Смажені зелені помідори

Приголомшливі – хоча, очевидно, й очікувані підсумки президентських виборів у Сполучених Штатах примусили багатьох з нас замислитися не тільки про Україну, а про Америку. Про Америку, яку ми вочевидь мало знаємо – інакше могли би собі без особливих проблем пояснити, чому американець голосує за таку людину, як Дональд Трамп.

Звісно, у ці дні ви почуєте тисячі професійних пояснень. І про економіку, і про аборти, і про міграцію, і про прорахунки істеблішменту Демократичної партії. Але не забувайте, що всі ці пояснення ви чуєте від людей, які переважно живуть у тій Америці, яка не голосувала за Дональда Трампа (навіть якщо самі вони за нього голосували). Це Сполучені Штати великих міст, це держава узбереж, це світ, розрахований на вічні зміни, на прогрес як сенс. І переважна більшість людей, які відвідують Америку або просто про неї думають, уявляють собі саме таку державу. Навіть серед самих американців Нью-Йорка, Сан-Франциско, Лос-Анджелеса чи Чикаго Америка саме така.

А вона – інша. Є Америка, над просторами якої пролітають літаки, що поспішають з одного великого міста континенту до іншого, на величезній швидкості проносяться машини і потяги… Тут майже ніхто не зупиняється – але тут живуть люди, мільйони людей, для яких Нью-Йорк чи Лос-Анджелес – навіть не просто інша країна, а інший світ, з яким вони не бажають мати нічого спільного.

Я відкрив для себе таку Америку як читач, а не як турист. Для мене найкращою її авторкою залишається акторка і письменниця Фенні Флеґґ з її знаменитим (і, до речі, екранізованим) романом «Смажені зелені помідори в кафе „Зупинка“». Через роки після успіху цього роману Фенні створила навіть справжню сімейну сагу цієї двоповерхової, маленької, але все ж таки великої Америки – Америки простих добрих людей, які не поспішають у великі міста, життя яких повільно минає з першого візиту до церкви й останнього на міський цвинтар, де вони опиняються в оточенні родичів і знайомих. Людей, розгублених шквалом змін, що вриваються в їхнє життя зі швидкістю, якої вони не можуть осягнути і сприйняти. Ці люди не хочуть, щоби світ змінювався. Вони прагнуть комфортно і спокійно жити у тому світі, який є. З самої появи цієї нової цивілізації – Сполучених Штатів Америки – ані вони, ані їхні дідусі й бабусі, ані їхні прадіди і прабабці не прагнули нічого іншого, окрім спокійного й гідного життя. Той, хто прагнув іншого, просто зникав з мапи цієї двоповерхової Америки й опинявся на вулицях, забудованих хмарочосами. Й, до речі, хочу нагадати вам, що «довоєнні» українці у своїй більшості були налаштовані саме так, як мешканці двоповерхової Америки, і швидше зрозуміли б їхній вибір, ніж вибір прихильників Камали Гарріс.

Сила Дональда Трампа саме в тому, що він зміг – щиро чи ні, це вже інше питання – достукатися до цих людей і продемонструвати розуміння цієї розгубленості. Трамп, поза сумнівом, не один із них і ніколи не був одним із них. Але вони сприймають його як свого – і цього достатньо для перемоги. Саме тому Трамп з такою легкістю переміг і Гілларі Клінтон, і Камалу Гарріс – бо обидві ці жінки (кожна по-своєму, звичайно) були справжніми символами змін, які відбулися навіть не в американському суспільстві, а з американським суспільством в останні десятиріччя. І саме тому Дональд Трамп програв Джозефу Байдену – бо Байден усі десятиріччя своєї політичної карʼєри сприймався як один із них, нехай давно вже став своїм радше в американському політичному істеблішменті. І саме це й намагався донести Байден до своїх соратників по партії – що він і тільки він може перемогти Дональда Трампа. Тому що тими, що голосують за Трампа, може сприйматися як інший варіант «свого хлопця», здатного зрозуміти їхні турботи і страхи. Трампа і Байдена – при всій їхній несхожості – можна уявити за столиком кавʼярні «Зупинка». Принаймні завсідники цього кафе можуть собі їх там уявити і вирішити, за кого ж із цих дідуганів голосувати. А от Камала Гарріс, з їхньої точки зору, взагалі навряд чи завітає до цього кафе…

При цьому Америка майбутнього, звичайно ж, буде Америкою саме Камали Гарріс, а не Трампа чи навіть Байдена. За минуле можна проголосувати, але у нього просто немає можливості повернутися – українці тут багать чого могли б розповісти американцям. Але історична перемога Трампа – щире бажання мільйонів людей повернутися, а не просто повернути Трампа до Білого дому.

І, як це завжди буває з будь-якою спробою надати своїм мріям про минуле інституційного характеру, наслідки цього повернення будуть приголомшливими саме для цих простих добрих людей – тих, хто вірить у дива і в Дональда Трампа.

10.11.2024

Вчера в боях под Харьковом погиб Ильдар Дадин, человек невероятной и трагической судьбы. Его именем неофициально назвали статью в уголовном кодексе - ст. 212.1 УК РФ («Неоднократное нарушение установленного порядка организации либо проведения собрания, митинга, демонстрации, шествия или пикетирования») - Ильдар стал первым гражданским активистом, получившим тюремный срок за несогласованное с властями города Москвы участие в митингах и пикетах. В колонии подвергался жутким пыткам: его подвешивали за наручники, избивали ногами, окунали головой в унитаз, угрожали изнасилованием.

Дело Дадина получило большую огласку, после его жалобы в Конституционный суд РФ на неконституционность статьи 212.1 УК РФ Верховный Суд РФ пересмотрел приговор и Ильдар вышел на свободу, проведя более 2 лет в колонии, а до того под домашним арестом. После освобождения Дадин продолжал регулярно участвовать в пикетах и митингах.
В марте 2022 года Ильдар уехал из России в Польшу, где больше года оформлял документы, чтобы попасть в Украину. В июне 2023 года Дадин вступил в "Сибирский батальон" и с позывным «Ганди» стал воевать на стороне ВСУ. Далеко не все готовы одобрить подобное решение, но зная историю борьбы Ильдара, я не удивилась, когда прочла об этом.

Он говорил тогда в интервью:
- "Я против насилия. Но я должен противостоять преступлениям России... В идеале я бы хотел брать в плен, я всем говорю, но меня за это обычно не любят, но я бы хотел брать в плен, потому что в общем я против убийств".
Последняя запись в фейсбуке Ильдара - перепост видео, как украинцы сбрасывают дроном воду сдающемуся русскому солдату. Позывной "Ганди" был выбран не просто так.

Начальник штабу Російського добровольчого корпусу: Справжня російська опозиція воює за Україну

Інтерв'ю із Олександром (Фортуною):

https://glavcom.ua/longreads/nachal...SrJ1SyZjgWVCFZw

Чому російська влада називає війну в Україні СВО і ніколи не називає війною? Бо об'явлення саме війни викликало б забагато питань до кремля. І це б вдарило б по іміджу уряду

Російські добровольчі підрозділи не брали участь у операції в Курській області. Але час, коли вони зіграють свою роль, ще настане. Лави батальйонів з росіян постійно поповнюються новими добровольцями ще на стане.

У росії добровольчі підрозділи навпаки скорочуються за кількістю, при тому що й від початку добровольців було не багато. Одним з таких добровольчих підрозділів є неонацистське формування ДШРГ «Русич» під командуванням Олексія Мільчакова.

Слава полеглим українським героям!

У Фінляндії жив собака, який вмів пародіювати нацистського фюрера. Це настільки обурювало гітлерівських функціонерів, що вони розгорнули цілу кампанію проти власника нешанобливого пса та все ж далматинця не перемогли.

Згідно з новими матеріалами, виявленими в архівах МЗС Німеччини, фінський підприємець Тор Борг тримав фармацевтичне виробництво в місті Тампере на території дружньої нацистській Німеччині Фінляндії. Підставою для першого розслідування проти нього та його собаки стала звичайна анонімка.

У розпал Другої світової війни, незадовго до вторгнення німецьких військ до СРСР, Міністерство закордонних справ Німеччини відрядило спеціальний загін дипломатів до столиці Фінляндії, аби зібрати інформацію про собаку і його власника. Борга викликали для пояснень у німецьке посольство в Гельсінкі, де він визнав, що його дружина Джозефін, громадянка Німеччини, відома антинацистськими поглядами, кілька разів називала свого собаку Джекі - "Гітлером", а той у відповідь викидав лапу у нацистському вітанні. Проте, сказав Борг, було це давно й запевнив посланців, що вони ніколи не стали б ображати Німецьку імперію. Словам Борга, втім, не повірили, і його справа дійшла аж до Рейхсканцелярії, втім продовження там не отримала.

