4 областей полностью , и Харьковской области частично, а также остров Змеиный, из-за схожих логистических проблем.
На Юге успехи россиян были лучше, по какой причине это еще будет расследовано после войны. Но и там им удалось захватить только два крупных города – Херсон и Мелитополь – и осадить Мариуполь. Наступление на Николаев и Одессу провалилось. Местные преимущественно не встречали россиян цветами, а вытаскивали из техники, которая застряла или заглохла, и забивали палками, как собак.
"Российский ОМОН взял с собой на войну резиновые дубинки, щиты и автозаки, надеясь, что украинцы будут ходить с сине-желтыми лентами и кричать "мы здесь власть", как это делали россияне или белорусы. Но ответ украинцев их просто убил".

Стадия вторая, или Сталинград – русские сократили линию фронта, и продолжают наступать уже по классике, с огненным валом, выстреливая тысячи снарядов в сутки и разрушая все перед собой. Таким образом, им удается немного продвинуться на Донбассе, и взять сначала Северодонецк и Лисичанск, а затем Соледар и Бахмут. Вернее, руины этих городов, потому что после огненного вала, кроме руин, ничего уже не остается. Но одновременно они теряют Лиман и Изюм, что снимает угрозу окружения Краматорска и Славянска – их главной цели в этом направлении. К тому же, украинцы получают наконец точные дальнобойные ракеты и начинают выносить российские склады с боеприпасами, один за другим, и возможность россиян создавать огненный вал существенно ограничивается.

Стадия третья – кажется, что инициатива переходит к украинцам, к тому же наконец-то начали давать нормальное наступательное оружие, а не только стенгеры и джавелины, которые подходят скорее для партизанской борьбы, чем для полномасштабной войны. Осенью 2022 года был освобожден Херсон, и, кажется, только приход зимы сдерживает дальнейшее украинское наступление. Однако приходит весна, техника от партнеров приходит "во время по чайной ложке", по 2-3 танка и несколько ракет в месяц, и они явно не в состоянии кардинально изменить ситуацию. Пока украинское наступление откладывается, россияне успевают построить много километров укреплений. В результате наступление, начавшись только летом, не дает желаемых результатов - приходится прогрызать линии обороны, и до холодов удается сделать всего несколько плацдармов в трех направлениях - перспективных плацдармов, но на этом пока все.

Стадия четвертая, современная – похоже, что начинается война на истощение. Нам дают ровно столько оружия, чтобы мы не проиграли. Но, похоже, проигрыш России тоже не входит в планы наших союзников. То ли хотят сохранить ее на будущее, как противовес Китаю, то ли просто боятся ядрышки, которую Путин в любой момент может использовать. Конечно, это ему невыгодно, но и полномасштабное вторжение ему было не выгодно, но он к нему прибег, и останавливаться не собирается.
Между тем, несмотря на отдельные украинские успехи, как уничтожены вражеские штабы, поврежденные корабли и перемолотые бронетанковые колонны россиян во время их очередного "мясного штурма" Авдеевки, время работает не на нас. Гибнут люди, обычные украинцы, сотнями, и это безвозвратные потери для всего нашего народа. И для нашего грядущего. У россиян, похоже, нет такой эмпатии к своим мертвым, и им что 100, что 300 тысяч похоронок – одинаково. А у нас сердце болит за каждого пленного и погибшего воина, и моя лента Фейсбук все еще похожа на некролог. Несмотря на отсутствие больших движений на фронте, заморозки войны не происходит, массовая гибель людей продолжается. Войну на истощение мы не выдержим, потому что нас просто банально меньше, чем россиян.

Ps я пропустил еще стадии, которые не имели никакой военной цели, а преследовали сугубо террористические задачи – как бомбардировку инфраструктуры, связанной с электричеством и теплоснабжением прошлой зимой, когда ракеты на сотни миллионов долларов тратились на то, чтобы часть украинцев посидела 2-3 дни без воды, света и мобильной связи. А чаще эти ракеты вообще попадали в жилые дома, как в моем Днепре. Или как этой весной россияне доводили крупнейшую атомную станцию Европы – Запорожскую – до ситуаций аварийной остановки, и вся Украина панически закупалась йодидом калия. Или как этим летом россияне били по портовой инфраструктуре Одесской области, чтобы не допустить возобновления экспорта украинского зерна.
Этой зимой нас, скорее всего, снова ждет что-то подобное, и запасы газовых горелок и теплых спальников, которые мы не использовали прошлой зимой, нам еще понадобятся. Но психологически пережить эту зиму будет труднее - а мой текст и о психологическом переживании этой войны, не только о реальных военных событиях. Пережить будет труднее, потому что в прошлом ноябре мы вдохновлялись освобожденным Правобережьем Херсонской области, а в этот ноябрь мы входим с ощущением, что конца края этой войне не видно. С другой стороны, все не так плохо чисто психологически, потому что украинцам тоже свойственна та прославленная черта, которую профессор Лидского университета Томас Шиппи выделяет как присущую хоббитам «теорию смеха мужества» — способность шутить и не терять самообладания в безнадежной ситуации.

Напишу, як я бачу різні стадії цієї війни, і яка стадія, на мій знову ж таки погляд, є зараз.

