Пятница, 24 Июня 2005 г.
19:51 Сдали!
Мы сдали экзамен! Буряк приехал и принял его. Так здорово! Почти все получили «5» – Буряк признал, что уровень подготовки был реально высоким. Для меня это самое главное: я не подвела ни своего научного руководителя, ни студентов. Теперь отдохну от ветряных мельниц кафедры!..
Состояние: безумно рада 
Состояние: безумно рада
Четверг, 23 Июня 2005 г.
08:20 Бурячок ты мой аленький, "я не здамся без бою..."
Эта ночь бала самой потрясающей в моей жизни!
Я готовилась к экзамену, мы готовились к экзамену - я и наши с Буряком студенты. Самые лучшие, самые веселые, самые дружные, самые талантливые на свете студенты!
Никогда раньше так долго с ними не общалась, но давно об этом мечтала. И с ними действительно оказалось здорово.
А Колька - модуль! Когда я в 2 ночи почти засыпала, он заменил меня, дав тем самым мне немного отдохнуть.
Сейчас, конечно же хочу спать. А в 13.00 консультация и еще один раунд битвы за Буряка...
Хочу, чтобы здесь было фото ЗФ-04
Состояние: всегда рискуй - никогда не сдавайся
Я готовилась к экзамену, мы готовились к экзамену - я и наши с Буряком студенты. Самые лучшие, самые веселые, самые дружные, самые талантливые на свете студенты!
Никогда раньше так долго с ними не общалась, но давно об этом мечтала. И с ними действительно оказалось здорово.
А Колька - модуль! Когда я в 2 ночи почти засыпала, он заменил меня, дав тем самым мне немного отдохнуть.
Сейчас, конечно же хочу спать. А в 13.00 консультация и еще один раунд битвы за Буряка...
Хочу, чтобы здесь было фото ЗФ-04
Состояние: всегда рискуй - никогда не сдавайся
Комментарии [6]
Понедельник, 20 Июня 2005 г.
17:24 Стоит ли продолжать стучаться в дверь, которую тебе упорно не хотят открывать???
Чувствую себя Дон Кихотом... во всех смыслах...
Причем у меня даже есть Прекрасная Дама (в моем случае, мужского пола) и Санчо...
Состояние: Смех сквозь слезы 
Причем у меня даже есть Прекрасная Дама (в моем случае, мужского пола) и Санчо...
Состояние: Смех сквозь слезы
Комментарии [2]
Суббота, 18 Июня 2005 г.
18:49 Перышками моих студентов: Колька Березенко. Часть ІІ.
Білий птах з напівчорною ознакою любові
Доволі дивний чотирикутник, огороджений травою та невеличким іржавим парканом. Праворуч пролягла вуличка, що закінчується глухим кутом, ліворуч кладовище, обнесене велетенським муром, з-за якого видно верховіття дерев старого парку. Віковічні дуби маскують територію парку від сонячного проміння, створюючи атмосферу моторошного і загадкового лісу. Старі пам’ятники навіюють жах, шелест листя і гілки над головою давлять на психіку. Хочеться кричати і в паніці бігти глухими стежинами аж до міської брами, яка виходить на нашу школу, котру ми називаємо – цвинтар (прошу запам’ятати).
Я з жахом згадую ті роки, які я провів на цьому “кладовищі”. Нудні проповіді вчителів, постійні дорікання, одноманітний графік. Вчителі кожного дня влаштовували похоронні процесії. Деякі ховали одразу, скидаючись на те, що ти невдаха, інші набридали дурнуватими запитаннями, після яких все одно не було результату, тільки боліла голова, і, як завжди, ховали тебе під землю. Закопуючи тебе живцем, трунар залишав у твоєму щоденнику повідомлення батькам про твою ніби-то чергову смерть. Таких смертей за один шкільний день я міг пережити декілька.
Найпринадніші в той час на цвинтарі були грушеві дерева, на яких росли грушки у вигляді предметів, котрі нам доводилося їсти, тобто вчити. Вони давали великі плоди, але сам факт, що вони росли на цьому кладовищі, і за ними наглядають наші трунарі, викликав відразу у мене та моїх товаришів. Але серед школярів були й не такі бридливі, вони ватагами дерлися на цвинтар і обривали різні плоди, не даючи їм достигнути. Вони ще й додому їх брали, щоб мати домашнє завдання. Особисто я міг їсти тільки декілька грушок із цього дерева – зарубіжну та українську літературу. Я їв ці груші у 36-му склепі за столом, під яким кожного разу “ховали” мого ліпшого друга.
[…] Коли нам набридали нудні проповіді трунарів на церемонії наших похорон, ми оминали цвинтар і міську браму з її перестиглими грушами і просто насолоджувалися життям… на свободі! Але, йдучи наступного дня до школи-цвинтаря з батьками, ми розуміли, що сьогодні нас ховатимуть з особливими почестями.
