Зазвичай у бомбосховищі сидимо лише ми і тільки у випадку масованих атак може бути компанія мам з дітьми і інколи чоловіків. Так до нас якось зайшли три сестри, з мамою, татом і Кузею. В нашому під'їзді живе ще одна собака Кузя, руда, поміс пекінеса з кимось ще, явно крупнішим, але така мила! Мов ведмедик :-) Кузя спочатку нервувала, потім заспокоїлася, в тім все одно прагнула уваги. Коли її бачу у магазині, в черзі, одразу на півтону покращується настрій.
А ще, якось ми зайшли в фойе на першому поверсі і побачили що якісь чоловік і жінка сидять із Наталкою, п'ють алкоголь і громко сміються. Просто посидіти тихо на диванчику в стороні в нас не вийшло. Яскраво руда жінка повної статури почала залучати нас в розмову. А головне, презентувати себе як нетрадиційного медика. Її всевидячі очі так і прагнули родивлятися невидимі діагнози. Хоча, скоріш за все, людина вона щира і добра. Віка військова, парамедикиня. Її чоловік теж, але спеціальність я не уточнила. Він величезного росту, в основному мовчить, але видно, що щоб не казала Віка чоловік все схвалює. Її магічне всезнайство трохи дратувало. Але те, що вона має відношення до ЗСУ, навпаки викликало повагу. Про те, що вакциновані, тобто я, скоро помруть, вона заявляла так безапеляційно, ніби перла на тебе буром. Хотілося відсторонитися. А за те, що рятувала життя на війні, навпаки хотілося дякувати. Вона нас запрошувала в Ірпінь, на виставку вишитих картин. Але ми не збиралися їхати так далеко. І ще вони з чоловіком недавна одружилися. Виходить, це вони прикрашали під'їзд букетами з квітів і це, ще до мого Дня народження, Сергій приходив з одним з тих букетів. Йому сказали: бери! :-)
Ставлення Віки до смерті якесь ніби схиблене відносно того як ми сприймаємо в тилу. Ніби це щось буденне чи навіть веселе. Деякі її заяви про те як вона бачить енергетичні потоки в організми не хочеться сприймати в серйоз. Взагалі часто її бачити не хочеться, бо вона прагне насадити постійно щось своє і, як я думаю і відчуваю, мені не потрібне. Але був якось такий випадок. Жінка з двома собаками жалілася конс'єржу що як їх не дресує, все одно вони інколи роблять щось по-своєму. І тут підійшла Віка, звернулася до собак, і вони пішли за нею. А ще я якось її зустріла і мені захотілося відвернутися і вона припинила зі мною вітатися. Чомусь я відчула, що вдячна їй за це. Краще буду відчувати подяку за рятування життів на фронті просто на відстані.
Втім, чоловік Віки вітається з нами завжди
Віталій Портников
[Print]
Та сама киянка