Цей кумедний епізод став надбанням преси після того, як вчені нещодавно виявили у політичному архіві Міністерства закордонних справ Німеччини приблизно 30 досьє з дипломатичними анонімками. Як свідчать документи у справі про фінського собаку, незважаючи на масштабне розслідування за участю декількох відомств, нацистам зрештою так і не вдалося зібрати доказів крамоли, і після кількох спроб справу було закрито. Свідки ж розповідали, що Джекі вмів не лише «кидати зіґи», але й дотепно пародіювати агресивні промови фюрера.

«Дивна історія»

Клаус Гілленбранд, експерт з нацистського періоду, називає цю історію «абсолютно дивною». Його, зокрема, дивує те, що за декілька місяців до нападу на Радянський Союз нацистська верхівка не мала нічого кращого, ніж перейматися поведінкою фінського собаки. Досі невідомо чи сам Гітлер, який тримав німецьку вівчарку на ймення Блонді, знав про існування Джекі.

Фінська столиця – Гельсінкі – одна з небагатьох, яка уникнула нацистської окупації. Відомо, що Тор Борг помер 1959 року у віці 60 років. Його дружина пережила його на 11 років. Що ж до Джекі, то він теж помер природною смертю. Компанія Борга, між тим, розрослася до одного з найбільших у Північній Європі фармацевтичних концернів – Tamro Group.

https://p.dw.com/p/zx9R

https://www.thetimes.com/article/th...won-nwrgbfq933l

Віталій Портников

Несподіваний вир емоцій, які викликав перший концерт 18-річної співачки з Дрогобича, знову засвідчив, як змінюється український культурний простір – і не в бік парадоксальності, а у бік нормальності, схожої з культурним простором будь-якої самодостатньої країни чи навіть будь-якого самодостатнього цивілізаційного світу. Звісно, багато хто може сказати, що мова йде про намагання якось врятуватися від емоційного шоку воєнних років і знайти такий порятунок у казці. Я й сам обмірковував тези цього тексту вранці після великого обстрілу Львова, коли залишив перелякане помешкання, щоб пройтися ще прохолодними сусідніми вулицями від однієї пожежі до іншої. Думки про концерт та утаємничену співачку і дійсно допомагали дистанціюватися від власних спогадів про чергові вибухи й нові трагедії. Але річ, як на мене, все ж таки не в тому. А в тому, що остаточний розрив із чужим культурним світом створює логічний попит на свій. У тому числі і на світ образів.

Я завжди переконую, що у мистецтві (будь-якому – від філософських промов Цицерона до скетчів містера Біна) є тільки два шляхи – шлях твору і шлях образу. Переконливим прикладом є заочна конкуренція двох великих акторок ХХ сторіччя, Грети Гарбо та Марлен Дітріх. Втім, це навіть важко назвати конкуренцією. Грета Гарбо – дійсно велика актриса, у цьому переконається кожний, хто подивиться хоча б одну стрічку з її участю. А от Марлен, цей «блакитний янгол» німецьких 20-х, явно поступається їй рівнем гри. Але хто у нас дивиться старі стрічки, окрім істориків кіномистецтва?
Гарбо була зосередженою на своїй грі – і пішла з мистецтва непереможною, але й призабутою. Дітріх наполегливо працювала не тільки над грою, але й над образом. Насамперед над образом. Екстравагантні для її часу витівки (жінці одягти брюки сто років тому – більше, ніж роздягтися на сцені сьогодні); естрадні виступи із культовими піснями; гучні романи, від «класичних» із знаменитостями минулого – Ремарком чи Жаном Габеном – до лесбійських немовби навіть із самою Едіт Піаф; політична активність впевненої антифашистки; поїздки на фронт і не просто заради виступів перед бійцями, але й для поцілунку із коханим просто на танку; незламність у старості… Про Дітріх можна розповідати й розповідати – і зауважте, ми поки що не згадали про кіно!

Переважна більшість людей не читає великих романів, не слухає старих пісень і тим більше не дивиться старих фільмів. Тому те, що залишається у памʼяті – це люди, їхні ідеї й образи, тінь їхніх успіхів і трагедій. І, звісно, для того, щоб образ приваблював й залишався у памʼяті, він має бути незвичним й неканонічним. Тому мене дивує дискусія навколо вокальних даних Клавдії Петрівни або ж Соломії Опришко. У тої ж Анни Нетребко, скажімо, неймовірний голос – але коли ти створила собі всесвітню репутацію путінської хвойди, не кожна сцена бажатиме запрошувати власницю цього неперевершеного сопрано. Чудовий голос – прекрасне і важливе доповнення до образу. Він нічим особливо не допоможе, якщо образу немає.

Тому ті, хто створив образ Клавдії Петрівни, саме ім’я якої викликає асоціації з Винниченком у «занадто» освіченої людини або ж асоціації з молодою, але впевненою у собі жінкою у того, хто далекий від класики, дійсно пішли правильним шляхом – шляхом таємниці, маскараду, чекання зустрічі із незнайомкою. І тепер питання навіть не у тому, як надалі складатиметься естрадна карʼєра юної співачки, а в тому, що такий образ у нас вже був. І ми можемо тепер розповідати, як нікому донедавна не відома таємнича співачка збирала величезні зали прихильників під час війни, як медіа і соціальні мережі кілька місяців поспіль намагалися розгадати її інкогніто, як студенти і викладачі Дрогобицького музичного коледжу зберігали таємницю своєї подруги – дивовижна, як на наші часи, солідарність і усвідомлення важливості міфу. Ми можемо тепер навіть уявити, як тендітна романтична дівчина у елегантному капелюсі зі світлин минулого заходить до цинамонових крамниць Дрогобича часів Бруно Шульца (до речі, чи багато людей читали Шульца? А образ є, фестиваль є, ми підсвідомо шукаємо аромат кориці на вулицях Дрогобича та її смак у тістечках і тортах його кавʼярень. І це ще раз нагадує, як нам важливо «демонументизувати» таких привабливих і незвичайних людей, як Франко). Отже, у нас є образи і асоціації цих непростих часів – у нас створені, наші. А це означає – будуть ще. І наші образні асоціації, а особливо образи і асоціації тих, хто буде тут жити після нас, – вони будуть українськими.

Найміцніше залізо, найкраща робота. Авторський альманах «Фільми з передової» поєднує репортажну зйомку з яскравими характерами захисників

Dmytro Desyateryk

The strongest iron, the best work. The author's almanac "Films from the Frontline" combines reportage shooting with the bright characters of the defenders

Короткометражна трилогія «Фільми з передової» є спільним проєктом Медіацентру ЗСУ та «Архіву війни».

«Архів війни», заснований у березні 2022-го спільною командою ГО «Докудейз» та Infoscope, є некомерційною партнерською платформою для зберігання цифрових даних, яка створює єдиний реєстр матеріалів, пов’язаних із повномасштабним російським вторгненням в Україну. Початковими цілями декларувалася документація воєнних злочинів проти України, захист від дезінформації, боротьба з російською пропагандою та збереження історії українського спротиву. Втім, ця ініціатива дуже швидко вийшла за означені межі й зараз «Архів війни», окрім усього іншого, працює фактично як продакшн-студія, а «Фільми з передової» є вже третім кінопроєктом платформи.

Альманах складають новели «Бадабум», «Плем’я Апача» та «Хочеш літати — копай». Автором фільмів є Сергій Лисенко. Він закінчив Київський університет театру кіно та ТБ у 2005 році. З 2014-го більшість його фільмів присвячена російсько-українській війні, Майдану, громадянському суспільству й захисту природи. У 2022 році Сергій мобілізувався до лав ЗСУ, працює в зоні бойових дій як військовий оператор. Власне, кожна з трьох короткометражок — це репортажна замальовка з «передка».

Так, «Бадабум» — справжній трилер про виконання складного завдання під час контрнаступу на Запоріжжі: супроводити машину розмінування якомога ближче до позицій противника, аби та могла зробити прохід у мінному полі.

Лисенко відстежує всі етапи операції: нарада на КСП з командиром 36 окремої бригади морської піхоти, Героєм України Віктором Сікозою, швидке планування з саперами, перебіжки й маневри під обстрілами та той самий «великий бадабум» усього лише за 100 (!) метрів від ворога.

