Дерево відпускає пташині тіні не одразу, повільно, одну по одній;
дерево в шелести крил, у ворошіння тепле загортається, ніби в сяйво -
і кожна тінь, котру йому виходить втримати ще бодай на сьогодні
наповнює і освітлює його окрему, особисту безодню,
ніколи не надто непевна, ніколи йому не зайва.
Дерево виростає – колись на ньому висіла гойдалка, дарма що лише на літо.
Дерево виростає – але до неба, скільки не виростай, не близько.
Якщо зовсім тихо стояти – дерево майже не шарпає жоден вітер,
і менше стається різних маленьких вихорів, вигинів, різних світел -
і наступна пташина тінь не так швидко зникає в зблисках.
І жодних яблук чи груш, тим паче на дереві не ростуть гранати чи апельсини;
І жодних тобі гнізд, тим паче до гілок тепер уже точно не дістануться діти.
І дні такі нескінченні, такі золоті на ранок, і ночі такі пронизливо темно-сині.
І дерево колише і колише випадкові пташині тіні,
і ніяк від них не втомлюється радіти.

Катерина Бабкіна, 2015

Поки російські змі розповсюджують фейк про наступ на Херсон та на Миколаївщину, а також про те, що Україна нібито евакуює з низки південних міст держслужбовців, що є брехнею, я натрапила в мережі на вірш Катерини Бабкиної, який значно цікавіше чергової російської брехні:

Їй сняться кити і малі північні пташки,
блискучі колії та чужі рюкзаки,
і мандаринів середземні стиглі боки
у нічному листі.
й іноді теж – всі її чоловіки,
котрі так невдало зійшлися в одному місці.
їй хочеться келихів, суконь, смішних подій,
вітрильників білих, що ковзають по воді,
яскравих повернень і тоскних блакитних злив,
пісень і океанських припливів
і також щоби хтось назавжди її захистив
від усіх лихих і незрозумілих впливів.
І хай вона тобі світиться як ніхто,
коли підкурює або веде авто,
коли розсипає дріб’язок і ключі,
коли не відповідає на дзвінки уночі,
і хай твоє серце вистрибує через рот
від всіх її сподівань, надій і скорбот,
чи від кута повороту її голови
як від запаху свіжоскошеної трави.
Нехай вона мандрує в твоїй крові,
під язиком, в легенях і голові -
помри чи зникни, та тільки стій де стоїш,
допоки певне все, щось залишається між –
обіцянки, відстані, сутінки снігові.

Пока российские СМИ распространяют фейк о наступлении на Херсон и на Николаевщину, а также о том, что Украина якобы эвакуирует из ряда южных городов служащих, что является ложью, я наткнулась в сети на стихотворение Екатерины Бабкиной, которое значительно интереснее очередной российской лжи:

Так вже вийшло, що цей тиждень був ознаменований пасткою хвороби, але ми вже майже в нормі. І коли я відчувала як чи то грип чи то ОРВІ тягне цупкими, бридкими лапками кудись вниз, намагаючися псувати мені, нам життя. Я все одне мусила робити щось що б робило таке життя не таким унилим і похмурим.

Так, з перервами і повільно, але я продовжила читати "В пошуках втраченого часу". І там багато незнайомих слів. Але я, якщо взялася, то вже не кидаю, до того ж, слова знати треба і я складаю словник. Чого лише вартує "ослінчик" або "ретязь"! Навіть Сережа не знає, що таке ослінчик, хоча, здавалося б, на Західній Україні терміни католицької церкви мали б знати краще ніж в Дніпрі. Ще, я б сказала, картинка там, в загальному, перевантажена, як казали в нас в ПДАБіА. Але якщо звикаєш просуватися крізь ті порості образів, то знаходиш цікавий зміст, яким є висловлювання. Тож воно того вартує. Але якщо я знаю вже зараз, що там усе зводиться до механізмів наділення неїснуючими якостями Одети, то навряд буду читати всі томи цього циклу романів. Хочу просто пройтися крізь зразок в якості ознайомлення і все. Адже щодо неіснуючих якостей, то я вже читала Фаулза. Все ж тепер ясно про це? Взагалі, людям схильних до подібних утворювань краще звертатися до психолога. Результат гарантований, якщо психолог добрий, і терміни досягнення доволі стислі. І все зводиться до вміння приймати себе із усіма вадами, знати, чому саме ти собі їх пробачаєш. Тоді почнеш приймати інших людей з усіма вадами. От хоча б мій чоловік. Людина проста, екстраверт, але інколи мені здається, що він сприймає мене так просто, що йому нема діла до мого внутрішнього світу. Він каже що обожнює мене, але я навіть не можу уявити як саме він мене сприймає! Йому байдуже які я читаю книжки. Хоча й моментів, коли просто добре, з невідомих причин, доволі багато. Я навчилася не наділяти неіснуючими якостями об'єкти кохання вже після переїзду у Київ. Але ж думка про те, що саме мене кохають саме через неіснуючі якості не дуже приємна.

