Хто ще не помітив: у сучасній Росії не шкодують коштів на кіно. І чи не передусім – на історичне. Точніше, на те, що зветься історичним. Попри економічну кризу, попри конфлікти між кінематографістами, попри критичні рецензії зацілілих російських незалежних інтелектуалів на нові блокбастери.

Ба більше: спробував був збунтуватися Союз кінематографістів проти двадцятирічної диктатури Микити Михалкова, сина тричі гімнотворця, придворного поета всіх совєтських генсеків і російських президентів Сергія Михалкова, - і бац! Бунт придушений, корені змови виявлені аж за океаном, сам Михалков роздає інтерв`ю, де розказує, що його благословила на керівництво кіношниками церква і ледь не сам Господь Бог, вітрила підняті на щогли, курс ідеологічно вивірений!

А що тут дивного?

"Пока народ безграмотен, важнейшими из искусств для нас являются кино и цирк". Для агітації і пропаганди, ясна річ. Так говорив сам Ульянов-Ленін, і цей його нецензурований і непригладжений вислів (з "цирком") був добре відомий у совєтські часи більш-менш освіченій публіці. В тому числі й тій, яка боролася на "ідеологічному фронті".

Наразі в Росії ідеологією займаються як кадрові чекісти, так і "мистецтвознавці та історики в цивільному". Отож безграмотність народу в політичному та світоглядному сенсах ретельно культивується, в ролі цирку виступають різноманітні "комеді-клаби" та галкіни-задорнови.

А кіно все більше повертається до стану не більше, ніж одного із засобів ідеологічної обробки мас. В тому числі – у так званому "близькому зарубіжжі", яке Кремль відверто зве зоною власних інтересів і яке прагне приборкати повністю й – за можливістю - остаточно.

От у цьому контексті й варто, очевидно, сьогодні вести мову про фільм активного й переконаного члена КПРФ Володимира Бортка "Тарас Бульба". Зовсім не як про твір власне мистецтва і не про екранізацію другого варіанту повісті Миколи Гоголя і не про якийсь відповідник історичним реаліям.

Яка там пов`язаність з історією? Єжи Гофман зі своїм делікатно-вивіреним блокбастером "Вогнем і мечем" за досить-таки брутально щодо українців написаним романом Сенкевича може відійти вбік!

Ідеться – ще раз повторюю – про відверту кінопропаганду, яка має на меті виховувати у росіян імперську самосвідомість і шалену ксенофобію до Заходу.

І тут я не можу погодитися з Олександром Палієм, який пише: "Досі спроби створити героїчне кіно на російському історичному ґрунті за всі 18 років новітнього російського кіно виглядали відверто третьорозрядними".

Під оглядом "чистого" мистецтва – так. Під оглядом ідеології та пропаганди – ні. Бо ж тут усе вимірюється ефективністю впливу на якнайширші маси.

Візьмімо фільм "Олександр. Невська битва" режисера Ігоря Каленова. Як на історичну достовірність – маячня божевільного. Якась боярська змова, що начебто має на меті здати Новгород німцям, дрібна прикордонна сутичка, роздута до розмірів вікопомної битви...

Утім, роздув не сам режисер – роздула давно ще російська імперська міфологія. Але от результат вчасної появи фільму: князь Олександр Ярославич, персона вельми сумнівних, якщо не сказати більше, моральних якостей, холуй Золотої Орди, названий син Батия, руйнівник вічового ладу у Північно-Східній Русі, палій непокірних міст, зрадник, убивця десятків тисяч руського люду став номером першим у телешоу "Имя Россия", себто найбільш визначним росіянином усіх часів та народів.

Інший фільм – "Адмірал" Андрія Кравчука. З історичного погляду – справді поєднання цирку й кінематографу.

Лише два моменти. Поза кадром залишився прихід до влади Колчака, тобто скинення ним єдиної на той час законної російської влади, яка мала в основі недобиті Леніним-Троцьким-Дзержинським-Петровським і різними матросами железняками рештки Всеросійських Установчих зборів і регіональні представницькі структури.

Так, це була неефективна і не надто вміла влада, але ж – законна, тому з нею військовим слід було домовлятися, а не влаштовувати переворот. Одне слово, реальний Колчак був узурпатором, шовіністом, що і далося взнаки, коли від нього пішли не тільки українські, а й башкирські частини, та невігласом у тому, що стосувалося воєнних операцій на суходолі.

А його кохання з Анною Тимирьовою було зовсім не таким платонічним, як це показує фільм: зійшлися вони ще в Харбіні, коли Колчак не був Верховним правителем Росії, і роман їхній тривав півтора роки, про що знали всі, хто хотів.

