Генрі Лайон Олді. Пасербки восьмої заповіді.
Серія "Алфізика", видавництво "Зелений пес". Олді, як завжди, на висоті. Книжка, як завжди у цій серії - покет-бук ніби для легкого читання, але насправді для роздумів.
Дуже рекомендую. І тим, хто любить фентезі, і тим, хто у складних відносинах з релігіями, і цинікам, і романтикам.
Великий здрайця.
Я не пам’ятаю, ким я був – я знаю, ким я став.
Іноді скидаючи свого замшевого берета з півнячим пером, пристебнутим срібною пряжкою, я чіпляю його на кулак і довго дивлюся, уявляючи, що дивлюся сам на себе.
Перо глузливо гойдається, і срібло пряжки тьмяно блищить при світлі місяця.
Я це роблю рідко, дуже рідко, у ті пекучі хвилини, коли розумію, що більше не можу бути собою – але й перестати бути собою теж не можу.
Люди називають мене дияволом.
«Геть, Сатано!» - кажуть мені люди, і я регочу, зникаючи: по-перше, я не Сатана, й ніколи ним не буду; по-друге, я не можу піти назавжди, навіть якщо мене проганяють,
Я лише зникаю.
На якийсь час.
І подумки дякую тим, хто мене прогнав, - бо мить небуття для того, ким я став, стократ блаженніша за існування.
Люди називають мене Князем Тьми.
Я не князь.
Я – закріпачений Тьмою.
Я споживаю Пекельний хліб в поті чола свого, я можу лише сподіватися, зо колись настараю необхідний викуп, і тоді мне відпустять на волю.
Дозволять не бути.
Мені хочеться вірити, що надія вмирає останньою.
Іноді я дивлюся на ще одного дурня, котрий метушливо вмочає перо у власну кров і підписує зі мною угоду, - у цю мить я чую його жалюгідні думки.
Насправді, звичайно, я не чую їх, але все це таке одноманітне…
«Зараз я одержу те, що хотів, - ковтаючи липку слину, думає цей хробак – я насолоджуся бажанням, а потім я служитиму моєму хазяїну вірою і правдою, я доведу йому свою відданість і старанність – а після смерті він зробить мене схожим на себе, щоб у пеклі ми разом мучили дурних грішників, які не спромоглися вчасно продати душу кому слід. О, яким я буду великим!..»
Я глузую, а він думає, що я тішуся, здобувши його миршавеньку душу.
Він має рацію.
Я тішуся.
Якщо він досягне бажаного і стане схожий на мене - він теж радітиме, коли кубушка з його викупом із пекельної фортеці стане хоч на йоту повнішою.
Адже він не знає, що ніколи не потрапить до пекла.
Пекло потрапить у нього.
Погодьтеся, що це не одне й те ж саме.
Утім, можете не погоджуватись – мені байдуже.
Люди називають мене Нечистим.
Це правда.
Я нечистий.
Але ніхто з таких, як я, ніколи не був і не буде Володарем Геєни – не тому, що ми дрібні, а тому, що з таким самим успіхом варнака можна вважати Володарем копалень. І справі: він ударяє по нещасному камінню кайлом, він возить його у візку, скидаючи в кар’єр, він може мучити копальню як завгодно… Він лише не може перестати це робити.
І перестати мучитися самому.
Питання: що роблять у пеклі?
Відповідь6 зазнають мук.
Питання: хто мучить всіх у пеклі?
Відповідь: усі.
Усі.
Коли ви страждаєте, це вже пекло.
Воно у вас, усередині.
Пекло у вас, дорогі мої, воно сичить і піниться, як неоране вино, воно вдаряє в голову лагідними підступними молоточками; пекло у вас. Люб’язні обрії, але в мені його більше. Я – закріпачений Тьмою, я Геєнин вілан, я - пуста рукавичка, я почуваю в собі руку, що заповнює порожнечі пекла й заздрю тому злочинцеві на ешафоті, у черево якого у цю мить занурюється гострий кіл.
Йому, катованому, легше.
Я ніколи не бачив справжнього Князя тьми; а втім, їх багато: Суперечних, Повсталих, Переможених – оце і є пекло.
Річ у собі, мудрагелі-схоласти!.. Пекло в пеклі.
Я не пам’ятаю, ким я був – я знаю, ким я став.
Ім. Стократ гірше – вони пам’ятають, ким були. І вічність ред. Ними заповнена болісною бездіяльністю, наприкінці якої жевріє приречення, нещадна тінь Армагеддона і Судного дня.
Dies irae, День Гніву.
Кожного разу, коли я почуваю у собі пальці Князів Тьми, що дають мені муку й силу, я захоплююся їхньою завзятістю, їхньою неприборканою спрагою діяльності, здатною видобутися з неможливого й змусити таких, як я, ставати дияволами та перекроювати дітей Адама і Єви за своїм образом і подобою.
Я ненавиджу Їх.
Замилування і ненависть зливаються в один страшний сплав, і мене судомить від болю після кожної диявольської витівки, заради якої я змушений впускати у себе пекло. Просто цього ніхто не бачить. Я самолюбний, як самолюбні тільки раби. Моя калитка збирає в собі монетки проданих душ, інколи я розмінюю одну з них, щоб добути дві, інколи я помиляюся… Я мрію вийти на волю, я мрію зникнути, мрію почати від самого початку, стати вошею, слимаком. Мохом, ким завгодно…
Люди називають мне дияволом.
У чомусь вони мають слушність.
«…»
Люди називають мене Нечистим.
Я називаю їх людьми.
(с) Генрі Лайон Олді «Пасербки восьмої заповіді»



п'ять із п'яти.