[…] Випускаючись зі школи, ми з радістю покидали вогку землю, що з неї кожен заступ трунаря викидав останки – розмальовані книжки, написи на партах і т.і…
[…] Тепер для мене це тільки спогади, отже я зумів вижити під важкою гранітною плитою з назвою “школа”, я вибрався із сирої домовини шкільного цвинтаря. А може, я привид? Та ні, я був присутній на історії у Коломойця – значить, я просто студент.
N. B. Это (с’est formidable!) моя самая любимая новелла, все безумно в моем духе…
Но, собственно, эта новелла и стала одной из причин моего потакания студентам – моё мировосприятие близко Колькиному, и я не хотела их «хоронить»… Возможно, я глубоко не права. Допускаю и такой факт… 
Доволі дивний чотирикутник, огороджений травою та невеличким іржавим парканом. Праворуч пролягла вуличка, що закінчується глухим кутом, ліворуч кладовище, обнесене велетенським муром, з-за якого видно верховіття дерев старого парку. Віковічні дуби маскують територію парку від сонячного проміння, створюючи атмосферу моторошного і загадкового лісу. Старі пам’ятники навіюють жах, шелест листя і гілки над головою давлять на психіку. Хочеться кричати і в паніці бігти глухими стежинами аж до міської брами, яка виходить на нашу школу, котру ми називаємо – цвинтар (прошу запам’ятати).
Я з жахом згадую ті роки, які я провів на цьому “кладовищі”. Нудні проповіді вчителів, постійні дорікання, одноманітний графік. Вчителі кожного дня влаштовували похоронні процесії. Деякі ховали одразу, скидаючись на те, що ти невдаха, інші набридали дурнуватими запитаннями, після яких все одно не було результату, тільки боліла голова, і, як завжди, ховали тебе під землю. Закопуючи тебе живцем, трунар залишав у твоєму щоденнику повідомлення батькам про твою ніби-то чергову смерть. Таких смертей за один шкільний день я міг пережити декілька.
Найпринадніші в той час на цвинтарі були грушеві дерева, на яких росли грушки у вигляді предметів, котрі нам доводилося їсти, тобто вчити. Вони давали великі плоди, але сам факт, що вони росли на цьому кладовищі, і за ними наглядають наші трунарі, викликав відразу у мене та моїх товаришів. Але серед школярів були й не такі бридливі, вони ватагами дерлися на цвинтар і обривали різні плоди, не даючи їм достигнути. Вони ще й додому їх брали, щоб мати домашнє завдання. Особисто я міг їсти тільки декілька грушок із цього дерева – зарубіжну та українську літературу. Я їв ці груші у 36-му склепі за столом, під яким кожного разу “ховали” мого ліпшого друга.
[…] Коли нам набридали нудні проповіді трунарів на церемонії наших похорон, ми оминали цвинтар і міську браму з її перестиглими грушами і просто насолоджувалися життям… на свободі! Але, йдучи наступного дня до школи-цвинтаря з батьками, ми розуміли, що сьогодні нас ховатимуть з особливими почестями.
[…] Випускаючись зі школи, ми з радістю покидали вогку землю, що з неї кожен заступ трунаря викидав останки – розмальовані книжки, написи на партах і т.і…
[…] Тепер для мене це тільки спогади, отже я зумів вижити під важкою гранітною плитою з назвою “школа”, я вибрався із сирої домовини шкільного цвинтаря. А може, я привид? Та ні, я був присутній на історії у Коломойця – значить, я просто студент.
N. B. Это (с’est formidable!) моя самая любимая новелла, все безумно в моем духе…
Но, собственно, эта новелла и стала одной из причин моего потакания студентам – моё мировосприятие близко Колькиному, и я не хотела их «хоронить»… Возможно, я глубоко не права. Допускаю и такой факт…
Комментарии [4]
Вторник, 14 Июня 2005 г.
23:15 Une occasion…
Cегодня наблюдала картину, выдавшуюся мне странной…
На остановке возле «Терры» в «Богдан», в котором я ехала в универ, вошел студент с тетрадкой, рефератом и коробкой конфет…
Да, так, наверное, и нужно делать. А я просто сама странная…
Состояние: sans commentaires 
На остановке возле «Терры» в «Богдан», в котором я ехала в универ, вошел студент с тетрадкой, рефератом и коробкой конфет…
Да, так, наверное, и нужно делать. А я просто сама странная…
Состояние: sans commentaires
08:02 Р. S. Об Алине Опрышко и не только о ней…
Они все учили меня преподавательству, нечаянно, неосознанно, каждый по-своему, но учили.
Алина же это делала жестче всех, а потому и сильнее. По началу она была просто-таки моим альтерэго. Не успевала я толком раскрыть рот, как Алина сразу же выпаливала, что это не так, не то, это я уже говорила, это не понятно или понятно и ежу, а вот это срочно нужно узнать… Проигнорировать замечание Алины было невозможно: она продолжала повторять реплику или вскакивала с места и, следуя за мной по аудитории, добивалась сатисфакции.