Після переїзду в Київ я здобула розуміння того, що таке є насправді сильний чоловік. Це коли відповідальність за хід подій береться однаково обома сторонами процесу, у відносинах. Коли є повага до вибору жінки, але без дитячого страху зробити вирішальні кроки.

Або, на приклад, я слухала французький шансон і почула мелодію пісні Едіт Піаф. З'ясувати що це за пісня, саме в той момент, не було можливості. Але я відчула саме жагу пізнати що це таке. Я навіть й недовго копалася в її репертуарі по списку. Це виявилося L'homme a la moto

З новим прослуховуванням прийшло розуміння що це є та сама музична тема що й в L'homme a la moto Михайла Щербакова. Якось несподівано я відчула мороз по шкірі:

"Чины строптивому не указ и гости с музыкой нипочём.
Сама природа нажать на газ велит ему, чуть что не по нём.
Он прерывает вальса тур, вытягивается как тетива -
и, взяв партнёршу за маникюр, такие ей говорит слова:

«Мадам, вы знаете мой серьёз. И пусть даже вам захочется
иметь охапку лиловых роз не позже, чем через полчаса.
Я выполню, что прикажете. Но если ногти свои, мадам,
ещё вы хоть раз намажете - ничто уже не поможет вам!»




Так уж получилось, что эта неделя была ознаменована ловушкой болезни, но мы уже почти в норме. И когда я чувствовала, что это не то грипп не то ОРВИ тянет цепкими, гадкими лапками куда-то вниз, пытаясь портить мне, нам жизнь. Я все равно должна была делать что-то что бы делало такую жизнь не такой унылой и мрачной.

Так с перерывами и медленно, но я продолжила читать "В поисках потерянного времени". И там много незнакомых слов. Но я, если взялась, то уже не бросаю, к тому же слова надо знать и я составляю словарь. Чего только стоит "ослинчик" или "ретязь"! Даже Сережа не знает, что такое "ослинчик", хотя, казалось бы, на Западной Украине термины католической церкви должны знать лучше чем в Днепре. Еще, я бы сказала, картинка там, в общем, перегружена, как говорили у нас в ПГАСиА. Но если привыкаешь продвигаться сквозь те поросли образов, то находишь интересное содержание, каким является высказывание. Так что оно того стоит. Но если я знаю уже сейчас, что там все сводится к механизмам наделения несуществующими качествами Одетты, то вряд ли буду читать все тома этого цикла романов. Хочу просто пройтись сквозь образец в качестве ознакомления и все. Ведь, что касается, несуществующих качеств, то я уже читала Фаулза. Все же уже ясно об этом? Вообще людям склонных к подобным образованиям лучше обращаться к психологу. Результат гарантирован, если психолог хороший, и сроки достижения довольно сжатые. И все сводится к умению принимать себя со всеми недостатками, знать почему именно ты их прощаешь. Тогда начнешь принимать других людей со всеми недостатками. Вот хоть бы и мой муж. Человек простой, экстраверт, но иногда мне кажется, что он воспринимает меня так просто, что ему нет дела до моего внутреннего мира. Он говорит, что обожает меня, но я даже не могу представить как именно он меня воспринимает! Ему все равно какие я читаю книги. Хотя и моментов, когда просто хорошо, по неизвестным причинам, довольно много. Я научилась не наделять несуществующими качествами объекты любви уже после переезда в Киев. Но ведь мысль о том, что именно меня любят именно из-за несуществующих качеств не очень приятна.