"War Archive", founded in March 2022 by a joint team of NGO "Docudays" and Infoscope, is a non-commercial partner platform for storing digital data, which creates a single registry of materials related to the full-scale Russian invasion of Ukraine. The initial goals were the documentation of war crimes against Ukraine, protection against disinformation, the fight against Russian propaganda, and the preservation of the history of Ukrainian resistance. However, this initiative very quickly went beyond the specified limits and now "War Archive", among other things, actually works as a production studio, and "Films from the Front" is already the third film project of the platform.

The almanac consists of the short stories "Badabum", "Apache Tribe" and "If you want to fly - dig". The author of the films is Serhiy Lysenko. He graduated from Kyiv University of Cinema and TV Theater in 2005. Since 2014, most of his films have been devoted to the Russian-Ukrainian war, the Maidan, civil society and nature protection. In 2022, Serhii was mobilized to the ranks of the Armed Forces of Ukraine, works in the combat zone as a military operator. Actually, each of the three short films is a report sketch from the front.

Yes, "Badaboom" is a real thriller about the execution of a difficult task during the counteroffensive in Zaporozhye: to accompany the demining machine as close as possible to the enemy's positions so that it could make a passage through the minefield.

Lysenko monitors all stages of the operation: a meeting at the KSP with the commander of the 36th separate marine infantry brigade, Hero of Ukraine Viktor Sikoza, quick planning with sappers, runs and maneuvers under fire and the same "big badaboom" just 100 (!) meters from the enemy.

У виданні The Economist професор Пекінського університету, директор Центру досліджень Росії та Центральної Азії при Фуданьському університеті Фен Юйцзюнь пояснює зрозуміло, по пунктам, чому поразка росії у війні з Україною неминуча.


Особливо мені сподобалося про вражаючу волю до опору і національну єдність українців. А ще про хуйовість розвідувальних даних у орків в порівнянні з тими ж українцями. Колишні радянські республіки дистанцюються як можуть, каганат лукашенко не рахується. Якщо міць рашки є лише ілюзією в головах хатніх пророків і наслідки руйнування індустріалізації у 90-х вона розгрібає досі, то як же це ботоксне хуйло збирається хапати всіх хто відчайдушно відсторонюється і одночасно допомагає Україні? Це лише свідчить про неадекват. Адже головною задачею для супер армії, яка чекає на підкріплення у 300 000 є на 9-те травня захопити Часів яр. Ракетними обстрілами вони кошмарять, бо бісяться, що палата представників конгресу США щось не дуже підіграє мацкві, і навіть карний злочинець Трамп не підіграє. Але ж хатні пророки роблять вигляд ніби хуй на обличчі у всей решти світу, а не на їх рилах. Що ж. Ухвалять допомогу завтра чи ні, а англомовні видання пишуть, що поразка росії неминуча!


In The Economist, Professor of Peking University, director of the Center for Russian and Central Asian Studies at Fudan University, Feng Yujun explains clearly, point by point, why the defeat of Russia in war with Ukraine is inevitable.


I especially liked about the impressive will to resist and the national unity of Ukrainians. And also about the wickedness of the оrks intelligence data in comparison with the same Ukrainians. If the power of rashka is only an illusion in the heads of domestic prophets and the consequences of the destruction of industrialization in the 90s it is still raking, then how is this botox scumbag going to grab everyone who is desperately aloof and at the same time helping Ukraine? This only shows that it is inadequate. After all, the main task for the super army, which is waiting for 300,000 reinforcements, is to capture Chasiv Yar on May 9. They have nightmares about missile attacks, because they are afraid that the House of Representatives of the US Congress will not play along with them, and even the criminal Trump will not play along. But domestic prophets pretend to be a dick on the face of the rest of the world, not on their snouts. Well Whether aid will be approved tomorrow or not, English-language publications write that the defeat of Russia is inevitable!

Иван Давыдов

Запрещенная соцсеть напомнила великое. Это 2014 год. И здесь, конечно, все - и закон, и пророки

"Я витратив багато часу на вивчення поганих людей. Я вивчив їх характеристики, манери і абсолютну банальність їх жорстокості.
Тим не менш, у Дональді Трампі є щось інше. Коли я дивлюся на нього, я не бачу погану людину - я бачу злу людину.
Я іноді зустрічав гангстерів. Цей хлопець намагається бути одним із них, але він не може. Є така річ, як "честь злодія"
Так, навіть злочинці зазвичай мають честь.
Правильно вони вчинили чи ні, це інша історія, але вони мають моральний кодекс, яким би спотвореним він не був.
Але у Дональда Трампа цього немає. Він злодій без моралі та честі.
Жодного відчуття правильного чи неправильного.
Ніякої поваги ні до кого, крім себе самого – ні до людей, якими він мав керувати та захищати, ні до людей, з якими він веде справу, ні до людей, які йдуть за ним, сліпо та віддано. Навіть до людей, які вважають себе його "друзями". Він зневажає їх усіх.
Ми - жителі Нью-Йорка добре познайомилися з ним за ці роки, коли він отруїв атмосферу та засмітив наше місто пам'ятниками своєму его. Ми не з чуток знаємо, що це той, кого ніколи не слід розглядати як лідера. І ми намагалися попередити про це світ ще у 2016 році.
Наслідки його бурхливого президентства розділили Америку.
Не помиляйтеся: зло процвітає в тіні глузувань, тому ми повинні дуже серйозно поставитися до небезпеки Дональда Трампа.
Тож сьогодні ми звертаємось до Америки зі ще одним попередженням. Звертаємось з того самого місця, з якого звертався Авраам Лінкольн - з серця Нью-Йорка, що б'ється:
Це наш останній шанс!
Демократія не переживе повернення диктатора.
І ми не переможемо зло, якщо розділимося.
Ми повинні звернутися до половини нашої країни, яка проігнорувала небезпеку Трампа і з якоїсь причини підтримує його повернення до Білого дому.
Вони не дурні і ми не повинні засуджувати їх за те, що вони зробили безглуздий вибір. Але наше майбутнє залежить не лише від нас. Воно залежить також і від них.
Давайте звернемося до послідовників Трампа з повагою.
Давайте не говорити про "демократію". "Демократія" може бути нашим святим Граалем, але для декого це просто слово і у своїй любові до Трампа вони вже відвернулися від розуміння демократїї, як принципу існування цивілізації.
Давайте поговоримо про правильне та неправильне. Давайте поговоримо про людяність.
Давайте поговоримо про доброту.
Про безпеку для нашого світу. Безпеку для наших сімей.
Про порядность.
Ми не переконаємо їх усіх, але ми можемо отримати достатньо голосів для того, щоб покласти край кошмару Трампа та виконати місію цього самміту.
"Зупиніть Трампа"


Роберт Де Ниро

"Я потратил много времени на изучение плохих людей. Я изучил их характеристики, манеры и абсолютную банальность жестокости.
Тем не менее, у Дональди Трамп есть что-то другое. Когда я смотрю на него, я не вижу плохого человека – я вижу злого человека.
Я иногда встречал гангстеров. Этот юноша пытается быть одним из них, но он не может. Есть такая вещь, как "честь вора"
Да, даже преступники обычно имеют честь.
Правильно они поступили или нет, это другая история, но у них есть моральный кодекс, каким бы искаженным он ни был.
Но у Дональда Трампа этого нет. Он вор без морали и чести.
Никакого ощущения правильного или неправильного.
Никакого уважения ни к кому, кроме себя самого – ни к людям, которыми он должен руководить и защищать, ни к людям, с которыми он ведет дело, ни к людям, которые следуют за ним, слепо и преданно. Даже к людям, считающим себя его "друзьями". Он презирает их всех.
Мы - жители Нью-Йорка хорошо познакомились с ним за эти годы, когда он отравил атмосферу и засорил наш город памятниками своему эго. Мы не понаслышке знаем, что это тот, кого никогда не следует рассматривать как лидера. И мы пытались предупредить мир еще в 2016 году.
Последствия его бурного президентства разделили Америку.
Не ошибайтесь: зло преуспевает в тени насмешек, поэтому мы должны очень серьезно отнестись к опасности Дональда Трампа.
Сегодня мы обращаемся в Америку с еще одним предупреждением. Обращаемся с того самого места, с которого обращался Авраам Линкольн - из бьющегося сердца Нью-Йорка:
Это наш последний шанс!
Демократия не переживет возвращения диктатора.
И мы не победим зло, если разделимся.
Мы должны обратиться к половине нашей страны, которая проигнорировала опасность Трампа и по какой-то причине поддерживает его возвращение в Белый дом.
Они не глупы, и мы не должны осуждать их за то, что они сделали бессмысленный выбор. Но наше будущее зависит не только от нас. Оно зависит также и от них.
Давайте обратимся к последователям Трампа с уважением.
Давайте не говорить о "демократии". "Демократия" может быть нашим святым Граалем, но для некоторых это просто слово и в своей любви к Трампу они уже отвернулись от понимания демократии, как принципа существования цивилизации.
Давайте поговорим о правильном и неправильном. Давайте поговорим о человечности.
Давайте поговорим о доброте.
О безопасности для нашего мира. Безопасность для наших семей.
О порядочности.
Мы не убедим их всех, но мы можем получить достаточное количество голосов для того, чтобы положить конец кошмару Трампа и выполнить миссию этого саммита.
"Остановите Трампа"

«Такер Карлсон, заявил, что «денацификация», которую Путин называет главной целью СВО, - «самая большая тупость, которую он слышал».