Со временем я немного вошла в нужное русло, и “бдительность” Алины чуть ослабла… Но тут “разошелся” Коля Березенко с игрой “под интерес – не интерес”, плюс припомнил мне все проколы-просчеты, начиная с самого первого моего занятия…
А крутая цыганская поза старосты Жени Ткаченко, когда он что-то спрашивал этак с поддевкой или не хотел отвечать на мои вопросы!..
Но я ни разу ни на кого из них не обиделась, во-первых, потому что понимала: они правы, по-своему правы, “воспитывая” меня, а во-вторых, потому что люблю.
Да, люблю! Говорила это, наверное, тысячу раз, и повторяюсь вновь. Не могу по-другому. Когда вижу огромные темные пытливые глаза Инны Герасименко и точно такие же, но светло-небесные Наташи Гладченко, когда вижу проблеск энтузиазма на веснушчатом лице Антоши Берегового (который почетно именует себя Антоном Станиславовичем), когда ощущаю пристально-любопытно-дерзкий, но в то же время овеянный некоторой интравертной опаской взгляд Кольки Березенко и шоколадноконфетный Юли Тарасовой, когда меня спрашивает о чем-то Алеся Гаренко, когда обаятельно-грустно улыбается Саша Годлевская, когда везде успевает “успеть” Аня Гавриленко, когда… когда… Я не могу по-другому!
Да, мы учили друг друга… Они меня, я их. Теории и практике коммуникации, как могла (и признаю, я все еще не научилась объяснять предмет так, как хочу, как считаю, надо бы объяснять), и тому, что куда важнее этого курса – доброте, искренности, бескорыстию, тому, что ни за какие деньги не купишь, по крайней мере, две вещи – истинные знания и настоящую любовь… Не знаю, поняли ли они меня, но очень хочу, чтобы поняли…
Состояние: возможно, я никогда больше не буду преподавать, но я счастлива, что встретила ИХ… 
Алина же это делала жестче всех, а потому и сильнее. По началу она была просто-таки моим альтерэго. Не успевала я толком раскрыть рот, как Алина сразу же выпаливала, что это не так, не то, это я уже говорила, это не понятно или понятно и ежу, а вот это срочно нужно узнать… Проигнорировать замечание Алины было невозможно: она продолжала повторять реплику или вскакивала с места и, следуя за мной по аудитории, добивалась сатисфакции.
Со временем я немного вошла в нужное русло, и “бдительность” Алины чуть ослабла… Но тут “разошелся” Коля Березенко с игрой “под интерес – не интерес”, плюс припомнил мне все проколы-просчеты, начиная с самого первого моего занятия…
А крутая цыганская поза старосты Жени Ткаченко, когда он что-то спрашивал этак с поддевкой или не хотел отвечать на мои вопросы!..
Но я ни разу ни на кого из них не обиделась, во-первых, потому что понимала: они правы, по-своему правы, “воспитывая” меня, а во-вторых, потому что люблю.
Да, люблю! Говорила это, наверное, тысячу раз, и повторяюсь вновь. Не могу по-другому. Когда вижу огромные темные пытливые глаза Инны Герасименко и точно такие же, но светло-небесные Наташи Гладченко, когда вижу проблеск энтузиазма на веснушчатом лице Антоши Берегового (который почетно именует себя Антоном Станиславовичем), когда ощущаю пристально-любопытно-дерзкий, но в то же время овеянный некоторой интравертной опаской взгляд Кольки Березенко и шоколадноконфетный Юли Тарасовой, когда меня спрашивает о чем-то Алеся Гаренко, когда обаятельно-грустно улыбается Саша Годлевская, когда везде успевает “успеть” Аня Гавриленко, когда… когда… Я не могу по-другому!
Да, мы учили друг друга… Они меня, я их. Теории и практике коммуникации, как могла (и признаю, я все еще не научилась объяснять предмет так, как хочу, как считаю, надо бы объяснять), и тому, что куда важнее этого курса – доброте, искренности, бескорыстию, тому, что ни за какие деньги не купишь, по крайней мере, две вещи – истинные знания и настоящую любовь… Не знаю, поняли ли они меня, но очень хочу, чтобы поняли…
Состояние: возможно, я никогда больше не буду преподавать, но я счастлива, что встретила ИХ…
Комментарии [19]
Понедельник, 13 Июня 2005 г.
16:28 Перышками моих студентов: Алина Опрышко
О счастье:
«Щастя – це насолодження без каяття…”
“Если когда-нибудь, гоняясь за счастьем, вы найдете его, вы, подобно старухе, искавшей свои очки, обнаружите, что счастье было все время у вас на носу».
О себе:
«Мені не шкода людей, і я ніколи не намагаюся їх жаліти, адже жалість робить їх лише слабшими, й після кожної невдачі вони будуть чекати на співчуття, а це вбиває в людині гарні якості. Можу допомагати словом, ділом але не співчуттям.