После переезда в Киев я получила понимание того, что такое действительно сильный мужчина. Это когда ответственность за ход событий берется одинаково обеими сторонами процесса в отношениях. Когда есть уважение к выбору женщины, но без детского страха предпринять решающие шаги.

Или, например, я слушала французский шансон и услышала мелодию песни Эдит Пиаф. Выяснить, что это за песня, именно в тот момент, не было возможности. Но я почувствовала именно жажду узнать что это такое. Я даже недолго копалась в ее репертуаре по списку. Это оказалось L'homme a la moto

С новым прослушиванием пришло понимание, что это та же музыкальная тема что и у L'homme a la moto Михаила Щербакова. Как-то неожиданно я почувствовала мороз по коже:

російський терорист Ігор Гіркін (самоназв. “Стрєлков”), організатор “руской вєсни” 2014 року на Донбасі, отримав від суду рідної імперії 4 роки холодних магаданів...

іронією просто чарівною
сама себе стібе страна-тюрма:
того, хто марив русскою весною,
взяла за сраку русская зима...

российский террорист Игорь Гиркин (самоназванный "Стрелков"), организатор "русской весны" 2014 года на Донбассе, получил от суда родной империи 4 года холодных магаданов...

Юрий Издрик

осінь заходить боком-боком
щоб виглядати мо́лодо
дерево тріскає вздовж воло́кон
холодно-га́ряче-холодно

тріскає дерево сохнуть суцвіття
наче ламкі зап'ястя
ти все блукаєш мила цим світом
наздоганяючи щастя

де ти блукаєш? що ти шукаєш?
де ти і що знаходиш?
може колись ді́йдеш до краю
зійдеш у крайні во́ди

і попливеш хвилями легко
просто за течією
щоб від усього бути далеко
бути ніде й нічиєю

я вже за краєм я тут чекаю
висох на голе дерево
я тут нічого свого не маю
тільки пологий берег

тільки твоє сховане щастя
в листі опалому золотом
осінь спросоння ше́пче підказки
холодно.. га́ряче.. холодно..

Лина Костенко. Осень

Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: – Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.

А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси – як вино.
Ворони п'ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.

Прочитала поему Тараса Шевченка, яка починається зі слів "Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями". Відчуття ніби послухала спів кобзаря, який, йдучи шляхом страждань, перетворює в пісні зраду в коханні на красу. Єдність із природою в беді закінчується єдністю зі смертю. Щира, довірлива душа залишається прекрасною в усіх етапах свого шляху. Добре зрозуміло звідки береться біда і зрада. Тільки що сталося із покинутою дитиною залишається ніби недомовленим. Лише перспектива майбутнього шляху сироти дозволяє уяві домалювати долю людини, яка, мандруючи світом, стає кобзарем

Прочитала поэму Тараса Шевченко, которая начинается со слов "Любите, чернобровые, но не москалей". Чувство будто послушала пение кобзаря, который, идя по пути страданий, превращает в песне предательство в любви в красоту. Единство с природой в беде кончается единством со смертью. Искренняя, доверчивая душа остается прекрасной во всех этапах своего пути. Хорошо понятно откуда берется беда и предательство. Только что произошло с покинутым ребенком остается как будто недосказанным. Лишь перспектива будущего пути сироты позволяет воображению дорисовать судьбу человека, который, путешествуя по миру, становится кобзарем

Тетяна Крижанівська — одна з найяскравіших поетес 80-х з виразним драматичним світовідчуттям. Вона близька до тієї традиції жіночої лірики, яка увиразнена іменем Ірини Жиленко. Але читацькі уподобання і стереотипи — химерна і вбивча річ для літератури. Читають Костенко, одиниці знають Жиленко.

Драматизм відчуттів у Крижанівської не апокаліптичного, а елегійного звучання. І це тим більше дивно, що вона одна із жінок свого покоління, яка впродовж короткого жіночого щастя неодноразово зазнавала втрат найрідніших.