А щоб чоловік коханки під ногами не плутався, Колчак відправив контр-адмірала Сергія Тимирьова командувати морськими силами Далекого Сходу. Ось так діяв насправді цей персонаж, який у фільмі і в прямому, і в переносному сенсі – весь у білому, ледь не янгол в адміральській особі...

Звичайно, життя – річ складна, і, як на мене, фільм би тільки виграв, якби у ньому не було котурнів та фальші, а була реальна людина із своїми вадами і чеснотами - між іншим, немалими, бо Колчак поєднував у собі флотоводця, науковця і справді мужнього чоловіка.

Але російським кіноідеологам не потрібен історичний діяч у всій своїй складності – їм потрібен фільм, що якнайкраще виконуватиме пропагандистську роль. І виконує ж!

А тепер – про "Тараса Бульбу". Точніше, про його автора - про сам фільм вже написано чимало, і я готовий підписатися під твердженнями про його низькі художні якості - і про агітаційно-пропагандистську роль.

Раджу всім охочим прочитати інтерв`ю з режисером Володимиром Бортком. Чесно скажу: спершу я думав, що йдеться про якийсь розіграш чи фальшивку. Але спростувань немає, тож доводиться констатувати: маємо перед собою чергового російського хама, невігласа, шовініста, вщент зарозумілого персонажа... Одне слово, взірцевого комуніста-номенклатурника, яким і є насправді Бортко.

Чи, може, партієць ужив перед інтерв`ю надто багато якогось міцного "чаю", спілкуючись із братами по розуму? Але тоді треба було дезавуювати інтерв`ю...

Велике "відкриття" Бортка, що, виявляється, "нет никакого разделения на великорусский и малоросский народы, на русских и украинцев. Это мое личное мнение – и мнение Николая Васильевича Гоголя" я навіть коментувати не буду.

Його давно прокоментувала не тільки Російська імператорська академія наук, яка визнала окремішність української мови й українського етносу, а й сам... Микола Гоголь, підписавшись, мандруючи Європою 1846 року, через чотири роки після виходу "Тараса Бульби" у другій редакції, так: Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien.

Але інше "відкриття", що, виявляється, сини Тараса Бульби відрізняються тим, що "один славянофил, другой западник", таки варте бодай короткого коментарю. Бо ж до сьогодні світова наука вважала поляків слов`янами, а, виявляється, політична прихильність українця до Польщі – це щось вороже слов`янофільству і заслуговує на смертну кару...

Найбільше ж мене повеселило інше "відкриття" Бортка, з "Тарасом Бульбою" не пов`язане: "Когда появилась КПСС, 80% населения было неграмотным. Через 30 лет был запущен спутник. Это так".

Про який рік появи КПСС, себто партії більшовиків, ідеться? Про 1903, як наполягав Ленін? Так тоді в Російській імперії неграмотних було не 80%, а 70%.

Та і в багатьох інших країнах Європи, де комуністи ніколи не стояли при владі, відсоток людей, що не вміли читати й писати, був тоді приблизно таким самим. Звичайні процеси модернізації, тільки не по-звірячому, як в Совєтському Союзі, проведені. А щодо супутника...

Невже ж його в 1933 році запустили, а нам і не сказали, тільки режисерові Бортку? Чи він рахував від жовтневого перевороту – так тоді виходить 40 років, як не крути.

Цікаво, чи так само рахує режисер свої гонорари, чи він дозволяє собі всі ці словеса від зневаги до аудиторії?

...А загалом же йдеться про справу вельми серйозну, хоч і роблять її люди зарозумілі та хамуваті.

Йдеться про використання кінематографу сучасною російською політичною елітою для насадження й підтримання серед населення певних настроїв, коли будь-яка зовнішньополітична авантюра Кремля одержить повне схвалення 70-80% громадян, та про ідеологічну експансію у "близьке зарубіжжя", надто – в Україну.

Гармати, танки, літаки – це дорого й ризиковано; а от відносно задешево підірвати зсередини здатність противника до опору – це те, що потрібно. Тому певні фільми й випускають у Росії замість гармат, і в їхньому числі – "Тарас Бульба".

Махати руками і намагатися заборонити фільм – справа марна і нерозумна у добу Інтернету. Відтак залишається повністю підтримати майже риторичні запитання Олександра Палія:

"Про українську історію нам розповідають поляки і росіяни. Український історичний ґрунт фантастично багатющий для візуалізації... Де нові українські Довженки? І де бізнес та держава, здатні їх профінансувати, щоб розповісти про все?"

http://berloga.net/view.php?id=41457