І не люблю показувати свої слабкості. В мене може боліти усе тіло, але про це не дізнається ніхто: не люблю співчуття в мою адресу. Просто розумію, що людям до мене все одно – у кожного своє життя зі своїми проблемами, а їхнє співчуття – це лише правила хорошого тону”.
“Я не вірю в існування справжньої дружби, а лише у товариські відносини. Це судячи по собі, а люди всі одного складу. Ми не здатні брати на себе тягар чиїхось таємниць, ми мінливі, зрадливі, і, перш за все, думаємо про себе, а не про когось. Такими нас зробило життя. Багато письменників і філософів стверджували, що справжня дружба – це ліки від багатьох хвороб, та часи змінюються, так і змінюється це твердження. Я завжди допоможу, віддам останнє, але ніколи не хочу бути справжнім другом. А відтак матиму і менше ворогів”.
О гениях:
“Та зовсім недавно я зрозуміла, що геній – це не якесь абстрактне поняття, а лише людина-професіонал своєї справи, тому не так і тяжко досягнути цього звання. Але щоб стати професіоналом, потрібно багато зусиль, адже таланту дається один відсоток, все інше – твій власний піт”.
Состояние: тупиковое… со многим не согласна, но это лишь моё мнение… 
«Щастя – це насолодження без каяття…”
“Если когда-нибудь, гоняясь за счастьем, вы найдете его, вы, подобно старухе, искавшей свои очки, обнаружите, что счастье было все время у вас на носу».
О себе:
«Мені не шкода людей, і я ніколи не намагаюся їх жаліти, адже жалість робить їх лише слабшими, й після кожної невдачі вони будуть чекати на співчуття, а це вбиває в людині гарні якості. Можу допомагати словом, ділом але не співчуттям.
І не люблю показувати свої слабкості. В мене може боліти усе тіло, але про це не дізнається ніхто: не люблю співчуття в мою адресу. Просто розумію, що людям до мене все одно – у кожного своє життя зі своїми проблемами, а їхнє співчуття – це лише правила хорошого тону”.
“Я не вірю в існування справжньої дружби, а лише у товариські відносини. Це судячи по собі, а люди всі одного складу. Ми не здатні брати на себе тягар чиїхось таємниць, ми мінливі, зрадливі, і, перш за все, думаємо про себе, а не про когось. Такими нас зробило життя. Багато письменників і філософів стверджували, що справжня дружба – це ліки від багатьох хвороб, та часи змінюються, так і змінюється це твердження. Я завжди допоможу, віддам останнє, але ніколи не хочу бути справжнім другом. А відтак матиму і менше ворогів”.
О гениях:
“Та зовсім недавно я зрозуміла, що геній – це не якесь абстрактне поняття, а лише людина-професіонал своєї справи, тому не так і тяжко досягнути цього звання. Але щоб стати професіоналом, потрібно багато зусиль, адже таланту дається один відсоток, все інше – твій власний піт”.
Состояние: тупиковое… со многим не согласна, но это лишь моё мнение…
Комментарии [4]
Вторник, 7 Июня 2005 г.
15:17 Сдала!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Сдала DELF!
Огромное спасибо группе поддержки: ЖЕНЕ, ВАДИМУ МИХАЙЛОВИЧУ, МАКСУ, Ивану Сергеевичу, моим ЗФ-04-1, родителям, коту Муркусу, Наташе, Наталье Степановне, В.И. Пронякину (за то, что “н” не поставил, когда ради А3 DELF я прогуливала философию), Сергею Владимировичу и всем, кто в меня верил. Всех обожаю!
Состояние: довольна, даже счастлива 
Огромное спасибо группе поддержки: ЖЕНЕ, ВАДИМУ МИХАЙЛОВИЧУ, МАКСУ, Ивану Сергеевичу, моим ЗФ-04-1, родителям, коту Муркусу, Наташе, Наталье Степановне, В.И. Пронякину (за то, что “н” не поставил, когда ради А3 DELF я прогуливала философию), Сергею Владимировичу и всем, кто в меня верил. Всех обожаю!
Состояние: довольна, даже счастлива
Комментарии [5]
Понедельник, 6 Июня 2005 г.
16:56 Поздравляю!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Всех журналистов и причастных к ним личностей с праздником!!!
Побольше перьев белых и прочных! А пух нам не нужен!
Состояние: праздную, но куда больше бы хотелось назвать своим профессиональным днем какой-нибудь день коношника... 
Побольше перьев белых и прочных! А пух нам не нужен!
Состояние: праздную, но куда больше бы хотелось назвать своим профессиональным днем какой-нибудь день коношника...
Комментарии [6]
Воскресенье, 5 Июня 2005 г.
14:21 Последняя фаза Луны…
Усталость. Хроническая усталость ото всего и всех, кроме студентов… Их обожаю безгранично, a la foliе!..
