саундтрек: Тінь Сонця - Пісня Чугайстра
арена подій: озеро Святе, озеро Волянське, протока з Волянського в озеро Біле, протока з озера Святого у Волянське
учасники: Тосі, Костай, Сашко, Гриша, Циган, яфке. А також польові миші та волинські рибалки-канкурєнти.



Не скажу, що ранок другого дня був важкий, скоріше, якийсь неквапливий, дарма що всі були заряджені на серйозну боротьбу з рибним воїнством, опісля першого, трохи змазаного непевним результатом дня. І хоча Гриша звично підганяв нас з Павлом, ніхто нікуди особливо не рипався, доки не попив кави з чаєм і не дочекався, поки жадане тепло розтечеться трохи задубілим від спання в наметі тілом.
До речі, Павло не нудьгував вже спросоння. Він розряджав атмосферу у таборі як у прямому, так і переносному сенсі, бігаючи з цигаркою в зубах, мугикаючи щось, і періодично тягаючи туди-сюди казанок з окропом. Втім, ви можете й самі переконатись у автентичності цієї колоритної персони, бо фотографія мені таки вдалась.



Сашко ж запланував рейд на Волянське, тому й стартував найперший - на електромоторі просування дуже неквапливе, а до сусіднього озера - метрів 700 звивистою протокою. Толя з Костею, як і ми, вирішили пручатись на Святому. Збираючи речі до човна, я помітив якусь метушню у воді, на тому самому місці, де вчора не зміг ошукати окуня. Причепив знов “діп даймонда”, закидання - є! Невеликий окунець, відпускаю. Причому, його супроводжували кілька близнюків. На наступному закиді - теж клювання, але порожнє, і все. Втім, хлопці вже нетерпляче волали біля човна, довелось їм догодити, і лізти на борт. Толя ж продовжив берегові експерименти, зареєструвавши активність окуня трохи обабіч, і таки вмовив кількох на міноху, потішивши нас видовищем, доки ми курсували уздовж берега.



Вирішили обрати тактику, схожу до “Білянської” - знаходимо зграю білої риби, і закиданнями-віялами шукаємо “вівчарів”. Перша ж точка принесла бажані тички, хлопці одразу ж причепили чітерську їстивну гуму, я вперто закидав друге копито, сподіваючись на щуку, чи дебелого окуня. Десь на десятій проводці дибнуло, і я щось пісік. Не дуже велике, але й не відверту дрібноту. Здобиччю виявився симпатичний волинський окунець, грамів десь на 300-400. Фотодоказ - в наявності.



Маленький ліричний відступ. Риболовля на Святому далася нам нелегко. Ще коли ми перебували на березі, Циганюра почав нашу “обробку” з питання переїзду на канал, що сполучує Волянське і Біле. “Гріша, там просто п....ц. А тобі, Андрейко, должно вообще понравіться”, і т.д. Ми таки здалися в другій половині дня, але встояти вартувало дорогого, Павлуша вміє вмовляти.
Повернемось до риболовлі. За моїм морданчиком Павло подужав матроса, а в Гриші було кілька клювань. Ми вирішили змінити точку, але більше подібного косяку білої не знайшли. Обробили комиші під бережком - і не дарма, Гришка висмикнув щупеня на воблер, якщо я вірно пригадую. Потім я таки уламав Павла вийти з човна на берег, віддати шану природі, і сфотографувати колоритний пейзаж волинської піщаної пустоші. Це було не менш важко, як тримати “антиканальну” оборону, адже Циган постійно висував контраргументи:

- Андрейко, а може ти з лодки попісяєш..
- Паша, ..ля, я не люблю з лодки
- Ну шо ж ми будем врем”я тірять зря...рибачить нада
- Сказав не буду! І в воду сцять не люблю. Поїхали на берег!
- Ееее, надо б з лодочки пісять...

...і так разів десять...задовбав. Причому, після того, як Гришка злапав щупеня, і ми були в безпосередній близькості від піщаного пляжику, Павло невимушено мовив:

- Ну то шо, може вийдєм попісяєм? На бережок, да?



От же ж, баламут! Втім, все це тільки додавало веселого настрою, тож ми не гаючи часу скропили в черговий раз гостинну волинську землю, сфотографували пейзажики, і попливли в місце впадіння протоки в озеро. Який же це був правильний крок! Але тоді ми ще цього не знали. Тільки звернули увагу на дуже симпатичний рельєф на екрані ехолоту, і одразу ж кинули якір. Циганюра з перших закидів почав ловити: симпатичні окунці згинали його кардіфан, аж ось і Гриша тягне першого, а в мене все ще глухо... Закидаю ближче до хлопців, на третьому підкиданні принади - дибає, і я вже тягну щось вельми потужне. До речі, спрацювало те саме копито. На цей раз його захавав гарний мордань грамів на 600. Щира подяка Гришці за гарне фото. Що казати, такий трофей вселив у нас неабиякий оптимізм. І не дарма - окунь клював добре, щоправда, гіганти більше не траплялись, хоча у хлопців були кілька потужних зривів. Але цілком товарний смугастик розміром від 50 до 200-300 грамів клював справно. Звісно, на початку працювало все, потім - кращі свої властивості проявила “їстивка”. Годі й казати, ці чудові серії “фідерних” клювань додавали нам адреналіну... Давно я з таким задоволенням не ловив окуня...