Стадія перша - росіяни хотіли взяти Україну швидким наскоком. Заходять війська, в основному диверсанти, спецназ, менти з гумовими кийками, окремі українські підрозділи не здаються і намагаються чинити опір, але керівництво у розпачі, народ масово вітає прибульців, перекриває дороги, більшість українських солдат не розуміють, як це стріляти по братньому народу, і їх поступово оточують та роззброюють. Власне, так і відбувалися події в Криму у лютому-березні 2014 та на Донбасі у квітні-червні 2014. Але в цей раз так не сталося. Після величезних втрат, які росіяни понесли насамперед у колонах постачання, які не були нічим прикриті від українських атак, після досить великих втрат у авіації, які відбулися через те, що авіація українців не була подавлена, загарбники відступили від Києва, звільнівши території 4 областе повністю, і Харківської області частково, а також острів Зміїний, через подібні логістичні проблеми.
На Півдні успіхи росіян були кращі, з якої причини - це ще буде розслідувано після війни. Але і там їм вдалося захопити лише два великих міста - Херсон та Мелітополь - та взяти в облогу Маріуполь. Наступ на Миколаїв та Одесу провалився. Місцеві переважно не зустрічали росіян квітами, а витаскували з техніки, що відмовила та забивали палками, як собак.
"Російський ОМОН взяв з собою на війну гумові кийки, щити та автозаки, сподіваючись, що українці будуть ходити з синьо-жовтими стрічками та кричати "ми тут власть", як це робили росіяни чи білоруси. Але відповідь українців їх просто вбила".

Стадія друга, або Сталінград - росіяни скоротили лінію фронту, і продовжують наступати вже по класиці, з вогняним валом, вистрілюючи тисячі снарядів на добу і руйнуючи все перед собою. Таким чином їм вдається трохи просунутися на Донбасі, і взяти спочатку Сєвєродонецьк та Лисичанськ, а потім Соледар та Бахмут. Вірніше, руїни цих міст, бо після вогняного валу крім руїн нічого вже не залишається. Але одночасно вони втрачають Лиман та Ізюм, що знімає загрозу оточення Краматорська та Слов'янська - їх головної цілі на цьому напрямку. До того ж, українці отримують нарешті точні далекобійні ракети, та починають виносити російські склади з боєприпасами, один за одним, і можливість росіян створювати вогняний вал суттєво обмежується.

Стадія третя - здається, що ініціатива переходить до українців, до того ж нарешті почали давати нормальну наступальну зброю, а не лише стінгери та джавеліни, які підходять скоріше для партизанської боротьби, ніж для повномасштабної війни. Восени 2022 було звільнено Херсон, і, здається, лише прихід зими стримує подальшій український наступ. Однак приходить весна, техніка від партнерів приходить "в час по чайной ложке", по 2-3 танка та декілька ракет на місяць, і вони явно не в змозі кардинально змінити ситуацію. Поки український наступ відкладається, росіяни встигають набудувати багато кілометрів укріплень. В результаті наступ, розпочавшись лише влітку, не дає бажаних результатів - доводиться прогризати лінії оборони, і до холодів вдається зробити лише кілька плацдармів на трьох напрямках - перспективних плацдармів, але на цьому поки що все.

Стадія четверта, сучасна - схоже, що починається війна на виснаження. Нам дають рівно стільки зброї, щоб ми не програли. Але, схоже, і програш Росії теж не входить у плани наших союзників. Чи то хочуть зберегти її на майбутнє, як противагу Китаю, чи то просто бояться ядерки, яку Путін в будь-який момент може використати. Звісно, що це йому невигідно, але і повномасштабне вторгнення йому було не вигідно, але він до нього вдався, і зупинятися не збирається.
Тим часом, незважаючи на окремі українські успіхи, як то знищені ворожі штаби, пошкоджені кораблі та перемолоті бронетанкові колони росіян під час їх чергового "м'ясного штурму" Авдіївки, час працює не на нас. Гинуть люди, звичайні українці, сотнями, і це безповоротні втрати для всього нашого народу. І для нашого майбутнього. У росіян, схоже, немає такої емпатії до своїх мертвих, і їм що 100, що 300 тисяч похоронок - однаково. А у нас серце болить за кожного полоненого та загиблого воїна, і моя стрічка Фейсбук все ще схожа на некролог. Незважаючи на відсутність великих рухів на фронті, заморозки війни не відбувається, масова загибель людей продовжується. Війну на виснаження ми не витримаємо, бо нас просто банально менше, ніж росіян.

Ps я пропустив ще стадії, які не мали жодної військової мети, а переслідували суто терористичні цілі - як бомбардування інфраструктури, пов'язаної з електрикою та теплопостачанням минулої зими, коли ракети на сотні мільйонів доларів витрачалися на те, щоб частина українців посиділа 2-3 дні без води, світла та мобільного зв'язку. А частіше ті ракети взагалі влучали в житлові будинки, як от в моєму Дніпрі. Або як цією весною росіяни доводили найбільшу атомну станцію Європи - Запорізьку - до ситуацій аварійної зупинки, і вся Україна панічно закуповувалась йодидом калію. Або як цього літа росіяни били по портовій інфраструктурі Одеської області, щоб не допустити відновлення експорту українського зерна.
Цієї зими нас, скоріше за все, знов чекає щось подібне, і запаси газових горілок та теплі спальники, що ми їх не використали минулої зими, нам ще знадобляться. Але психологічно пережити цю зиму буде важче - а мій допис і про психологічне переживання цієї війни, не лише про реальні бойові справи. Пережити буде важче, бо минулого листопада ми надихалися звільненим Правобережжям Херсонської області, а в цей листопад ми входимо з відчуттям, що кінця краю цій війні не видно. З іншого боку, все не так погано чисто психологічно, бо українцям теж властива та славетна риса, яку професор Лідського університету Томас Шиппі виділяє як властиву гобітам «теорію сміху мужності» — здатність жартувати і не втрачати самовладання в безнадійній ситуації.