Интересно, действительно ли у каждого человека есть судьба с пошаговым расписанием деятельности? И если да, то как её изменить???
Состояние: triste… 
Интересно, действительно ли у каждого человека есть судьба с пошаговым расписанием деятельности? И если да, то как её изменить???
Состояние: triste…
Вторник, 31 Мая 2005 г.
18:32 ... je t'ai ecrit la verite...
"Возвращайся,
словно птица по весне,
возвращайся
обязательно ко мне,
ночью длинной
возвращайся,
даже если в сердце ливни,
а в душе холодный снег..."
*Промокла под долгожданным дождем, теплым и дерзким. Было здорово! Вообще обожаю такие дожди! Но вместе с ними приходят воспоминания, и становится немного грустно...
Current music: АВИАТОР "Возвращайся" 
словно птица по весне,
возвращайся
обязательно ко мне,
ночью длинной
возвращайся,
даже если в сердце ливни,
а в душе холодный снег..."
*Промокла под долгожданным дождем, теплым и дерзким. Было здорово! Вообще обожаю такие дожди! Но вместе с ними приходят воспоминания, и становится немного грустно...
Current music: АВИАТОР "Возвращайся"
Комментарии [2]
Среда, 25 Мая 2005 г.
21:40 ...а вино такое пьяное...
Остался еще один день. Никогда у меня не было такого длинного экзамена...
Когда ехала домой, поняла, что теряюсь во времени... С пространством еще дружу, а вот со временем - никак. И самое интересное, что вместо обычного "экзаменационного" страха, во мне какой-то "вечный" комок внутреннего напряжения...
Ужасно захотелось напиться!
Как хорошо, что иногда родителей нет дома - свобода!.. В этой свободе можно делать все, что угодно... И напряжение сбежало, исчезло, "утонуло"...
Да, иногда в вине не только истина, но и спокойствие...
Состояние: легкости 
Когда ехала домой, поняла, что теряюсь во времени... С пространством еще дружу, а вот со временем - никак. И самое интересное, что вместо обычного "экзаменационного" страха, во мне какой-то "вечный" комок внутреннего напряжения...
Ужасно захотелось напиться!
Как хорошо, что иногда родителей нет дома - свобода!.. В этой свободе можно делать все, что угодно... И напряжение сбежало, исчезло, "утонуло"...
Да, иногда в вине не только истина, но и спокойствие...
Состояние: легкости
Комментарии [2]
14:41 "...магии нет - есть физика..." (Макс)
И очень сложно, когда такой физики нет!... Грустно, обидно и тяжело иногда справиться самой...
Это я слегка о DELF. И о том, что ... Нет, ЕВ, ты или физик или маг - без тебя никак...
Состояние: shit! 
Это я слегка о DELF. И о том, что ... Нет, ЕВ, ты или физик или маг - без тебя никак...
Состояние: shit!
Воскресенье, 22 Мая 2005 г.
16:24 Трамвай
Тупишь. Ты тупишь всю жизнь. Что ещё?.. Не знаю. Напрягаюсь, расчёсываю мысли, греюсь мечтами…
Туфли с острыми носками. Огромные глаза, темные, как крепкий черный чай. Какой? Не знаю. Индийский? Не знаю. Грузинский? Не знаю. Может, отечественный, полульвовский? Да. Да, хоть такого в продаже и нет…
Полоски. Одна. Другая. Одна. Другая. И так по кругу или по крою. Пусть правильный ответ выберет тот, кто сшил твои джинсы. Надеюсь, он более умен, чем я. О, что я говорю, сегодня же не средневековье: он был не один. Точно. Тем лучше…
Красный. Липкая, вязкая кровь. На плече. Придуманная, пригрезившаяся, приснившаяся. Я ищу её там ночами…
А днем? Днем я учусь безразличию. Так легче выжить среди напускного равнодушия. Или нет? Отвечай! Я замерзла. Я замерзла от своего нерастраченного тепла. Но тебе все равно, твоя участь – тупить, Трамвай!...
14.05.2005
Состояние: долго думала, оставлять здесь или нет... 
Туфли с острыми носками. Огромные глаза, темные, как крепкий черный чай. Какой? Не знаю. Индийский? Не знаю. Грузинский? Не знаю. Может, отечественный, полульвовский? Да. Да, хоть такого в продаже и нет…
Полоски. Одна. Другая. Одна. Другая. И так по кругу или по крою. Пусть правильный ответ выберет тот, кто сшил твои джинсы. Надеюсь, он более умен, чем я. О, что я говорю, сегодня же не средневековье: он был не один. Точно. Тем лучше…
Красный. Липкая, вязкая кровь. На плече. Придуманная, пригрезившаяся, приснившаяся. Я ищу её там ночами…
А днем? Днем я учусь безразличию. Так легче выжить среди напускного равнодушия. Или нет? Отвечай! Я замерзла. Я замерзла от своего нерастраченного тепла. Но тебе все равно, твоя участь – тупить, Трамвай!...
