Знов поїздка по Київській області. Через соснові ліси с дахами престижних будиночків Конча-Заспи, інколи виглядаючих через високі, престижні огорожі. Ми приїхали на таксі в саму престижну онкоклініку нашої країни, засновану ізраїльтянами. Там від людини, яка вже стала рідною, дізнаємося, що лікування продовжують ще на місяць. Але очі світяться жагою життя і волею до життя. Спілкуємося десь час, таксі чекає. Сережа згадує різні моменти життя, спільні моменти. Я відчуваю, що від мене теж залежить позитивна складова зустрічі. Маємо надію, в щодневних звітах про обстеження, є позитивна динамика. Але хіміотерапія дає таке навантаження на організм, що слабкість, яка є в рухах, в голосі, важко вразила ще на порозі такої милої, гарної палати, розрахованої на одну людину. Щиро, від всього серця, бажаємо одужати, цілуємо, обіймаємо, заходимо ще раз, прощаємося ще раз. Приїхав Андрій-брат, будуть ще відвідувачі. На прощання мені сказали, що я така світла, мов промінчик. А я просто хотіла віддати що можливо і що вважається не дуже можливим, передати мою жагу до одужання цієї людини. Якщо світло, про яке мова, існує, хай воно спрацює. Як спрацьовує молитва, чи навіть більше! Хай буде максимум, продовжиться життя ще довго! Я нагадала йому, що він дуже сильна людина, що він мусить жити