...
– Любитиму, як дозволиш, – каже, присівши. –
Але в будь-якому разі втішу, загою.
Трепетний пташе, неприкаяний вірше,
як же нам бути в цьому літі з тобою?

Як же розплутати відчай, страхом скипілий,
як оголити висхлу до тріщин шкіру?
А він каже:
– Перші суниці, дивись, доспіли.

Навіть у морі смерті є острів віри,
вирій, де наші майбутні діти гойдаються у суцвіттях.
Ночі такі короткі, і тих лиш кілька.
Жити би йому, тільки би йому жити.
Тільки би жити, тільки би, тільки б, тільки.

Катерина Бабкіна