14.05.2005
Состояние: долго думала, оставлять здесь или нет...
15:44 Перышками моих студентов: Колька Березенко. Часть І.
О детстве (“Карі очі моєї пам’яті”):
“Був звичайний похмурий осінній вечір. Дощ нещадно поливав запилені вулиці та проспекти. Вітер підхоплював листя і пускав його в далеке плавання бурхливим потоком дощової води. Місто поволі затихало. Люди ховались у своїх затишних квартирах. Тільки поодинокі сміливці намагалися боротися з цим. З чим? З дощем, вітром, а, може, й самою осінню? Можливо, їм не хотілося, щоб скінчилося літо, а перед ним і весна, можливо, вони не хотіли змін, можливо, вони бояться старості, або тоді вони були просто щасливі і не бажали покидати той час… Але час не стоїть на місці, й я вже давно переконався, що все минає: минає життя, спливають літа, приходять і відходять люди. Лише спогади залишаються сталими. Вони у кожного свої, і, ймовірно, на них тримається світ, а спогади дитинства – це те, з чого починається наше велике плавання у бурхливому океані життя.”
“Я й досі згадую невелике селище з мальовничими краєвидами, де ми проводили найщасливіші миті нашого життя – канікули, під найласкавішим сонцем нашого дитячого літа. […] Ми лягали серед пшеничного поля і завмирали, ніби ховаючись від усього світу. Ми тоді були по-справжньому щасливі. Нас не турбували ні долари, ні гривні, нам було все одно, хто стане президентом, чи ввійде Україна в ЄС. Ми жили кожним днем від світанку до заходу […]. Ми прокидалися від духмяного аромату свіжих, щойно з печі, пиріжків і гарячого какао, а не від сучасної кави “Якобз”. […] Ми не мали жодних проблем, а якщо й мали, то за нас їх вирішували, і життя здавалося раєм”.
О любви:
“Перше кохання залишається в серці назавжди. І щоб там не казали, що все невічне на цім світі, перше кохання – виняток. Але у чому полягає щастя людини? Одні говорять, що щастя в багатстві. У певній мірі це правда, але не завжди багата людина є щасливою. Хтось сказав: “ЩАСТЯ – це КОЛИ ТЕБЕ ЛЮБЛЯТЬ І РОЗУМІЮТЬ”. Так, мабуть, саме кохання робить людину по-справжньому щасливою. Як зараз пам’ятаю свою першу зустріч із нею. Вона була незабутня! Коли я побачив її у спалахах світла і диму, вона полонила мене. Вона грала, вона захоплювала мене, її ім’я і зараз збуджує слух, вона радувала і манила, давала надію і розчаровувала. Я й досі пам’ятаю її форму, я знаю її кожну ланку. Вона має багато прихильників, але ніколи не зраджує мене. Вона грає, а всі божеволіють. Я ходжу на побачення з нею вдома й їду за нею на край світу. Я закоханий у неї. Мабуть, це й є моє перше кохання, а моя кохана – футбольна команда “Дніпро”.
О жизни:
¦ “ЩИРІСТЬ, ЛЮДЯНІСТЬ, а головне ЛЮБОВ – ось КЛЮЧІ ДО СЕРЦЯ БУДЬ-ЯКОЇ ЛЮДИНИ”.
¦ “Дружба – найголовніше щастя людини, бо щастя ніколи не ставило людину на таку висоту, де б вона не потребувала друга!”
¦ “Геніями стають люди, які у спілкуванні з іншими проявляють свою життєву неординарність, вищий щабель у порівнянні з співрозмовниками…” “…в кожного з нас є щось своє, неповторне, геніальне”.
Состояние: !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! 
“Був звичайний похмурий осінній вечір. Дощ нещадно поливав запилені вулиці та проспекти. Вітер підхоплював листя і пускав його в далеке плавання бурхливим потоком дощової води. Місто поволі затихало. Люди ховались у своїх затишних квартирах. Тільки поодинокі сміливці намагалися боротися з цим. З чим? З дощем, вітром, а, може, й самою осінню? Можливо, їм не хотілося, щоб скінчилося літо, а перед ним і весна, можливо, вони не хотіли змін, можливо, вони бояться старості, або тоді вони були просто щасливі і не бажали покидати той час… Але час не стоїть на місці, й я вже давно переконався, що все минає: минає життя, спливають літа, приходять і відходять люди. Лише спогади залишаються сталими. Вони у кожного свої, і, ймовірно, на них тримається світ, а спогади дитинства – це те, з чого починається наше велике плавання у бурхливому океані життя.”
