28-07-2009 00:46 Я в восторге.
Сестра подарила на прошедший день рожденья.
Зійшла комета, Господи прости!
Мов гурт убивць повзе повз нас етапом.
Розпущені убори і хвости,
запахло спиртом, сіркою і цапом.
Він - той, що креше рогом до камінь,
і всюди починаεться розпуста.
І входять назавжди в солодку тінь
дівчата, смараґдові, мов капуста.
І б'εться в бубон вогке копито,
і замовляння світяться крізь писок
під шапкою нічного шапіто,
де акробати труться об кларисок,
де криють юнок вижовклі діди...
Це тіло, цю сполохану клепсидру
рятуй мені. Я ждав ïï завжди,
я сам ïï з вертепів ночі видру
і сам ïï пораню. В кожну п'ядь
ввійду, вповзу в ці брами, що розкрились.
І ярмаркові діти прилетять
з пекучими надрізами для крилець.
Мій пане, який нерозумний світ!..
Яка на румовище сходить журба!
Під небом, чорним, ніби графіт,
конаю в піску. І грифон з герба.
З дерев погаслих кричать граки.
Я впав з коня і програв турнір.
Тепер крізь мене ростуть гілки,
пробивши в панцирі триста дір.
Лети ж від мене, монстре знамен,
крилатий леве! Я випав з гри.
З очниці в мене цвіте ромен.
Я не мав меча. То був лютні гриф.
А ту, що чекаε, що ймення моï
на грифелі пише в стотисячний раз,
крилом захисти. І замовклу ïï
у землю сховай від облуд і образ.
Чому ж не летиш? На вологім піску
танцюεш довкіл моïх тихих рук.
І п'εш з мене довгу предвічну ріку
ти, схожий на крука. Ти майже крук.
Так, наче брама — то вхід.
Є міста, до яких неможливо
зайти через браму.
Є міста, до яких неможливо
зайти.
І приносять великий ключ, і шукають,
куди б устромити, але брам немає,
сторожа зітерлась на порох.
Сім вітрів розкошують на площах і в залах.
Навсібіч передмістя відкриті, сторожа
виростає зелена й пругка.
"Замарстинів, Кульпарків, Клепарів", —
перелічуєш майже вголос,
та ніяк не згадаєш, як зветься
дерево,
до якого вона вже не ходить
Я віддав би своє ребро
в анатомічну майстерню.
Там велетенські серця різників і коханців,
обвислі й надуті легені курців,
трубачів і склодувів,
меланхолійні пияцькі нутрощі,
татуйований орден героя (акурат над соском)
і руки останнього ката
по дванадцятім вироку…
Ані слова про інші витвори.
Я віддав би своє ребро.
Може, щось вийшло б із нього –
якась рибина,
чи жінка,
чи гілка
забутого дерева
гінкго…
…і хоча все золото світу не варте твого мізинця
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й води.
губи твої неспиті а все ж таємниця квітки
сповита в них і забута допоки живеш сама
вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки
солодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма.
несеш отак мов клейноди а може клеймо дівотцтво
ось його зимне плесо між двох берегів як між пут
поки з лози постанеш уже не вином а оцтом
скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть.
і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги
злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь
ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге
і лишить губам болючий незнаний новий вогонь…
Переночуй мене, вишневий саде,
Бо це моя остання в світі ніч.
Бо завтра хрест мені на плечі сяде,
Як символ роздоріж і протиріч.
Переночуй мене, вишневий саде,
Вишневий саде, звешся Гефсимань.
Бо завтра, завтра, хрест на плечі сяде,
Як символ — ще чого? ридань? страждань?
А півня крик розбуджено-співучий
Розноситиме вітер по горбах.
Ось вже цілує мене в губи учень,
І чути присмак вишень на губах…
ще один день в цьому світі прожито без тебе.
тихо спокійно без коливання основ..
немов коліщатка дуже складної системи
ми, розійшовшись, ніяк не зійдемося знов.
крутиться пас і вали обертаються плавно..
ту недоречні печаль, чи смуток, чи гнів,
ще один день на минуле вже переплавлено
у механізмі по переплавленню днів.
ще один день затвердіє в підставленій формі,
(згусток не наших з тобою спіткань і розмов)
стане, підписаний в шафці лабораторній:
"день, у який вони не зустрілися знов".
час, мов алхімік, працює таємно, без свідків..
все ж я на ним усміхнутися можу, коли
згадую кілька від нього прихованих злитків -
днів, у які ми все-таки разом були.
І стислося серце.
І вперше здригнулась рука.
І він, замість вбити,
всього лиш смертельно поранив.
"Добий, щоб не мучився, - брат-гладіатор порадив. - Добий, щоб не мучивсь. Така його доля гірка."
Добий, щоб не мучивсь. Себе у собі поріши.
Заріж ту струну, ту, якої мовчати не змусиш.
І вогник любові на самому денці душі
Добий, щоб не мучивсь, добий, щоб не мучивсь.
А потім на вищий іще піднімися щабель.
Знайди в собі мужність
Згасити в собі свою мужність.
Самого себе
в добиванні самого себе
Добий, щоб не мучивсь,
добий, щоб не мучивсь
Волосся
Воно - повітря у полоні
легкого кольору, опалі
на плечі тихі вертикалі,
поволі чесані і сонні,
стихія ніжності, потоки
затерплих запахів трави,
загуслі погляди і кроки,
і німб довкола голови.
Воно - це лінії рухливі,
які лоскочуть перхожих
і тягнуть їх, на зграю схожих,
услід золоторунній гриві,
сплітаються, і в павутинні
томатний сік з них сонце ссе
і, як пушинки тополині,
тіла по небу рознесе.
Воно - це водоспад покори,
розбризканий посеред ночі,
воно - зі слів, які шепоче
русалці мерехтливе море,
його торкається хвостами,
немов голубить глибина,
його видовжують тілами
зелені джентльмени дна.
Вбивство одинадцятої години.
Вбий і цю годину. Циферблат заріс
щетиною. У простір щільно влита
холоне бритва. Ти ввійшов у ліс
віконних рам, дверей, ти тіло літа
лишив гниттю. В помешканні картин,
в притулки слів біжи, душе несита,
і тіло волочи, і тінь, і тмин,
і хліб жери, і прощення випрошуй
в розверзнутих у безміри глибин,
смітник потуг, тремтіння пріле грошей,
готельний звіре в межах порожнеч
тугої мови, сам собі погрожуй
цим лезом смерті, сам собі переч
і червони дванадцятої меч!
і знову о приходить осінь прохолода
і леза листя і повітря солод
платівки в мулі дна небесний голод
ковтає голоси з майданів мода
на вишукані втрати слід від нігтів
овал зубів на шкірі сон сапіння
чужого тіла в ньму як у ліфті
нема де дітись арки і склепіння
потоки сперми б’ють у теплі діри
вологі схови і принишклі ядра
театр кімнати перехід у завтра
де все порожнє все округле сіре
дими газет двірник апостол міста
сміх школярів прояснена і чиста
мелодія відльоту прощавай
о ревуар арівідерчі бай
твій катафалк на обрії зав’яз
твій погляд впертий в піднебесся згас
твій ангел над тобою твій двійник
твій сміх повзе розсіюючи лик
твій крик як прірва сон твій без кінця
слабий твій шепіт згадує отця
і сина і свя череп твій між вух
стартує в ніч твій заржавілий дух