Нет, так просто я не уйду, надо уйти со спокойствием в душе и для этого мне требуется мягко говоря посквернословить.. или облить грязью дорогих ближних.... тупо, но это правда.
Никак не могу понять, почему люди так ко мне относятся. я ведь такая улыбчивая, может это от профессиональности у меня эта улыбка застыла или я действительно так их всех люблю, сама в толк не возьму. но что-то в этом есть. Но они всё-равно меня не понимают, а я продолжаю улыбатся, как дура, как-будто мне всё всё-равно, как -будто я всем довольнаи меня эти непонимания ни капельки не касаются, но ведь это не так, совсем не так.
Вчера вычитала замечательную фразу. только забыла записать... там про дневники было.. типа. что это такая глупость копатся таким способом в себе... и что когда ведёшь дневник, это всё для себя, становишься эгоистом, гордишься собой и вообще делаешь из себя почти святого человека... Совсем другое дело, когда рисуешь автопортрет или пишешь автобиографию..
не знаю, может это и правда, наверное в некотором роде... так и есть.
Когда жизнь заключается в том. что ты куришь, ходишь на работу, кушаешь, читаешь, в последнее время чаще всего -порно романы, спишь, опять куришь.. и всё идет по кругу.. разве это уже можна назвать жизнью???почему-то очень в этом сильно сомневаюсь.. Всё-таки жизнь , как таковая, выглядит по-другому.. мне кажется, ты должен иметь друзей, иногда ходить с ними куда-нибудь, пить с ними вино или ликёр, писать или рисовать, моежт быть даже петь.. ( мне это явно не подходит - слуха нет).
Друзья.. это слишком больная тема , что бы ее зацеплять, лучше зарытся головой в песок, как страус и молчать что бы не захлебнутся от горя...

Потрібно вмертти чи народотись чи що-небудь.. лиш відчути реальність
Давно не писала.. і я зараз під впливом одного роману... роману зв еликої літери.. можливо там всі літери великі.. Роман "Колекціонер".. славнозвісного Джона Фулза.. маю надію, що ти його пам*ятаєш.. і наші перші враження від "Волхва". так от.. Коелціонер".. - це річ в тисячу раз краща від 2Парфюмера" Зюскінда.. правда сама ще не розумію. що спільного між цими двома творіння.. Але моя суть.. чи інстинкт явно відчуває величезну спільність... можливо це просто "шоста" відчуття.. я зараз нервуюст чи точніше не можу собі місця знайти.. хочеться все ламати.. бити .. і вбити.. себе.. не жити в цьому триклятому всесвіті..
намагаюсь заспокоїтись.. це дуже важко. напевно потрібно випити вина.. або .. або не знаю що.. У мене сьогодні страшенно болить голова.. а у серці страшна пустка... і там сірий камінь, який сильно давить.. давить.. душить. Це не камінь депресії.. це щось значно гірше.. Коли хапаєшся тонкими руками за дурні реальні речі, наприклад -стрижка волосся, манікюр. купівля черевик ще якого гівна... Лиш би відчути життя...
Як багато спільного між мною ( нами) і головною героїнею роману.. як багато спільного у її минулому житті і нашому ( моєму минулому).. і як багато спільного у її теперішньому і моєму теперішньому. фак.. можливо тобі вдасться почитати..і можливо тобі вдасться зрозуміти. відчути...... хочу здохнути.. життя не варте собачтого гівна.. моє теперішнє життя.. вже кільк атижнів сиджу вдома.. Євгена нема.. він вже 3 тижні..як поїхав відпочивати.і. невідомо коли повернеться.. крім ньоогго у менее НІКОГО НЕМА. буду вити... з сашкою (чікаго) я практично не спілкуюсь... раніше спілкувалась лиш для того, щоб він мене забрав в Чікаго.. я йому розовіда про Дмитрія- то була дурість.. тепер ми можем кохатись.. але то буде тільки фізичне.. він знає.. щоя його не люблю.. навряд .. чи він допоможе мені переїхавти в Чікаго.. Якщо я не виїду с мого міста.. я загину.. я здохну..я не буду собою. Аріна помре..я буду монстром......я боюсь......
напевно треба вшиватись поки не пізно.. набридло ставити коми у реченнях.. слова вже не мають ніякого зімсту.. чи точніше їхня сукупність нічого собою не означає..
мій останній твір..чи пак мої останні записані відчуття.. гострі..
читай