“Я й досі згадую невелике селище з мальовничими краєвидами, де ми проводили найщасливіші миті нашого життя – канікули, під найласкавішим сонцем нашого дитячого літа. […] Ми лягали серед пшеничного поля і завмирали, ніби ховаючись від усього світу. Ми тоді були по-справжньому щасливі. Нас не турбували ні долари, ні гривні, нам було все одно, хто стане президентом, чи ввійде Україна в ЄС. Ми жили кожним днем від світанку до заходу […]. Ми прокидалися від духмяного аромату свіжих, щойно з печі, пиріжків і гарячого какао, а не від сучасної кави “Якобз”. […] Ми не мали жодних проблем, а якщо й мали, то за нас їх вирішували, і життя здавалося раєм”.
О любви:
“Перше кохання залишається в серці назавжди. І щоб там не казали, що все невічне на цім світі, перше кохання – виняток. Але у чому полягає щастя людини? Одні говорять, що щастя в багатстві. У певній мірі це правда, але не завжди багата людина є щасливою. Хтось сказав: “ЩАСТЯ – це КОЛИ ТЕБЕ ЛЮБЛЯТЬ І РОЗУМІЮТЬ”. Так, мабуть, саме кохання робить людину по-справжньому щасливою. Як зараз пам’ятаю свою першу зустріч із нею. Вона була незабутня! Коли я побачив її у спалахах світла і диму, вона полонила мене. Вона грала, вона захоплювала мене, її ім’я і зараз збуджує слух, вона радувала і манила, давала надію і розчаровувала. Я й досі пам’ятаю її форму, я знаю її кожну ланку. Вона має багато прихильників, але ніколи не зраджує мене. Вона грає, а всі божеволіють. Я ходжу на побачення з нею вдома й їду за нею на край світу. Я закоханий у неї. Мабуть, це й є моє перше кохання, а моя кохана – футбольна команда “Дніпро”.
О жизни:
¦ “ЩИРІСТЬ, ЛЮДЯНІСТЬ, а головне ЛЮБОВ – ось КЛЮЧІ ДО СЕРЦЯ БУДЬ-ЯКОЇ ЛЮДИНИ”.
¦ “Дружба – найголовніше щастя людини, бо щастя ніколи не ставило людину на таку висоту, де б вона не потребувала друга!”
¦ “Геніями стають люди, які у спілкуванні з іншими проявляють свою життєву неординарність, вищий щабель у порівнянні з співрозмовниками…” “…в кожного з нас є щось своє, неповторне, геніальне”.
Состояние: !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Комментарии [3]
Четверг, 19 Мая 2005 г.
16:56 Перышками моих студентов: Лена Больман
“Три чинника мають вплив на людину – душа, розум, тіло. Тяжіння душ породжує Дружбу. Тяжіння розуму – Повагу. Тяжіння тіл – Бажання. Поєднання цих трьох тяжінь породжує Кохання… ”
Состояние: ... 
Состояние: ...
Комментарии [7]
12:43 Перышками моих студентов: Антоша Береговой
О себе: “напівромантик-напівцинік”.
“Я жахливо логічна людина, але ніколи цього не показую і намагаюся вести себе іраціонально, алогічно, моя фальшива безглуздість зустрічаеться із свідомою правильністю, і народжується істина…”
“Любов повинна зносити голову”.
“Геніальності не існує. Геніальність – це міф, який придумали дурні, щоб пояснити свою ексцентричність”.
“Я думаю, що з часом міг би стати добрим журналістом, але я не уявляю себе у цій професії. Хотілося би бути письменником та писати якісь класні готичні романи, щось легке та стильне, зі смаком. Я хоча б можу яувити себе у шкірі письменника…”
Состояние: нежность, теплота… “пигмалионю” слегка 
“Я жахливо логічна людина, але ніколи цього не показую і намагаюся вести себе іраціонально, алогічно, моя фальшива безглуздість зустрічаеться із свідомою правильністю, і народжується істина…”
“Любов повинна зносити голову”.
“Геніальності не існує. Геніальність – це міф, який придумали дурні, щоб пояснити свою ексцентричність”.
“Я думаю, що з часом міг би стати добрим журналістом, але я не уявляю себе у цій професії. Хотілося би бути письменником та писати якісь класні готичні романи, щось легке та стильне, зі смаком. Я хоча б можу яувити себе у шкірі письменника…”
Состояние: нежность, теплота… “пигмалионю” слегка
Вторник, 17 Мая 2005 г.
16:52 Счастлива!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Безумно счастлива! Счастлива, что солнышко, тепло, вокруг много замечательных людей, красивых песен, умных и не очень слов....!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Счастлива, что у меня есть самые замечательные на свете друзья, самые потрясающие знакомые, безумно классные преподаватели (ВАДИМ МИХАЙЛОВИЧ и ПРОНЯКИН!!!!!!!!!!!!!!!!!!!)
Счастлива, что у меня есть мой ПЕРВЫЙ первый курс! Счастлива, что Колька сегодня обозвал Францию большим мусорником! Счастлива, что у фотографа из КБК та-а-кое чувство юмора! Счастлива, что ненавижу нашу универовскую библиотеку!
Счастлива, что люблю жизнь, люблю людей, люблю ошибаться и не держать зла!
