Поміж тим, що ми вже встигли втратити,
і тим, у що ми далі віримо,
проходить лінія осіннього пташиного трафіку –
прокреслений нігтем слід
на офсеті неба.

Час розкладається на траєкторії
лисячих слідів, що ведуть від залізниці,
на хребтове витягування стебел молочаю
уздовж річкового берега.

Час надламується, мов гілка.
Годі щось поправити, годі відновити
злагоджений рух життя в напрямку смерті.
Нами почався найсерйозніший текст,
поезія ножових,
силабіка бібліотек, у яких поселився морок.

Час завмирає, ніби лисиця на полюванні –
годі щось відвернути в цій запеклій гонитві,
годі сподіватись, що нас омине
гартоване лезо часу.

Ось лише вкласти в цей проміжок
поміж спалахом і затемненням,
поміж тим, чого не повернеш, і тим,
від чого ще не відмовились,

ось лише видихнути –
я тебе так люблю в цьому осінньому шалі,
серед чорнозему, схожого на типографську фарбу,
якою друкують шкільні підручники,

я так люблю цей час, що згасає під зиму,
вистуджуючи кишені наших бушлатів,
так люблю ці дерева, схожі на дорослих
жінок, що позбавляються листя, мовби ілюзій.

Лише не говори нічого про страх,
лише не заперечуй моїх передбачень,
лише не відводь свого погляду,
коли говоритимеш із убивцями,
коли ніжні і насторожені небеса
запалають по-справжньому.