Татьяна Крыжановская – одна из самых ярких поэтес 80-х с выразительным драматическим мироощущением. Она близка той традиции женской лирики, которая выражена именем Ирины Жиленко. Но читательские пристрастия и стереотипы — причудливая и убийственная вещь для литературы. Читают Костенко, единицы знают Жиленко.

Драматизм ощущений у Крыжановского не апокалиптического, а элегического звучания. И это тем более удивительно, что она одна из женщин своего поколения, которая на протяжении короткого женского счастья неоднократно несла потери самых родных.

Душа навчилася мовчати.
І вже не вірить, як колись,
словам легким, шляхетнуватим,
що з губ фальшивих пролились.
Душа навчилася чекати
не день, не місяць і не два.
І, як солдат, стоїть на чатах
при тій любові, що жива.


Душа навчилася любити
без бутафорій і без гриму.
Бо час мине – і тільки плити
із іменами дорогими.

(Тетяна Крижанівська. Біла блискавка. К. 1987)

Пауль Целан (справжнє прізвище — Анчель) — єврейський поет і перекладач — народився 23 листопада 1920 року в Чернівцях у сім´ї небагатого комерсанта Лейба Анчеля.

Літературна критика вважає Пауля Целана найвизначнішим поетом XX століття, одним із найкращих європейських ліричних поетів повоєнного часу.

Початкову освіту Пауль Анчель отримав у початковій школі (1926-1930) м.Чернівці. Восени 1930 року юний Анчель став ліцеїстом й вже тут у нього виявилися непересічні здібності до мов, зокрема румунської і французької. Незважаючи на успішне навчання, Пауль був змушений після 4-го класу залишити цей ліцей через процвітання в ньому антисемітизму. З 1934 по 1938 роки навчався у державному чоловічому ліцеї «Marele Voevod Mihai». Обдарований учень мав тут усі можливості для розвитку своїх мовних і літературних здібностей. Вже тоді хлопець почав писати вірші. Закінчивши ліцей, Пауль, за наполяганням батьків, у 1938 році поступив на медичний факультет університету міста Тур у Франції.

Початок Другої світової війни застав його на канікулах у Чернівцях. Не маючи змоги повернутися у Францію, юнак став слухачем курсу романської філології в Чернівецькому університеті.

Після встановлення радянської влади у Чернівцях йому довелося пристосовуваться до нових умов життя: вивчив російську мову і працював перекладачем.

Наступні три роки (1941-1944) Пауль пройшов через великі потрясіння. У 1941 році його сім´я потрапила до єврейського гетто, через деякий час їх депортували до концтабору, звідки вони вже не повернулися. Сам Пауль потрапив до румунського трудового табору на примусові дорожні роботи, де, незважаючи на страшні умови, залишився живим.


Говори и ты

Говори и ты,
говори последним,
скажи свое слово.


Говори —
но не отделяй нет от да.
Вложи и в свое слово смысл:
вложи в него тень.


Вложи в него вдоволь тени:
столько,
сколько, по-твоему, вкруг тебя роздано
полночи, полдню, полночи.


Оглядись.
Видишь: все живо кругом —
при смерти! Все живо!
Есть правда в слове, когда в нем тень.


Но место, где ты стоишь, сжимается…
Куда ты теперь, без тени, куда?
Вверх. Ощупью. Становясь
протяженней, неразличимей, тоньше!

Тоньше: нитью
для звезды, что хочет спуститься
и плыть внизу, там, где видит
она свое мерцанье: в зыби

текучих слов.

Поміж тим, що ми вже встигли втратити,
і тим, у що ми далі віримо,
проходить лінія осіннього пташиного трафіку –
прокреслений нігтем слід
на офсеті неба.

Час розкладається на траєкторії
лисячих слідів, що ведуть від залізниці,
на хребтове витягування стебел молочаю
уздовж річкового берега.

Час надламується, мов гілка.
Годі щось поправити, годі відновити
злагоджений рух життя в напрямку смерті.
Нами почався найсерйозніший текст,
поезія ножових,
силабіка бібліотек, у яких поселився морок.

Час завмирає, ніби лисиця на полюванні –
годі щось відвернути в цій запеклій гонитві,
годі сподіватись, що нас омине
гартоване лезо часу.