Счастлива!
Просто счастлива!
Состояние: отличное 
Счастлива, что у меня есть самые замечательные на свете друзья, самые потрясающие знакомые, безумно классные преподаватели (ВАДИМ МИХАЙЛОВИЧ и ПРОНЯКИН!!!!!!!!!!!!!!!!!!!)
Счастлива, что у меня есть мой ПЕРВЫЙ первый курс! Счастлива, что Колька сегодня обозвал Францию большим мусорником! Счастлива, что у фотографа из КБК та-а-кое чувство юмора! Счастлива, что ненавижу нашу универовскую библиотеку!
Счастлива, что люблю жизнь, люблю людей, люблю ошибаться и не держать зла!
Счастлива!
Просто счастлива!
Состояние: отличное
Комментарии [4]
Воскресенье, 15 Мая 2005 г.
23:34 La chanson [l’imitatiоn a Mathieu Boogarts]
A quoi penses-tu? A quoi penses-tu?
A quoi penses-tu? Chuchote!
*
Mes pensees sont fougeuses,
Mes pensees sont dangereuses,
Mes pensees sont rangees,
Mes pensees sont ragees,
Mes pensees sont goudron,
Mes pensees sont bourdon
Mes pensees sont la soie,
Mes pensees sont la foi…
Je te chuchote!
* A quoi penses-tu? A quoi penses-tu?
A quoi penses-tu? Chuchote!
*
Mes pensees sont serieuses,
Mes pensees sont curieuses,
Mes pensees sont romantiques,
Mes pensees sont fantastiques,
Mes pensees sont couteaux,
Mes pensees sont gateaux,
Mes pensees sont la lune,
Mes pensees sont la prune…
Je te chuchote!
* A quoi penses-tu? A quoi penses-tu?
A quoi penses-tu? Chuchote!
*
Mes pensees sont luxirieuses,
Mes pensees sont malheureuses,
Mes pensees sont tres gaies,
Mes pensees sont fatiguees,
Mes pensees sont grenouille,
Mes pensees sont citrouille,
Mes pensees sont la prison,
Mes pensees sont la chanson!..
Je te chuchote!
Состояние: идиотский энтузиазм: je prepare mon examen... 
A quoi penses-tu? Chuchote!
*
Mes pensees sont fougeuses,
Mes pensees sont dangereuses,
Mes pensees sont rangees,
Mes pensees sont ragees,
Mes pensees sont goudron,
Mes pensees sont bourdon
Mes pensees sont la soie,
Mes pensees sont la foi…
Je te chuchote!
* A quoi penses-tu? A quoi penses-tu?
A quoi penses-tu? Chuchote!
*
Mes pensees sont serieuses,
Mes pensees sont curieuses,
Mes pensees sont romantiques,
Mes pensees sont fantastiques,
Mes pensees sont couteaux,
Mes pensees sont gateaux,
Mes pensees sont la lune,
Mes pensees sont la prune…
Je te chuchote!
* A quoi penses-tu? A quoi penses-tu?
A quoi penses-tu? Chuchote!
*
Mes pensees sont luxirieuses,
Mes pensees sont malheureuses,
Mes pensees sont tres gaies,
Mes pensees sont fatiguees,
Mes pensees sont grenouille,
Mes pensees sont citrouille,
Mes pensees sont la prison,
Mes pensees sont la chanson!..
Je te chuchote!
Состояние: идиотский энтузиазм: je prepare mon examen...
09:47 Литкружок
Они собираются в уютном подвальчике, пьют кофе или зеленый чай, читают свои творения и критикуют друг друга…
Ужасно жалею, что на прошлой и позапрошлой неделе я была не с ними. Я безумно долго ждала именно такой атмосферы и такого круга общения, такого юмора и таких талантливых людей.
Они много курят… Они много смеются… Они много думают… Второе и третье – очень хорошо.
Перед окончанием заседания они выбирают тему, и каждый из них (теперь нас) раскрывает её. Вчера писали о Трамвае…
Заседали чуть больше трёх часов, а показалось, что три минуты.
Потом они пошли пить вино, а я уехала домой – мне было хорошо и без вина!..
В следующую субботу – закрытие первого сезона кружка. Немного грустно.
Состояние: подъёмное 
Ужасно жалею, что на прошлой и позапрошлой неделе я была не с ними. Я безумно долго ждала именно такой атмосферы и такого круга общения, такого юмора и таких талантливых людей.
Они много курят… Они много смеются… Они много думают… Второе и третье – очень хорошо.
Перед окончанием заседания они выбирают тему, и каждый из них (теперь нас) раскрывает её. Вчера писали о Трамвае…
Заседали чуть больше трёх часов, а показалось, что три минуты.
Потом они пошли пить вино, а я уехала домой – мне было хорошо и без вина!..
В следующую субботу – закрытие первого сезона кружка. Немного грустно.
Состояние: подъёмное
Комментарии [8]