«Я не понял, что это значит - денацификация.
Это самая тупая вещь, которую я когда-либо слышал.
Не существует никакого нацистского движения в 2024 году. Называть украинцев нацистами, это как-то очень по-детски, — заявил Карлсон в интервью американскому журналисту Лексу Фридману.

В общем, даже Карлсон сломался под тяжестью безумия. Дед так старался, два часа нёс дичь про Рюрика и Бандеру, и тут такое фиаско.»

Денис Казанский

Чому ми помилялись на початку війни, стосовно росіян. Цю книгу сам ще не читав, але @Віктор Андрусів гарно передає суть і книги, і дає відповідь на перше запитання, тому книгу варто прочитати.
Мобілізована нація
Книга оксфордського історика Ніколаса Старгардта одне з найбільш вражаючих, що доводилось читати останнім часом. Книга написана на основі листів і щоденників німців, і показує як мінялося їх сприйняття Другої Світової війни впродовж всього періоду. І книга викликає шок, оскільки показує наскільки ми маємо справу з чимось схожим сьогодні. Дуже шкодую, що її не вдалось прочитати до війни - багато речей можна було б передбачити і навіть вплинути.
Переконаний, що колись у путіна знайдуть багато нацистських елементів. Занадто вже багато аналогій між війною, яку оголосив бункерний дід і війною Гітлера. А книга показує, що російська пропаганда експлуатувала ті ж самі міфи, що і німецька.
Один з важливих уроків, який дає книга полягає в тому, що пропаганда нічого особливого не вигадує. Вона бере те, що вже живе в людях і розганяє на все суспільство. Перед війною німці жили з ресентиментом поразки в Першій Світовій, однак, не сприймали це як поразку. Для них нова війна була бажана і очікувана з двох аргументів. Перший - наші батьки і діди були героями, яких знеславила поразка через революцію. Другий - ми мусимо воювати, щоб не довелося нашим дітям. Тому початок війни в дуже багатьох викликав ейфорію. Автор наводить листи, в яких молоді німці переживають, що не встигнуть потрапити на фронт до перемоги.
Другий важливий урок - пропаганда аргументує бажання суспільства, а не створює їх. Німці хотіли війни, але вона мала бути справедливою. Тому їм пояснили, що війна превентивна. Один лист солдата до матері особливо вразив. Він пише їй, що в польському будинку жінка відстрілювалась до останнього, і вони просто спалили будинок з нею. “Який же мудрий наш фюрер, що ми першими напали, інакше на місці цієї жінки могла бути ти” - писав він матері. Аргументація вторгнення в Радянський Союз, взагалі схожа аргументацію СВО - ціллю було повалити єврейсько-більшовицький режим і звільнити народи.
Третій - можливо найважливіший урок. Усвідомлення вчиненого зла не призводить до зміни поведінки в правильному напрямі. У 1943 німці почали усвідомлювати масштаб зла, який вони вчинили з євреями і іншими народами. Якщо раніше вони писали в своїх щоденниках, що розповіді про знищення євреїв є вигадкою англо-саксонської пропаганди, то з 1943 року вони почали писати, що бомбардування союзників є карою за це. Але замість того, щоб зупинитись, або перестати підтримувати нацистів, чи бути більш готовими до бунтів і революцій - їхня свідомість відреагувала зовсім іншим чином: ми маємо воювати до кінця інакше з нами зроблять те ж саме, що ми зробили з євреями. Тому вони ще більше мобілізувались на війну. І цей урок має застерігати нас. Від того, що росіяни дізнаються правду про Бучу - ситуація може стати навіть ще гіршою для нас, з точки зору їх готовності воювати до кінця.
Четвертий важливий урок - після війни німці не прийняли вчинені ними злочини. Хоча суспільство масово захоплювалось Гітлером і підтримувало війну - після війни німці зайняли позицію, що всі злочини вчинили нацисти, а народ немає нести за це відповідальність.
У книзі можна знайти безліч аналогій на сьогоднішні дні. Так, вже на початку 1945 року було зрозуміло, що німці програють війну. Але тут з’явився новий аргумент - треба битись, бо скоро коаліція союзників розпадеться. Нічого не нагадує? Типу давайте почекаємо на обрання Трампа.
Книга дає розуміння того, що, як і тоді, так і сьогодні ми маємо справу з певною свідомістю народу, а не режимом. Рашизм, як і фашизм, є всього лише дзеркалом цієї свідомості. І перемогти свідомість значно важче, чим танки і літаки.


Почему мы ошибались в начале войны по отношению к русским. Эту книгу сам еще не читал, но Виктор Андрусов хорошо передает суть и книги, и дает ответ на первый вопрос, поэтому книгу стоит прочитать.
Мобилизированная нация
Книга оксфордского историка Николаса Старгардта – одно из самых впечатляющих, что приходилось читать в последнее время. Книга написана на основе писем и дневников немцев, и показывает, как менялось их восприятие Второй Мировой войны на протяжении всего периода. И книга вызывает шок, поскольку показывает, насколько мы имеем дело с чем-то похожим сегодня. Очень сожалею, что ее не удалось прочесть до войны - многое можно было бы предсказать и даже повлиять.
Убежден, что когда-нибудь у Путина найдут много нацистских элементов. Слишком много аналогий между войной, которую объявил бункерный дед и войной Гитлера. А книга показывает, что российская пропаганда эксплуатировала те же мифы, что и немецкая.
Один из важных уроков, который дает книга состоит в том, что пропаганда ничего особенного не придумывает. Она берет то, что живет в людях и разгоняет на все общество. Перед войной немцы жили с ресентиментом поражения в Первой Мировой, однако не воспринимали это как поражение. Для них новая война была желательна и ожидаема из двух аргументов. Первый – наши отцы и деды были героями, которых опозорило поражение из-за революции. Второй – мы должны воевать, чтобы не пришлось нашим детям. Поэтому начало войны у очень многих вызвало эйфорию. Автор приводит письма, в которых молодые немцы переживают, что не успеют попасть на фронт к победе.
Второй важный урок – пропаганда аргументирует желание общества, а не создает их. Немцы хотели войны, но она должна была быть справедливой. Потому им объяснили, что война превентивна. Одно письмо солдата к матери особенно поразило. Он пишет ей, что в польском доме женщина отстреливалась до последнего, и они сожгли дом с ней. "Какой мудрый наш фюрер, что мы первыми напали, иначе на месте этой женщины могла быть ты" - писал он матери. Аргументация вторжения в Советский Союз вообще похожа на аргументацию СВО - целью было свергнуть еврейско-большевистский режим и освободить народы.
Третий – возможно важнейший урок. Осознание содеянного зла не приводит к изменению поведения в правильном направлении. В 1943 году немцы начали осознавать масштаб зла, который они совершили с евреями и другими народами. Если раньше они писали в своих дневниках, что рассказы об уничтожении евреев являются выдумкой англо-саксонской пропаганды, то с 1943 года они начали писать, что бомбардировка союзников является наказанием за это. Но вместо того, чтобы остановиться, или перестать поддерживать нацистов, или быть более готовыми к бунтам и революциям – их сознание отреагировало совсем иным образом: мы должны воевать до конца иначе с нами сделают то же, что мы сделали с евреями. Потому они еще больше мобилизовались на войну. И этот урок должен предостерегать нас. От того, что россияне узнают правду о Буче – ситуация может стать даже еще хуже для нас, с точки зрения их готовности воевать до конца.
Четвертый важный урок – после войны немцы не приняли совершенные ими преступления. Хотя общество массово восхищалось Гитлером и поддерживало войну – после войны немцы заняли позицию, что все преступления совершили нацисты, а народ не должен нести за это ответственность.
В книге можно найти множество аналогий на сегодняшний день. Да, уже в начале 1945 года было понятно, что немцы проигрывают войну. Но тут появился новый аргумент – надо драться, потому что скоро коалиция союзников распадется. Ничего не напоминает? Типа давайте подождем выбора Трампа.
Книга дает понимание того, что, как и тогда, так и сегодня, мы имеем дело с определенным сознанием народа, а не режимом. Рашизм, как и фашизм, есть всего лишь зеркало этого сознания. И победить сознание гораздо труднее, чем танки и самолеты.