"Вона хотіла, щоб її прикінчили і всі ці питання різко зникли геть, а, можливо, щоб вони, як дурман, повільно виходили з голови і ховалися десь за шафою, старою дерев*яною і пошарпаною або новою лакованою з чорного дерева. Вона хотіла...
Бажання присіло на немитому підвіконнику, воно не відчувало своїх рук. Було втромленим і дихання спотворювалось з кожною хвилиною все більше і сильніше. Примітивність почала закрадатися, вона залізала через вуха, все глибше і з натиском, спочатку організм не сприймав її, хотів відштовхувати, нудило, але ми ж завжди до вьсого звикаєм, навіть до примітивізму. Він засів усередині і розповвсюджував свою отруту. Піднімався все вище. До мозку. Було нелегше, навпаки. Боротьба не припинялась, кілька звивин, що намагались залишити свою територію недоторканою, напружувались, вібрували і спричиняли головну біль Людини з тваринними інстинктами. Не розумів ніхто. Плач не допомагав, сльози висихали лиш народжуючись, механічні аборти, чи пак автоматичні знищування...
Слухала Корн, проводила вказіним пальцем вздовж шиї-горла і корчила гримасу Браяна Менсона з його кліпу „ Довга Тяжка Дорога з Пекла”. То була правда з вимитими долонями і брудним обличчям, руки вона заховала за спину і старанно їх там приховувала , саме через це , лише кільком вдавалось дізнатися. Що Вона – Правда, що вона варта уваги і її зовнішність ще нічого не означає. А можливо і навпаки.
Було б непогано найняти друківника ( вигадка), який би набирав кніпочки за твої пальці, що пахнуть американським тютюном виключно для жінок.
Лежачи на темному простирадлі твердого ліжка без одягу, хтось дико рвав твої вії, намагаючись відкрити повіки, хтось тягнув за них із шаленою силою, смикав, стискав щипцями ці короткі-обгорілі вії... було пізно, надто пізно.
- Ти вмієш насолоджуватись самотністю?
Пофігістичний погляд спрямований у стінку, жування м*ятної гумки під назвою аля „зимові трави” в американському перекладі „вінтер фреш”... Все зовсім не накладалось, співпадіння було ще тисячу років тому назад, але коли з*явились люди, Де Жа Вю стало лиш відлунням, як зірки, які ми бачимо за сотні тисяч років після їхнього падіння... страшно... страшно зависнути у минулому. Що ми і зробили. Адже зірки живуть вже в нашому майбутньому, а нам ще так довго до нього пливти.
Метрополія застрягла у грудях і керувала твоїм тіло безпосередньо в темноті. Найкраща подія року – одне з відчуттів, не пам*ятаю номеру.. відчуття зору...Вона побачила, як чотири жінки столи біля красивої ванни, одягнені в чорні суконки тримали смички в руках і здалека здавалось, що вони грали на скрипках і лиш згодом доходило... Смички вони водили по зап*ястях.. текла кров.. і капала у ванну... повна ванна крові і народжується нова істота... Яка примусала з*їсти Його ж власне серце, не як відчуття, а як орган. То була не моя ідея.
Чому доводиться ховати перлини, що вилазять з тебе, вони вириваються. Ти їх так рідко випускаєш. Чому Інші вважають їх потворами?!
Інколи усміхатись корисно, особливо на роботі, це сприяє розширенню маленького вузького писка і потім легше задовільняти Його похіть... Геть всім тим. хто не розуміє.
А тепер основне, таке тихе, спокійне і психічне. Воно лякає мене, а можливо не воно а Вона. Три кольори, проста палітра: чорний, сірий і білий і місто Великого Яблука або місто майбтунього. Це не грає великої ролі. Пусті вулиці і дороги, нема ні сонця ні місяця, тим більше зірок, вони не існували в тому світі, чт точніше вони не існують там. Вона. З білою шкірою, чорним волоссям, у сірому вбранні : довгій сукні. Вона не звідси, Во-на ні звідки. Ходить мертвими вулицями , наче труп, що виліз з труни. Ходить... майже безшумно.. якби не тамтешня осінь з нашим жовто-червоно-багряним листям темно-сірого кольору. Такий тихий шелест, її ноги зачіпають те листя і як на зло ніхто не може його прибрати, щоб я і такі , як я, могли вночі спокійно спати і не чути, не чути тої тихої ходи, що зводить з розуму.. Вона скоро прийде.. скоро.. листя шумить все сильніше, вона близько... Ніхто не чує!!! Тільки я... тут тільки я... ніхто... тільки я... страшно"


мене нема.........я тебе пам*ятаю.. і завжди пам*ятатиму.. завжди