Ось лише вкласти в цей проміжок
поміж спалахом і затемненням,
поміж тим, чого не повернеш, і тим,
від чого ще не відмовились,

ось лише видихнути –
я тебе так люблю в цьому осінньому шалі,
серед чорнозему, схожого на типографську фарбу,
якою друкують шкільні підручники,

я так люблю цей час, що згасає під зиму,
вистуджуючи кишені наших бушлатів,
так люблю ці дерева, схожі на дорослих
жінок, що позбавляються листя, мовби ілюзій.

Лише не говори нічого про страх,
лише не заперечуй моїх передбачень,
лише не відводь свого погляду,
коли говоритимеш із убивцями,
коли ніжні і насторожені небеса
запалають по-справжньому.

Згадки про армію, поки я записувала, нагадали мені одну з частин поеми Александра Галіча "Королева материка"

А ещё говорят, что какой-то чмырь,
Начальничек из Москвы,
Решил объявить Королеве войну,
Пошёл, так сказать, «на вы».

Он гонял на прожарку и в зоне и за,
Он вопил и орал: «Даёшь!»
А был бы начальничек чуть поумней,
Он пошёл бы с ней на делёж, —

Чтобы пайку им пополам рубить
И в трубу пополам трубить.
Но начальник умным не может быть,
Потому что — не может быть.

Он надменно верит, что он — не он,
А ещё миллион и он,
И каждое слово его — миллион,
И каждый шаг — миллион.

Но когда ты один, и ночь за окном
От чёрной пурги хмельна,
Тогда ты один и тогда беги,
Ибо дело твоё — хана!

Тогда тебя не спасёт миллион,
Не отобьёт конвой!
И всю ночь, говорят, над зоною плыл
Тоскливый и страшный вой…

Его нашли в одном сапоге,
И от страха — рот до ушей,
И на вздувшейся шее тугой петлёй
Удавка из белых вшей…

И никто с тех пор не вопит: «Даёшь!»
И смеётся исподтишка
Её Величество Белая Вошь,
Повелительница зэка.

Вот тогда Её и прозвали все́ —
Королева Материка.

Закучерявилися хмари. Лягла в глибинь блакить…
О милий друже, — знов недуже —
О милий брате, — розіп’яте —
Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.
Закучерявилися хмари…
Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть…
З душі моєї — мов лілеї —
Ростуть прекрасні — ясні, ясні —
З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть.
Женуть вітри, мов буйні тури!
Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим…
Я хочу бути — як забути? —
Я хочу знову — чорноброву? —
Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим!
Одбивсь в озерах настрій сонця.
І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвете веселка дум…
Сум серце тисне: — сонце! пісне! —
В душі я ставлю — вас я славлю! —
В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.
І сміх, і дзвони, й радість тепла.

Максим Рильський

***

Коли копають картоплю,— стелеться дим
над землею,
Листя летить воскувате, ніби метеликів рій,
Пахне грибами і медом, вогкістю пахне тією,
Що, опріч назви осінь, немає імені їй.
Коли копають картоплю, ключ угорі журавлиний
Рідною мовою кличе у невідомі краї;
Смутком тоді щасливим повниться серце людини,
Вітер, як старості повів, навкруг обвіває її.
Коли копають картоплю, тихо співають дівчата,
Озимина витикає свіжо-зелені голки,
В гості запрошує всіх біла над річкою хата,
Діти несуть у школу завиті в хустини книжки.
Коли копають картоплю, стигне вода в криниці,
Рівно й спокійно дише натомлена з праці земля.
Хлопцям пора і дівчатам сваритися і мириться,
Час музикам ладнати скрипки на весілля.

1956

Сьогодні - 38-а річниця з дня загибелі Василя Стуса. Засуджений тоталітарним режимом за свою активну громадянську позицію, він загинув у пермському таборі за загадкових обставин.

Важко осягнути те, що встиг зробити Василь Стус за своє недовге життя. Поет, прозаїк, публіцист, літературний критик, перекладач, науковець...

При цьому Стус творив не в "тепличних" умовах, він зазнавав постійного переслідування тоталітарним режимом. За те, що він висловив свій протест проти свавілля компартійної влади, у 1965 році відкрито ставши на захист українських політв'язнів, його вигнали з аспірантури, не давали влаштуватися на роботу за фахом, всіляко очорнювали його ім'я. А незабаром Стус і сам став політв'язнем.

