От я вже вдруге бачу повідомлення про те, що сьогодні в ночи по нам збираються йобнути міжконтинентальною ракетою.

З приводу цього хочу сказати. Що пошуки романів К. Воннегута українською привели до читання "Галапагосів". Я дочитала до середини і кинула. Тому що зрозуміла, що сприймаю цей текст не так як у двадцять років не тому що він написаний іншою мовою, а тому що манера автора іронизувати, вдаючися до нібито відсутності емпатії там де відбувається смерть, людськи страждання, розлюднення, викликає відразу.
Якщо раніше я, перш за все, бачила там волю і спроможності до утворювання світу, незалежного від тих чинників, які керують світом і тридцять років тому і зараз, то тепер вид на апокаліптичні процеси мене попросту не пре. Тим більш коли абсолютно зрозуміло що там попереду. Постійні акценти на недосконалості світу, через ліві погляди автора, теж були скоріше неприємні. Коли мені було чи то двадцять, чи двадцять два, я їх не помічала

А знайти цікаве читання все одно хотілося. Пошуки інших авторів течії бітників по-перше, дали зрозуміти, що К. Воннегут ніколи до них не належав. Як і Чарльз Буковський. А взагалі треба починати читати цей напрямок з книги Д. Керуака "В дорозі".

Мені нібито вже здалося, що мені запізно читати таку літературу. Але раптом відносність наявності грошей в персонажів стала настільки переконливою, що я згадала, саме через відчуття, як подібна реальність сприймалася тоді коли до власноруч зароблених грошей було ще досить далеко.
Тоді певні особливості побуту персонажів Джека Керуака припинили заважати кайфувати від переміщень, яких в мене ніколи не було. Але я згадала ту мрію, яку колись передавали із вуст в уста ті, хто хотів змінити світ, подаючи іншим приклад власним життям. Хоча світ так і не змінився.

Хай він буде хоча б у книжках