оооо.....осінь у розпалі...за вікном плаче небо, земля усіяна різнокольоровим листям....а на душі біль і пустота. ми розійшлись....це було так емоційно....і так важко....ти стояв на колінах обіймав мене руками і просив у мене пробачення....за все.....а я плакала і не могла зупинитися...і прощала, і прощала тебе...місяць був у повні...він заливав нас своїм сяйвом....а ми не могли відірватися одне від одного.....ти дякував мені....за мою любов...за мою підтримку...за ті емоції, які я в тобі викликаю.....це було найважче прощання в моєму житті....і...останні слова, які я почула від тебе - я тебе кохаю....

"Ти мені не подобаєшся, ти мені не подобаєшся....не подобаєшся" - повторювала я тобі, одночасно переконуючи і себе в цьому....ніби повірив...стільки запитань, почувалася, як на допиті. Ти не дав мені піти на автобус, мусіла сісти в машину. Атмосфера салону ще більше притягувала мене до тебе. Ці запахи, звук мотору, дуже зручне сидіння, в якому я просто розчиняюся. Але був цей напружений діалог між нами. Я зі всіх сил намагалася показати, що мені байдуже, не проговоритися, не видати себе. Домовились, що все забудемо. Що ти відпустиш мене. Не будеш більше копатися в минулому. Ти просив у мене вибачення. За все, що сталося, за свою поведінку. Вирішили, що будемо друзями. Але щось мені підказує, що це ще не кінець..........нажаль.......

ммм....а не дарма ти мені наснився.....вчора тебе бачила....ти зовсім не звертав на мене уваги, зробив вигляд, ніби не бачиш....проте, твій друг мене помітив і пильно стежив за мною. У мене навіть не було можливості привітатися з тобою, може, це й на краще.....в перші секунди, коли я зрозуміла, що ти поруч, я злякалася....потім страшенно нервувала, не знала, як ти відреагуєш....але тобі байдуже......знаю, ти зробив мені боляче, дуже......але я так сумую за тобою......

Сьогодні ти назвав мене своєю нездійсненною мрією....вся кумедність ситуації в тому, що ти теж моя нездійсненна мрія, мрія, котра так і залишиться мрією...мені дуже цікаво, що б у нас вийшло , якби ми могли бути разом...чи це було б справжнє міцне почуття з обох боків, чи ти б зрадив мені при першій же нагоді? Чи дійсно ти такий, яким я тебе бачу? Чи це омана, лише видимість? Я ніколи не дізнаюся, адже ти - лише мрія...

Ти мені сьогодні наснився....уві сні ти мене поцілував.....а у мене шалено билося серце.....дивно те, що я про тебе навіть не згадувала, думала, що забула....а ти? Ти забув мене? Напевно....

Якось ти сказав, що наше життя - як кардіограма: то підносить нас різко у височінь, даючи щастя; то раптово кидає вниз, розбиваючи наші надії і серця. Цікава думка. У цьому щось є. Проте, всупереч цій теорії, нас часто спіткають невдачі та розчарування. І коли так трапляється, не завжди ситуація покращується. Здається, ніби ці муки триватимуть вічність. Життя не передбачиш, ніколи не знаєш, що може трапитись завтра. Я досі не можу збагнути як так вийшло, що ми зустрілися і так зблизились. Я ніколи не зустрічала людину настільки схожу смаками і поглядами на себе. Ніколи б не подумала, що пропустивши одну деталь, я втраплю в пастку, з якої мені буде дуже важко вивільнитись. Я люблю твою душу зі всіма її достатками та недостатками, проте, краще тобі про це не знати....а який сюрприз життя готує мені на завтра?....

За вікном тарабанить дощ, місто вкрила темна нічна завіса. Думки крутяться в моїй голові і не дають заснути. Досі не віриться, що ти робиш все це лише заради дрібної вигоди, лише через те, що в тебе така погана натура. І чим більше я піддаюся, чим більше з тобою зближаюся, важче мені себе зупинити, важче все це припинити. Знаю, що так не можна, проте щось всередині шепче мені, що, може, це мій останній шанс не бути такою самотньою.....адже, якщо я так і залишусь одна до кінця життя?....

Я говорила з тобою. Це була наша остання відверта розмова, після якої кожен з нас повернеться в реальність. Кожен в свою. У мене на душі відчуття виконаного обов'язку....так буде краще, я впевнена! Бажаю тобі щастя. Ні, це не любов, просто ми з однієї Планети...

Набридло бути сильною, постійно тримати себе в руках, все контролювати. Хочу, щоб ти піклувався про мене , обіймав мене міцно-міцно і казав, що все буде добре.

Тривога....шалено тремтить серце в грудях. Хочеться, щоб хтось обійняв та сказав, що все буде добре. Смішно та страшно банально, проте це дійсно так. Самотність дається взнаки. Робишся більш скованим та спустошеним, а за будь-який прояв теплого відношення до себе ладен продати душу....особливо погано у скрутну хвилину, адже знаєш, що покластися можеш тільки на себе. А коли ось так, не в силах дати собі раду та заспокоїтись, просто втрачаєш контроль і починає їхати дах...

Втрата....втрата спустошує....викликає відчуття безпорадності. Так важко контролювати емоцїї, розуміючи, що нічого вдіяти не можеш! Бо коли смерть забирає у тебе того, кого ти любиш всім серцем, це вбиває. І ти не можеш про це не думати. І ніщо не відволікає. А кожен спогад, кожна думка розриває твою душу на шматки і стає нестерпно боляче...вічна тобі пам'ять, любий. Ти завжди в моєму серці...

Скоро одинадцята...За вікном ніч, я лежу в ліжку і не можу заснути....Я так скучила....мені так самотньо...я знаю, ти ще не спиш і так хочеться набрати знайомий номер, почути такий рідний голос...але я не можу! Не можу, бо знаю, якщо тебе пробачу, повернусь до тебе, ти розіб'єш мені серце, ти мене не любиш, ти - егоїст....я не вірю тобі, більше не вірю....

Мені шкода, що в нас нічого не вийшло. Шкода, що не відчую твоїх обіймів, шкода, що більше не візьму тебе за руку, шкода, що не вірю жодному твоєму слову....

...я задихаюсь....тисне в грудях...руки німіють....перед очима ти....

Я змінилась. Зовсім трішки. Тепер я не вірю жодному твоєму слову. Дивлюсь на світ крізь призму самотності та болю. Забула, як посміхатись. І вибачення не допоможуть. Ти зробив свій вибір.