Білий птах з напівчорною ознакою любові

Доволі дивний чотирикутник, огороджений травою та невеличким іржавим парканом. Праворуч пролягла вуличка, що закінчується глухим кутом, ліворуч кладовище, обнесене велетенським муром, з-за якого видно верховіття дерев старого парку. Віковічні дуби маскують територію парку від сонячного проміння, створюючи атмосферу моторошного і загадкового лісу. Старі пам’ятники навіюють жах, шелест листя і гілки над головою давлять на психіку. Хочеться кричати і в паніці бігти глухими стежинами аж до міської брами, яка виходить на нашу школу, котру ми називаємо – цвинтар (прошу запам’ятати).
Я з жахом згадую ті роки, які я провів на цьому “кладовищі”. Нудні проповіді вчителів, постійні дорікання, одноманітний графік. Вчителі кожного дня влаштовували похоронні процесії. Деякі ховали одразу, скидаючись на те, що ти невдаха, інші набридали дурнуватими запитаннями, після яких все одно не було результату, тільки боліла голова, і, як завжди, ховали тебе під землю. Закопуючи тебе живцем, трунар залишав у твоєму щоденнику повідомлення батькам про твою ніби-то чергову смерть. Таких смертей за один шкільний день я міг пережити декілька.
Найпринадніші в той час на цвинтарі були грушеві дерева, на яких росли грушки у вигляді предметів, котрі нам доводилося їсти, тобто вчити. Вони давали великі плоди, але сам факт, що вони росли на цьому кладовищі, і за ними наглядають наші трунарі, викликав відразу у мене та моїх товаришів. Але серед школярів були й не такі бридливі, вони ватагами дерлися на цвинтар і обривали різні плоди, не даючи їм достигнути. Вони ще й додому їх брали, щоб мати домашнє завдання. Особисто я міг їсти тільки декілька грушок із цього дерева – зарубіжну та українську літературу. Я їв ці груші у 36-му склепі за столом, під яким кожного разу “ховали” мого ліпшого друга.
[…] Коли нам набридали нудні проповіді трунарів на церемонії наших похорон, ми оминали цвинтар і міську браму з її перестиглими грушами і просто насолоджувалися життям… на свободі! Але, йдучи наступного дня до школи-цвинтаря з батьками, ми розуміли, що сьогодні нас ховатимуть з особливими почестями.
[…] Випускаючись зі школи, ми з радістю покидали вогку землю, що з неї кожен заступ трунаря викидав останки – розмальовані книжки, написи на партах і т.і…
[…] Тепер для мене це тільки спогади, отже я зумів вижити під важкою гранітною плитою з назвою “школа”, я вибрався із сирої домовини шкільного цвинтаря. А може, я привид? Та ні, я був присутній на історії у Коломойця – значить, я просто студент.

N. B. Это (с’est formidable!) моя самая любимая новелла, все безумно в моем духе…
Но, собственно, эта новелла и стала одной из причин моего потакания студентам – моё мировосприятие близко Колькиному, и я не хотела их «хоронить»… Возможно, я глубоко не права. Допускаю и такой факт…