Ця війна багатьох українців позбавила кінцівок. Мене ще задовго до війни цікавило, а як люди після ампутацій живуть далі. А якщо це сталося з жінкою? Героїня статті Тетяна пройшла шлях від усвідомлення, що частини її вже не буде, до прийняття себе такою якою вона є. У реабілітаційному центрі їй допомагали психологи і, з рештою, важко заперечити саме факту того, що краса, все одно залишається красою, навіть при дуже різкий зміні обставин. Навіть якщо ви є жертвою військових злочинів рашистів, все одно ви цінні в цьому житті не менше ніж до того. Цінні для ваших близьких и, головне, для себе. А пані Тетяна прекрасна!

У Національному центрі "Незламні" у Львові проходить реабілітацію 71-річна Тетяна Долога з міста Українськ Донецької області. Під час обстрілу жінка втратила ногу, іншу ногу медикам вдалося врятувати.

Історію пацієнтки розповіли у пресслужбі медзакладу.

Тетяна Долога на пенсії продовжувала працювати. Окрім цього, вона доглядала матір та поралася на городі. У квітні 2023 року жінка була на роботі, коли почався обстріл. Російська ракета прилетіла біля ринку, де працювала Тетяна.

"Від влучання дах сусіднього будинку посунувся і впав на металевий контейнер, в якому і перебувала пані Тетяна. Каже, що лівої ноги не стало відразу, а праву — дуже сильно пошкодило. Жінка була при свідомості і добре пам’ятає дорогу до лікарні. Її відразу прооперували. А згодом, аби врятувати праву ногу пацієнтки, лікарі виконали ще низку хірургічних втручань", — розповіли у Національному реабілітаційному центрі.


Эта война многих украинцев лишила конечностей. Меня еще задолго до войны интересовало, а как люди после ампутаций живут дальше. А если это случилось с женщиной? Героиня статьи Татьяна прошла путь от осознания, что части ее уже не будет, до принятия себя такой, какая она есть. В реабилитационном центре ей помогали психологи и, в конце концов, трудно отрицать именно факт того, что красота все равно остается красотой, даже при очень резком изменении обстоятельств. Даже если вы являетесь жертвой военных преступлений рашистов, все равно вы ценны в этой жизни не менее чем до того. Ценны для ваших близких и, главное, для себя. А пани Татьяна прекрасна!


71-летняя Татьяна Долога всю жизнь провела в городе Украинск Донецкой области. После выхода на пенсию женщина продолжала работать и вести активный образ жизни до того момента, пока из-за российского обстрела не осталась без конечности.
Даже на восьмом десятке женщина продолжала работать, ухаживала за мамой и ухаживала за огородом. Однако весна этого года изменила ее жизнь.
Обычным апрельским днем Долога была на рынке, где работает, когда туда прилетела российская ракета. От попадания крыша соседнего дома сдвинулась и упала на металлический контейнер, в котором и находилась Татьяна. Левой ноги не стало сразу, правую — сильно повредило.

По дороге в больницу женщина была в сознании. Всю дорогу Долога выкрикивала «Господи, помилуй!». Татьяну сразу прооперировали в больнице. Однако, чтобы спасти правую ногу, впоследствии понадобился еще ряд хирургических вмешательств.

"20 днів у Маріуполі" отримали важливу міжнародну кінопремію!
Далі пряма мова Деніса Буданова:
"Вручили Cinema Eye Honors. Це та документальна премія, про яку всі "фанати документалістики" забули як рибки Дорі.
Все перечіслювати не буду, ключове та цікаве:
Outstanding Nonfiction Feature: 32 Sounds
Outstanding Direction: Maite Alberdi - The Eternal Memory
Outstanding Production: Mstyslav Chernov, Michelle Mizner, Raney Aronson Rath, Derl McCrudden and Vasilisa Stepanenko - 20 Days in Mariupol
Outstanding Cinematography: Ants Tammik - Smoke Sauna Sisterhood
Outstanding Debut: Kokomo City
Ну і та номінація, де всі ми так активно голосували - Audience Choice Prize більш активні фанати виявилися у Bobi Wine: The People’s President"
ТГ Кинофайли

Сьогодні багато людей вже привітали і ще привітають Дмитра із ювілеєм. Я в числі тих хто вже привітав!

Ось його чудовий огляд фільму "20 днів у Маріуполі":

Фільм відкриває сцена-спойлер: два танки з літерами Z на баштах прибувають майже під вікна лікарні, де перебувають кореспонденти, і починають розстрілювати в упор сусідню багатоповерхівку. Автор (він веде оповідь за кадром англійською) зауважує: «В мене немає жодних ілюзій щодо того, що станеться, якщо нас схоплять». Один із танків розвертає гармату в бік шпиталю. Чернов зумисно обриває епізод заради старту оповіді з самого початку й тим підважує майбутню розв’язку, накидаючи на неї нестерпну невизначеність.

Загалом, «20 днів…» структуровані на кількох оповідних рівнях. Найпомітніший — лінійна хроніка подій. Другий, пунктиром — виживання авторів. Ще один наратив — внутрішня драма режисера.

Розвиток ситуації відображено з безжальною методичністю. Перші обстріли, перші руйнації, перші містяни, які втрачають самовладання й дах над головою. Частина сцен діється в лікарні, куди привозять постраждалих з усього Маріуполя. Чернов, наполягаючи: «На це має бути болісно дивитися», не відвертається навіть від скалічених або вбитих дітей: 18-місячного Кирилка, 4-річної Анжеліки, 13-річного футболіста, якому вибухом відірвало ноги. Батьки та лікарі безсилі.

Пекельною кульмінацією стає атака на пологовий корпус: руїни ще димлять, чоловік із закривавленим обличчям заклякає в прострації на ґанку, вагітних евакуюють на ношах; пізніше одна з них, знаючи, що її дитина не вижила, просить: «Убийте мене». В наступній склейці — людожерська облуда росіян про «базу “Азова”» у шпиталі. Стан речей стрімко погіршується. Знищено останню пожежну частину. Окупанти прорвалися в місто: чути автоматні черги. Трупи лежать просто на тротуарах. Відчуття незворотності підсилює саундтрек Джордана Дикстри та Браяна МакОмбера — мінорний ембієнт, що огортає візуальний ряд, наче музичний саван.

Та все ж якби Чернов обмежився поступом смерті, то отримав би щось на кшталт інвентаризації жахів — безумовно важливої, проте кінематографічно недостатньої. «20 днів у Маріуполі» — історія ширша й глибша.


Дмитрий Десятерик

"20 дней в Мариуполе" получили важную международную кинопремию!
Далее прямой язык Дениса Буданова:
"Вручили Cinema Eye Honors. Это та документальная премия, о которой все "фанаты документалистики" забыли как рыбки Дори.
Все переччислять не буду, ключевое и интересное:
Outstanding Nonfiction Feature: 32 Sounds
Outstanding Direction: Maite Alberdi - The Eternal Memory
Outstanding Production: Mstyslav Chernov, Michelle Mizner, Raney Aronson Rath, Derl McCrudden and Vasilisa Stepanenko - 20 Days in Mariupol
Outstanding Cinematography: Ants Tammik - Smoke Sauna Sisterhood
Outstanding Debut: Kokomo City
Ну и та номинация, где все мы так активно голосовали – Audience Choice Prize более активные фанаты оказались у Bobi Wine: The People’s President”
ТГ Кинофайлы

Сегодня многие уже поздравили и еще поздравят Дмитрия с юбилеем. Я в числе тех, кто уже поздравил!

Вот его замечательный обзор фильма "20 дней в Мариуполе":

Фильм открывает сцена-спойлер: два танка с буквами Z на башнях прибывают почти под окна больницы, где находятся корреспонденты, и начинают расстреливать соседнюю многоэтажку в упор. Автор (он ведет рассказ за кадром на английском) замечает: «У меня нет никаких иллюзий по поводу того, что произойдет, если нас схватят». Один из танков разворачивает пушку в сторону госпиталя. Чернов намеренно обрывает эпизод ради старта повествования с самого начала и тем самым поднимает будущую развязку, набрасывая на нее невыносимую неопределенность.

В общем, «20 дней…» структурированы на нескольких повествовательных уровнях. Самый заметный – линейная хроника событий. Второй, пунктиром – выживание авторов. Еще один нарратив – внутренняя драма режиссера.