А що Толя з Костею? Вони були у зоні досяжності, і ми врешті-решт перемогли у собі свинство, покликавши друзів на “точку”. Хлопці мали одного щупачка, і по дорозі злапали ще одного. Опустивши якір на протилежному боці стрімнини від нас, вони теж почали вправно гасити смугастих ненажер. Ох і відвели ми душу тоді... Толя ще й гарну щучку, десь на кіло спіймав.
Сашко телефоном доповів, що вранці взяв на Волянському трьох щучок, а зараз знаходиться на оспіваному Циганом каналові, поки що без особливих успіхів. Оскільки товариш був далеченько, вирішили перекусити без нього, склавши “тормозок”, який ми збирались доставити йому, бо таки Павло переконав нас плисти до жаданих ним білоруських берегів.



Обід промайнув спокійно. Толя з Костею залишались на Святому, ми ж вирушили у недалекий путь. Просуваючись протокою, я показав хлопцям точку, де взяв вчора окунця. Але вирішили не зупинятись, і за квадранс по першу виплили на Волянське. Що казати - озеро вражало габаритами і струкутрою. Фактично, на всій своїй площі воно мало глибину від 0.5 м до 2.5 м, і сильно заростало. Ось де був щучий рай, особливо для прихильників твічінгу. Ми, звісно, не змогли відмовити собі у задоволенні попручатись тут на зворотньому шляху, але ніц з того не вийшло - сильний вітер і апатичність місцевої щуки охолодили нас достатньо швидко. Тож ми попливли знов на Святе. Але ж перед тим був і циганський канал...



...На вході в який ми зустріли, нарешті, Сашка. Він розповів, що в каналі намагався ловити на вудку, і що клюнула тільки щука, яка, звісно ж, відкусила гачка. Ми пообіцяли покарати розбійницю, і, віддавши товаришеві їжу, спрямували свого “Бріга” далі. Канал дійсно вражав мальовничістю і безлюдністю. Певно, суворість білоруських прикордонників не знала меж, і місцеві рибалки не полюбляли сюди запливати. Але ж ми не місцеві, тай тягнуло нас на пригоди, що там казати. На щастя, на серйозні так і не нарвалися, а все інше - і так було однією суцільною пригодою.
Після вітряних озерних просторів канал заспокоїв, а сонечко зігріло. Пашко вихопив щупачка, трохи згодом Гриша злапав кілушку, напевно. Ми вирішили, що це та сама, що відкусила гачок Сашку, і порахували, що місія “Канал” виконана. Щоправда, таки не встояли, і за півгодини до того скропили білоруську землю. На щастя, на нашому боці були непрохідні болота, які б навряд чи спонукали прикордонників полювати за такими серйозними порушниками...



У Святе ми повернулись аж надвечір, і одразу ж попрямували на знайоме ельдорадо. Там були і Сашко, і Толя з Костею. Втім, вечірньої роздачі ми так і не отримали, і, злапавши по кілька окунців, сфотографували захід сонця, і повернули до табору.
Доки стигла вечеря і тривали інші приготування, Сашко випадково викрив таємничих гостей. Ці симпатичні тварюки проживали у комиші на бережку, і з”явилися на арені подій одразу, як тільки була почищена риба, і рештки тельбухів озеро повикидало на бережок. Що цікаво, людської присутності і світла ліхтаря польові мишки майже не лякалися, і тільки зелений промінь-навідник з мого фотоапарату трохи їх тривожив. Але, трохи терпіння - і кілька непоганих знімків вдалось зробити, я щиро подякував Сашкові за таку нагоду, і повернувся до ватри, де потішив хлопців кадрами, особливо Толю, який теж не полінувався сходити особисто привітати непрошених гостей.



Цього вечора у меню переважали копчені окуні та щуки, а також ласощі домашнього виробництва, люб”язно презентовані Сашком - грибна аджика, і мариновані біленькі. Що цікаво - волинська щука виявилась дуже масною і соковитою, нікому з нас ніколи не доводилось такої куштувати. І, мушу вам сказати, це був дуже приємний досвід - щира подяка кухарю Гриші та Анатолю, завдяки якому вітер так і не впорався з ватрою, і риба дійшла до столу, як слід. Щоправда, за столом увага була сконцентрована на чудодійному волинському продуктові (хто брав участь у другому закарпатському сейшні - одразу пригадає Костін “презент”), настояному на травах, але оскільки я непитущий, гаму відчуттів від його дегустації передати не зможу, попросимо Цигана. Бо Сашко, і особливо Павлуша - дали країні копоті! А ще Толя частував всіх незрівнянним Пустомитівським нектаром, який залишав далеко позаду уславлене Крушовіце... Що тут казати, час не стояв - він летів! У розпал вечері до мене підійшов Циганюра і з викликом запитав:
- Андрюха, а ти знаєш, шо такоє цвэкон?!
- Нє, не знаю
- Фух, нарешті він якогось слова не знає! (Переможно)
Ну як з нього не потішитись?! Атмосферне явище - цей Павлуша! Як виявилось пізніше, цвекон - це те саме, що файно, зашибісь, кул, клас і т.д. Коротше, вечір ми провели саме так, а Сашко з Циганом ще й вкотили цвекон... Втім, як і раніше, по-джентльменськи!



Далі буде...