Коли до губ твоїх лишається півподиху



Коли до губ твоїх лишаеться півкроку



Зіниці твої, виткані із подиву



В очах у тебе синьо і широко



Щось шепчеш зачаровано і тихо Ти



Той шепіт мою тишу синьокрає



І забуваю я, що вмію дихати



І що ходити вмію забуваю…”



Десь у глибині сердця щось нібито горить, пече у грудях…Немає сил протистояти цьму жарові і, здається, ці півкроку – наче величезна прірва між нами…Я подумки простягаю руку і торкаюся твоїх губ…Вони палають від мого дотику. Очі, очі…Ці очі ніколи не вміли

ховати нічого від Тебе…Ми мовчимо…не потрібні слова, вони пусті…Мій погляд усе розповість про все те, що не можна словами сказати…Я так хочу, щоб ти був тепер зі мною завжди, тільки Ти, меня ніхто не потрібен лише Ти, ти, ти…Ледве стримуюсь аби не закричати від того болю, який завдали ми один одному, адже не буває так, щоб винен був хтось один у коханні…Ні, не можу промовити навіть слова…Сльзи набігають на очі…Стримуюсь…Знову простягаю руку – і розумію, що це вже не подумки, що це вже реально…Півкроку залишається…І раптом спам”яталася…Відсмикнула пльці, ніби від вогню і побігла додому…А ти так і завмер нерухомо …Може, моя новорічна мрія все ж таки коли-небудь здійсниться …?