Развитие ситуации отражено с безжалостной методичностью. Первые обстрелы, первые разрушения, первые горожане, теряющие самообладание и крышу над головой. Часть сцен проходит в больнице, куда привозят пострадавших со всего Мариуполя. Чернов, настаивая: «На это должно быть болезненно смотреть», не отворачивается даже от изуродованных или убитых детей: 18-месячного Кирилла, 4-летней Анжелики, 13-летнего футболиста, которому взрывом оторвало ноги. Родители и врачи бессильны.

Адской кульминацией становится атака на родильный корпус: руины еще дымят, мужчина с окровавленным лицом застывает в прострации на крыльце, беременных эвакуируют на носилках; позже одна из них, зная, что ее ребенок не выжил, просит: «Убейте меня». В следующей склейке — людоедское обман россиян о «базе «Азова»» в госпитале. Положение вещей стремительно ухудшается. Уничтожена последняя пожарная часть. Оккупанты прорвались в город: слышны автоматные очереди. Трупы лежат прямо на тротуарах. Чувство необратимости усиливает саундтрек Джордана Дикстры и Брайана МакОмбера — минорный эмбиент, окутывающий визуальный ряд, как музыкальный саванн.

И все же, если бы Чернов ограничился продвижением смерти, то получил бы что-то вроде инвентаризации ужасов — безусловно важной, но кинематографически недостаточной. «20 дней в Мариуполе» — история более широкая и глубокая.

Ми їхали в таксі вулицям Гельсінкі.
«Давайте проведемо експеримент. Ось Ви мені не вірите, що фіни терпіти не можуть росіян, але, як люди розважливі та виховані, просто не показують цього?»
«Давайте»
Таксистом був втомлений і вже зрілого віку фін, що доволі невластиво для столиці його країни. Бо таксистами тут нині працюють переважно молоді та привітні сомалійці.
«Вибачте за відверте запитання. Ми з України. Як Ви ставитеся до росіян?
«Як як. Я їх ненавиджу. І одразу скажу – чому. У мене двоє дідів загинули в «Зимову Війну». То скажіть, за що мені їх любити?
…
Все навкруги буквально просякнуте цим відчуттям. Настільки сильно, що політкоректний фейсбук, який постійно бореться з «мовою ненависті», мав би змогу, то висмоктав над Фінляндією все повітря.
…
Із ким би ти тут не говорив – слова ті самі.
«Ведмідь прокинувся»
«У нас із ними 1300 кілометрів спільного кордону»
«Ми завжди знали, що вони повернуться»
…
Фінляндія зовсім не маленьких розмірів країна, а от народу тут зовсім небагато.
Лишень п'ять із половиною мільйонів.
Фактично, всі знайомі одне з одним через колег та друзів.
І немає у Фінляндії сімʼї, де когось з родичів не вбили би росіяни.
…
«Скажіть, а Сімо Гяюгя тут похований? У вас на кладовищі Гієтаніємі?
Візаві розквітає посмішкою.
«О, а звідки Ви знаєте про «Білу смерть»?»
«Я багато про що знаю. Робота зобовʼязує, а взагалі-то я за освітою історик».
«Ні, він похований у себе вдома. Прямо у церкві Руоколахті. До речі, батько мого чоловіка дружив із ним. Вони разом ходили на полювання»
Так, Фінляндія справді маленька країна…
читать подробнее


Мы ехали в такси по улицам Хельсинки.
«Давайте проведем эксперимент. Вот вы мне не верите, что финны терпеть не могут россиян, но, как люди рассудительные и воспитанные, просто не показывают этого?»
«Давайте»
Таксистом был уставший и уже зрелого возраста финн, что довольно несвойственно для столицы его страны. Потому что таксистами здесь сейчас работают преимущественно молодые и приветливые сомалийцы.
«Простите за откровенный вопрос. Мы из Украины. Как Вы относитесь к россиянам?
«Как как. Я их ненавижу. И сразу скажу – почему. У меня двое дедов погибли в Зимней Войне. Так скажите, за что мне их любить?
…
Все вокруг буквально пропитано этим ощущением. Настолько сильно, что политкорректный фейсбук, постоянно борющийся с «языком ненависти», если бы имел возможность, то высосал над Финляндией весь воздух.
…
С кем бы ты здесь ни говорил – слова те же.
«Медведь проснулся»
«У нас с ними 1300 километров общей границы»
«Мы всегда знали, что они вернутся»
…
Финляндия совсем не маленьких размеров – страна, а вот народу здесь совсем немного.
Всего пять с половиной миллионов.
Фактически все знакомые друг с другом через коллег и друзей.
И нет в Финляндии семьи, где кого-нибудь из родственников не убили бы россияне.
…
«Скажите, а Симо Гяюгя здесь похоронен? У вас на кладбище Гиетаниеми?
Визави расцветает улыбкой.
«О, а откуда Вы знаете о «Белой смерти»?»
«Я о многом знаю. Работа обязывает, а вообще-то я по образованию историк».
«Нет, он похоронен у себя дома. Прямо в церкви Руоколахти. Кстати, отец моего мужа дружил с ним. Они вместе ходили на охоту»
Да, Финляндия на самом деле маленькая страна…
читать подробнее

Мар'їнка захоплена невтомними кацапами, зате в Районі Горлівки відвойовані так звані шахти імені Гагаріна і там тепер стоїть український прапор. А неподалік Одеси є маловідомі шахти, які існували ще раніше і були створені козаками Сотниківської Січі, яка виникла після ліквідації Запорізької Січі. Це дуже важлива пам'ятка історії, факт, який був навмисно прихований тими, хто нав'язував українцям свою історію.


Ігор Йосипенко

Усім, хто ще й досі сумнівається, що Катерину варто було прибрати з центру Одеси, треба приїхати сюди.
Недалеко від міста, по Хаджибейській дорозі в напрямку села Усатове, є найбільший зі збережених в Україні козацький цвинтар.
Це поховання козаків-нерубаїв Сотниківської Січі. Чому нерубаїв?
У 1775 році, ліквідовуючи Запорізьку Січ, Катерина заставила козаків, що селились тут на схилах Шкодової гори, підписати документ, в якому вони обіцяють ніколи не брати до рук зброю, а імператриця в свою чергу пообіцяла залишити їх у спокої та не переселяти на Кубань.
Склавши зброю, козаки взяли до рук кайла і зайнялися видобутком вапняка - єдиного будівничого матеріалу на цих землях. Так, і штольні в Нерубайському, які зараз так розкручені під назвою “Одесские катакомбы” - це їх рук робота. До речі, вся Одеса на той час була побудована з цього козацького вапняку.
Саме на цьому цвинтарі поховані власники найкрупніших штолень - козаки Шмигора та Гетьманенко.
Сам цвинтар невеликий, усього збереглося близько двохсот хрестів, частина з яких - мальтійські, частина - грецькі, заокруглені, з півмісяцем, чотириконечні, шестиконечні та восьмиконечні. Фахівці стверджують, що тут є 32 види унікальних за формою надгробків.
Найстаріший хрест датується 1771 роком, і, згідно з написом, поховане під ним немовля. Багато могил з позначками 1822, 1855 року.
Усі написи зроблені здебільшого по-українськи, з домішками старо-церковних слів. І скажіть мені після цього, що Одеса завжди була “русскоговорящей”!
До речі, подібне кладовище є недалеко звідси - на вершині Шкодової гори, але там збереглося щось близько п'ятдесяти могил. Проте саме місце визначне, вважається центром Усатівської культури. Розкопки показали тут поховання, датовані 2 тисячоліттям до нашої ери.
Як думаєте, чому про цвинтар знає так мало людей, хоча це одна з найвизначніших пам'яток не лише Одещини, але й України? Чому донедавна він був повністю зарослим та занедбаним?
Чи не тому, що він ніяк не вписується в історію про те, як “Катерина заснувала Одесу”, яку так активно просувають і захищають малороси в Україні?
Тому, коли почуєте від чергового експерта з історії чергове “не надо трогать Екатерину, это наша история”, запитайте в нього, що він знає з козацької історії краю. Скоріше за все, там - величезна дірка. У формі двоголової курки. - Олександр Дума.