Мордовські та магаданські табори не зламали Стуса, і він продовжував відкрито висловлювати свою незгоду із політикою правлячого режиму. За це його було знову ув'язнено і кинуто до табору. Там він і загинув рівно 38 років тому.

Досі точаться дискусії, чи Стус загинув внаслідок нестерпних умов утримання, чи його було вбито табірними наглядачами. Очевидним є те, що за смерть Стуса несе повну відповідальність тоталітарний режим, зокрема його призначений державою "адвокат" - покидьок Медведчук, який насправді добивався ув'язнення Стуса більше, ніж сам прокурор.

Пам'ятаймо Василя Стуса - великого українця, геніального поета і незламного борця за волю України! Діймо так, щоб бути гідними його світлої пам'яті!

P. S. Дякую за все, Василю!

Останнім часом особливо актуальним є цей вірш, який часто приходить на думку:

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

ІРИНА ЖИЛЕНКО
(1941- 2013)

***

Заведу котисько чорне.
Молочка йому наллю.
І забуду всі учора,
І щоденники спалю.

День лінивенький удався.
Вірш наївний написався.
В цьому дні, на самім дні,
затонула я, мов човен.

Бог із ними, тими вчора.
Та й були вони, чи ні?
Вже годинник б’є десяту.
На добраніч, треба спати.

Погортаю томик Сартра.
І засну в легкім човні.
Кажуть: зранку буде завтра.
Може, брешуть. Може, й ні.

Літування, зимування.
Тихе щастя доживання...

Незнятий кадр незіграної ролі
Іванові Миколайчуку

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
чекало все! Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур'ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки - як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, -
Він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран - твоя домівка,
Два виміри, і третій - в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв'ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп'ї траву.

ТРАВНЕВА БАЛАДА

Травень, а так, понімаєте, холодно.
Так, понімаєте, все навпаки.
А за вікном починається поле
І видно за полем село Бармаки.
В час, коли бідній душі одиноко,
А поряд дорога гурчить об'їздна,
Я плащ одягаю і йду на дорогу -
А може, полегшає, хто його зна...
Дорога так само, як я, неприкаянна,
Дорога мене обтікає, мов каменя,
Байдужа, хоч губи собі прокуси.
Дорога мене приведе до лікарні -
В дощі рожевіють її корпуси.
В мене тут зараз ніхто не вмирає,
Так що й сумління знеболено спить.
В мене тут є санітарочка Рая,
В Раї для мене знайдеться спирт.
Підем гуляти? Рая не проти.
Станем в садочку під деревце.
Віршів читати Рая не просить,
І дуже вдячний Раї за це.
Рая сама говоритиме більше.
Каже:"Наравицця дуже мині
Амириканський писатель Селінджер".
Знаєш, - питає, - такого чи ні?
Я відповім (не те, що подумав).
Пахне мовчання, як шоколад.
Голдена Колфілда постать сутула
Ген у вікні однієї з палат.
Я відчуваю - підходжу до краю,
Вже й бісенята стрибають в очах.
Я обніму санітарочку Раю
Прямо в холодних і мокрих кущах.
Далі вже слів не знаходиться в мові,
Тільки - що ми молоді і живі.
Буде як острів в зеленому морі
Плащ мій, простелений на траві.
Скоро вмирати я ще не збираюсь.
Я ще існую,

бо я ще люблю
милу мою санітарочку Раю
І мокру - під нею - вітчизну мою.
Але таки коли прийде по мене
Баба безноса з косою в руках,
Хай би росли такі темно-зелені,
Мокрі й холодні кущі в головах...

А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь.
Ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння! Ніби й неспроста
миттєвий дотик (диво стику!) —
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху…

Ми надто близько — марний знак,
той запах Єви — не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.

Бо вийду із дзеркальних меж —
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш:
слонова кість, роса медова.

Олена Теліга
(1906-1942)

ЛІТО

Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим надхненням жить!

П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.

В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить.
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить!

І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить не сила —
Ні на що — твоїх єдиних уст!

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

1944