Дерево відпускає пташині тіні не одразу, повільно, одну по одній;
дерево в шелести крил, у ворошіння тепле загортається, ніби в сяйво -
і кожна тінь, котру йому виходить втримати ще бодай на сьогодні
наповнює і освітлює його окрему, особисту безодню,
ніколи не надто непевна, ніколи йому не зайва.
Дерево виростає – колись на ньому висіла гойдалка, дарма що лише на літо.
Дерево виростає – але до неба, скільки не виростай, не близько.
Якщо зовсім тихо стояти – дерево майже не шарпає жоден вітер,
і менше стається різних маленьких вихорів, вигинів, різних світел -
і наступна пташина тінь не так швидко зникає в зблисках.
І жодних яблук чи груш, тим паче на дереві не ростуть гранати чи апельсини;
І жодних тобі гнізд, тим паче до гілок тепер уже точно не дістануться діти.
І дні такі нескінченні, такі золоті на ранок, і ночі такі пронизливо темно-сині.
І дерево колише і колише випадкові пташині тіні,
і ніяк від них не втомлюється радіти.

Катерина Бабкіна, 2015