Марьинка захвачена неутомимыми уродами, но зато, в Районе Горловки, отвоеваны так называемые шахты имени Гагарина и там теперь стоит украинский флаг. А недалеко от Одессы есть существовавшие еще раньше и, до недавнего времени, малоизвестные шахты, созданные козаками Сотниковской Сечи, которая образовалась после ликвидации Запорожской Сечи. Это очень важный памятник истории, факт который был преднамеренно скрыт теми, кто навязывал украинцам свою историю

Игорь Йосипенко

Всем, кто до сих пор сомневается, что Екатерину стоило убрать из центра Одессы, нужно приехать сюда.
Недалеко от города, по Хаджибейской дороге в направлении села Усатово, есть крупнейшее из сохранившихся в Украине казацкое кладбище.
Это захоронение казаков-нерубаев Сотниковской Сечи. Почему нерубаев?
В 1775 г., ликвидируя Запорожскую Сечь, Екатерина заставила казаков, селившихся здесь на склонах Шкодовой горы, подписать документ, в котором они обещают никогда не брать в руки оружие, а императрица в свою очередь пообещала оставить их в покое и не переселять на Кубань.
Сложив оружие, казаки взяли в руки кайла и занялись добычей известняка – единственного строительного материала на этих землях. Да, и штольни в Нерубайском, которые сейчас так раскручены под названием "Одесские катакомбы" – это их рук работа. Кстати, вся Одесса к тому времени была построена из этого казацкого известняка.
Именно на этом кладбище похоронены владельцы самых крупных штолен – казаки Шмыгора и Гетьманенко.
Само кладбище небольшое, всего сохранилось около двухсот крестов, часть из которых – мальтийские, часть – греческие, закругленные, с полумесяцем, четырехконечные, шестиконечные и восьмиконечные. Специалисты утверждают, что здесь есть 32 вида уникальных по форме надгробий.
Старейший крест датируется 1771 годом, и, согласно надписи, погребен под ним младенец. Много могил с отметками 1822, 1855 года.
Все надписи сделаны по-украински, с примесями староцерковных слов. И скажите мне после этого, что Одесса всегда была руссковорящей!
Кстати, подобное кладбище есть недалеко отсюда – на вершине Шкодовой горы, но там сохранилось что-то около пятидесяти могил. Однако самое выдающееся место, считается центром Усатовской культуры. Раскопки показали здесь захоронения, датированные 2 тысячелетием до н.э.
Как думаете, почему о кладбище знают так мало людей, хотя это одна из самых значительных достопримечательностей не только Одещины, но и Украины? Почему недавно он был полностью заросшим и заброшенным?
Не потому ли, что он никак не вписывается в историю о том, как Екатерина основала Одессу, которую так активно продвигают и защищают малороссы в Украине?
Поэтому, когда услышите от очередного эксперта по истории очередное "не надо трогать Екатерину, это наша история", спросите его, что он знает по истории казацкой края. Скорее всего, там – огромная дыра. В форме двуглавой курицы. – Александр Дума.

25-го листопада, коли відзначалася річниця Голодомору, росіяни випустили саме по Київській області рекордну кількість дронів. Але 73 з 75 були збиті нашими ППО. Більше половини роботи по збиттю ворожих безпілотників була виконана мобільними вогневими групами. Це також рекордна кількість збитих дронів нашими підрозділами за час війни. Єдине чого змогли добитися орки, в цей раз, це руйнування дитячого садку і квартири жінки похилого віку. Одночасно з нагадуванням про геноцид в Україні минулого часу, коли мільйони українців запалювали свічки в пам'ять загиблих від голоду в 1932—1933 роках, кацапи зруйнували дитячий садок і квартиру літньої жінки.

За період війни росія також прагне створити умови для голоду, просто крадучи наше зерно з окупованих територій і всіма силами перешкоджаючи експорту зерна з України. Але ми долаємо перешкоди, кораблі чф рф вже не ті що раніше і їх місцеперебування вже не там де було з початку війни


25 ноября, когда отмечалась годовщина Голодомора, паскудные создания выпустили именно по Киевской области рекордное количество дронов. Но 73 из 75 были сбиты нашими ПВО. Более половины работы по сбитию вражеских беспилотников было выполнено мобильными огневыми группами. Это также рекордное количество сбитых дронов нашими подразделениями за время войны. Единственное чего смогли добиться орки, в этот раз, это разрушение детского сада и квартиры женщины пенсионного возраста. Одновременно с напоминанием о геноциде в Украине прошлого времени, когда миллионы украинцев зажигали свечи в память о погибших от голода в 1932—1933 годах, кацапы разрушили детский сад и квартиру пожилой женщины.

За период войны россия как же стремится создать условия для голода, просто воруя наше зерно с оккупированных территорий и всеми силами препятствуя экспорту зерна из Украины. Но мы преодолеваем препятствия, корабли чф рф уже не те что раньше и их местонахождение уже не там где было вначале войны


@yigal_levin

Посол США в Украине Бриджит Бринк сообщила, что на данный момент по новому зерновому коридору с августа прошли уже 153 торговых корабля, которые экспортировали 5,6 миллионов тонн зерна и других товаров - за примерно три месяца его существования. Это несколько медленнее, чем во время "зерновой сделки" - за чуть менее чем год ее действия Украина смогла вывезти почти 33 миллиона тонн зерна. Однако теперь Украина не обязана экспортировать исключительно зерно, но может позволить вывоз железной руды и других товаров. Также Украина теперь меньше зависит от международной ситуации, которая была "бумажным листом" против стремления российского руководства полностью блокировать украинскую торговлю. Украина смогла этого добиться не столько благодаря поставкам западного вооружения, сколько благодаря уму и находчивости собственных инженеров и военачальников. Морские беспилотные брандеры, адаптация Су-24 под британско-французские крылатые ракеты, переработка ракет "Нептун" под удары по наземным целям, разработка новых ударных БПЛА - все это позволило отогнать российский флот на те рубежи, откуда он с трудом может угрожать украинскому судоходству.

Тридцять країн світу визнали голодомор в Україні геноцидом. Але ж якщо спитати про цю тему в росіян, вони почнуть щось задвигати про те, що, мовляв, ну і що? Голод був ще в Поволж'ї! Це ж нормально, голод періодично може трапитися із ким завгодно, адже в Африці негри і зараз голодують. А історія про те як мій діду вижив тому що їв макуху, взагалі росіян смішила. Але ж до того, як трапився Голодомор, в Україну лізли большовики, а українці від них відбивалися. Потім повелися на брехливі обіцянки, а у відповідь - голодомор. Росіянам було замало тієї території, на якій згодом трапився голод, і вони почали завойовувати ще й Україну. Вочевидь, заради того щоб країна була по справжньому великою, тим хто потрепав від голоду у Поволж'ї можна було б потерпіти якось, лягти костьми за світле майбутнє, особливо тих хто живе у москві і петербурзі. І Україна, на думку тих, в кого в приоритеті велика, сильна країна, а не людське життя, теж мала потерпіти. Бо мусила скласти товариство. Але, по-перше, вже існує достатньо доказів у вигляді документів про те, що знищення українців було целеспрямованим і відбувалося також з метою пригнічення ідеї бути незалежними від росіян. По-друге, навіть якщо б це було просто випадково, тому що в росії теж голодують, то відповідальність тих, хто затягнув українців в цю катівню, була нульова. Захапали територію, а що з нею робити не знають, бо дебіли. До того ж, партійне керівництво харчувалося навпаки відмінно. А по-третє, особисто я не пробачаю ще й те, що мій діду, бідний, в дитинстві їв макуху і що його батька розстріляли, за те він не хотів віддавати большовикам те, що виростив на своїй землі! За те що взагалі ця мерзота переступила поріг хати моїх предків без запрошення. Небажані гості, покидьки і сволота. А тим кому смішно, від того, щo люди померлі з голоду могли вижити поїдаючи макуху, я бажаю їсти саме її і нічого крім неї більше не бачити!

Олег Симороз

Ніколи не забуду і ніколи не пробачу цього злочину проти українського народу.

Голодомор - це злочин проти нашого народу влаштований окупаційним совєтським режимом. Ідеологія тодішнього червоного терору мало чим відрізняється від нинішніх дій путінської росії. 90 років тому внаслідок штучного голоду організованого радянською владою було знищено мільйони українців, не шкодували нікого, ні дітей, ні жінок, ні старих.

Сьогодні ми вшановуємо пам'ять мільйонів українців, які хотіли просто жити на своїй землі. Згадаємо наші села, наших родичів та тих героїв, які до останнього чинили збройний опір цій більшовицькій нечисті!

В цей скорботний день запаліть свічку в пам'ять про мільйонів наших загиблих співвітчизників! Сьогоднішні спадкоємці цих злочинців знову прийшли зі зброєю на нашу землю, але платити за кожне зернятко, кожного закатованого, вони будуть кровʼю! Ніколи не пробачимо, помстимося!


Тридцать стран мира сочли голодомор в Украине геноцидом. Но если спросить об этой теме у россиян, они начнут что-то задвигать о том, что, мол, ну и что? Голод был еще в Поволжье! Это нормально, голод периодически может случиться с кем угодно, ведь в Африке негры и сейчас голодают. А история о том, как мой дед выжил, потому что ел макуху, вообще россиян смешила. Но до того, как случился Голодомор, в Украину лезли большевики, а украинцы от них отбивались. Затем повелись на лживые обещания, а в ответ – голодомор. Россиянам было мало той территории, на которой впоследствии случился голод, и они начали завоевывать еще и Украину. Очевидно, ради того, чтобы страна была по-настоящему великой, тем, кто пострадал от голода в Поволжье, можно было бы потерпеть как-то, лечь костьми за светлое будущее, особенно живущих в москве и петербурге. И Украина, по мнению тех, у кого в приоритете большая, сильная страна, а не человеческая жизнь, тоже должна была потерпеть. Потому что должна была составить компанию. Но, во-первых, уже существует достаточно доказательств в виде документов о том, что уничтожение украинцев было целенаправленным и происходило также с целью угнетения идеи быть независимыми от россиян. Во-вторых, даже если бы это было просто случайно, потому что в россии тоже голодают, то ответственность тех, кто затащил украинцев в эту пыточную, была нулевая. Захватили территорию, а что с ней делать не знают, потому что дебилы. К тому же, партийное руководство питалось наоборот отлично. А в-третьих, лично я не прощаю еще и то, что мой дед, бедный, в детстве ел макуху и что его отца расстреляли, за то он не хотел отдавать большевикам то, что вырастил на своей земле! За то, что вообще эти мрази переступили порог дома моих предков без приглашения. Нежелательные гости, ублюдки и сволочь. А тем кому смешно, оттого что, люди умершие от голода могли выжить, поедая макуху, я желаю есть именно ее и ничего кроме нее больше не видеть!

Олег Симороз

Никогда не забуду и никогда не прощу этого преступления против украинского народа.

Голодомор – это преступление против нашего народа устроенное оккупационным советским режимом. Идеология тогдашнего красного террора мало чем отличается от нынешних действий путинской россии. 90 лет назад в результате искусственного голода организованного советской властью были уничтожены миллионы украинцев, не жалели никого, ни детей, ни женщин, ни стариков.

Сегодня мы чтим память миллионов украинцев, которые хотели просто жить на своей земле. Вспомним наши села, наших родственников и тех героев, которые до последнего оказывали вооруженное сопротивление этой большевистской нечисти!

В этот скорбный день зажгите свечу в память о миллионах наших погибших соотечественников! Сегодняшние наследники этих преступников снова пришли с оружием на нашу землю, но платить за каждое зернышко, каждого замученного, они будут кровью! Никогда не простим, отомстим!

На початку 20-го ст функціоналізм в дизайні почав потроху витісняти форми, які були скоріше демонстрацією рівня добробуту замовника ніж були обґрунтованим з точки зору доцільності. Спочатку конструктивізм, функціоналізм, бруталізм тощо, не були сприйняті широким колом глядачів позитивно. Мовляв, нудно, занадто строго і бідно замість дорого і богато. Але поступово замовники із грошима почали визнавати правоту тих, хто не хотів підлаштовуватися під смаки тих, хто не є професіоналами в дизайні і взагалі мистецтво оцінюють так само, як бюргери до того часу. Надмірний декор, як ознака заможної людини, подобався тим, хто хотів бачити ототожнення себе із результатом замовлення. Це трапляється іноді, на жаль, і зараз, коли митець виставляє не те що звикли очікувати від митця, всупереч сталим традиціям.

Посилання на статтю в журналі Bird and flight дає можливість бачити чудові зразки архітектури яка змінювала світ на краще

В начале 20-го века функционализм в дизайне начал понемногу вытеснять формы, которые были скорее демонстрацией уровня достатка заказчика, чем были обоснованы с точки зрения целесообразности. Первоначально конструктивизм, функционализм, брутализм и т.д., не были восприняты широким кругом зрителей положительно. Мол, скучно, слишком строго и бедно вместо дорого и богато. Но постепенно заказчики с деньгами начали признавать правоту тех, кто не хотел подстраиваться под вкусы тех, кто не профессионал в дизайне и вообще искусство оценивают так же, как бюргеры до того времени. Чрезмерный декор как признак состоятельного человека нравился тем, кто хотел видеть отождествление себя с результатом заказа. Это случается иногда, к сожалению, и сейчас, когда художник выставляет не то, что привыкли ожидать от художника, вопреки устоявшимся традициям

Ссылка на статью в журнале Bird and flight дает возможность видеть великолепные образцы архитектуры менявшей мир к лучшему

https://birdinflight.com/architectu...vEZwCa9WDnXR-Zw

Мовою оригіналу

Амит Сегаль (один из влиятельных журналистов Израиля) :

"История запомнит эту войну, среди прочего, как ещё одну глобальную арену столкновения между западо-украинским и российско-иранским блоками.

На мой взгляд, после российских агрессивных заявлений, пора действовать и окончательно и официально встать на сторону Украины, которая сейчас стоит на нашей стороне. Это и справедливо, и умно".

«Режим Путина активно разыгрывает антисемитскую "карту" в войне против Украины», – Иосиф Зисельс

В регулярных скандальных высказываниях Владимира Путина в отношении евреев нет ничего удивительного. Антисемитизм давно неотъемлемая черта российской власти.

Такое мнение в интервью "Телеграфу" высказал советский диссидент, сопрезидент Ассоциации еврейских организаций и общин Украины Иосиф Зисельс. Он подчеркнул, что Российская империя всегда «включала» антисемитизм, чтобы натравить народы, потому что еще при Российской империи антисемитизм в России всегда был и на государственном, и на бытовом уровнях. Поэтому мы не удивляемся, когда в России есть антисемитизм. Я скорее удивился бы, если бы его не было», – говорит Зисельс.

У путинского антисемитизма есть глубокие исторические корни. В Российской Империи при Екатерине ІІ ввели черту оседлости — буквальный запрет евреям жить везде, кроме отдельной территории. Указ просуществовал до конца самой Империи. Но еще до и во время его действия россияне регулярно устраивали еврейские погромы, с позволения местных и государственных властей. В Украине уровень толерантности был гораздо выше. Об этом свидетельствует хотя бы то, что после провозглашения независимости, в Украинской Народной Республике идиш стал одним из государственных языков и присутствовал на карбованцах УНР.

Пауль Целан (справжнє прізвище — Анчель) — єврейський поет і перекладач — народився 23 листопада 1920 року в Чернівцях у сім´ї небагатого комерсанта Лейба Анчеля.

Літературна критика вважає Пауля Целана найвизначнішим поетом XX століття, одним із найкращих європейських ліричних поетів повоєнного часу.

Початкову освіту Пауль Анчель отримав у початковій школі (1926-1930) м.Чернівці. Восени 1930 року юний Анчель став ліцеїстом й вже тут у нього виявилися непересічні здібності до мов, зокрема румунської і французької. Незважаючи на успішне навчання, Пауль був змушений після 4-го класу залишити цей ліцей через процвітання в ньому антисемітизму. З 1934 по 1938 роки навчався у державному чоловічому ліцеї «Marele Voevod Mihai». Обдарований учень мав тут усі можливості для розвитку своїх мовних і літературних здібностей. Вже тоді хлопець почав писати вірші. Закінчивши ліцей, Пауль, за наполяганням батьків, у 1938 році поступив на медичний факультет університету міста Тур у Франції.

Початок Другої світової війни застав його на канікулах у Чернівцях. Не маючи змоги повернутися у Францію, юнак став слухачем курсу романської філології в Чернівецькому університеті.

Після встановлення радянської влади у Чернівцях йому довелося пристосовуваться до нових умов життя: вивчив російську мову і працював перекладачем.

Наступні три роки (1941-1944) Пауль пройшов через великі потрясіння. У 1941 році його сім´я потрапила до єврейського гетто, через деякий час їх депортували до концтабору, звідки вони вже не повернулися. Сам Пауль потрапив до румунського трудового табору на примусові дорожні роботи, де, незважаючи на страшні умови, залишився живим.


Говори и ты

Говори и ты,
говори последним,
скажи свое слово.


Говори —
но не отделяй нет от да.
Вложи и в свое слово смысл:
вложи в него тень.


Вложи в него вдоволь тени:
столько,
сколько, по-твоему, вкруг тебя роздано
полночи, полдню, полночи.


Оглядись.
Видишь: все живо кругом —
при смерти! Все живо!
Есть правда в слове, когда в нем тень.


Но место, где ты стоишь, сжимается…
Куда ты теперь, без тени, куда?
Вверх. Ощупью. Становясь
протяженней, неразличимей, тоньше!

Тоньше: нитью
для звезды, что хочет спуститься
и плыть внизу, там, где видит
она свое мерцанье: в зыби

текучих слов.