Мовою тих до кого звернення:

Твоё будущее, российский солдат, крайне незавидно.

Даже если ты выживешь на нашей войне. Даже если останешься цел телом, не нарвёшься на осколок, не наступишь на свой же «Лепесток». Даже если тебя не контузит, даже если не обожжёт.

Ты вернёшься в свой Мухосранск как солдат проигранной войны. Никто не любит проигравших: они напоминают о позоре. Не будет тебе дней победы, не будет ежегодных поздравлений, не будет благодарности в глазах окружающих.
Будет палёный, как твоя жизнь, алкоголь, запущенный цирроз и дешёвая смерть в бесплатной больнице.

Не веришь мне — спроси «афганцев» или ветеранов Первой чеченской. Только будет ещё хуже.

Денег ведь не будет. Вы все будете платить репарации. Все, кто выживет, конечно. И пусть живые оплатят поступки мёртвых.

Будет бедность. Будет позор. Тебя будут винить во всём. Тебя, солдата, проигравшего войну.

И всё это время на глазах у тебя и таких как ты будет хорошеть моя страна. Нам тоже не будет просто. Нам будет очень тяжело. Но мы похороним своих мёртвых и оживим разрушенные города. А вы будете смотреть на это остекленевшими глазами из-за незастеклённых окон. Невыездные. Ненужные. Неживые.

У тебя впереди позор и нищета, российский солдат. Но только в том случае, если ты не умрёшь здесь, на моей земле.

А ты, конечно, умрёшь.

Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року в старовинному наддніпрянському містечку Ржищів на Київщині. Батьки Ліни Костенко були вчителями, українськими інтелігентами, і репресій їхня сім'я не уникла. Вперше батька заарештували за доносом у 1930 році.

У 15 років Ліна вже читала Дідро, Гельвеція, Платона, Аристотеля. Закінчивши школу з медаллю, подала документи на філософський факультет Київського університету. Але для дочки репресованого дорога до вишу була закрита. Вже коли Ліна навчалася в київському педагогічному виші, знайомі порадили їй послати свої вірші на конкурс до московського Літінституту. Конкурс був великий, але її прийняли. Серед літінститутівців у той час були Фазіль Іскандер, Белла Ахмадуліна, Юнна Моріц, Анатолій Кузнєцов. Однокурсник Ліни Костенко - польський поет Єжи Пахлевський, став чоловіком Ліни Костенко, у них народилась донька Оксана. Але Єжи не міг назавжди покинути Польщу, а Ліна - Україну. "Поїзд у Варшаву" - ця пісня на слова Ліни Костенко з рефреном польською мовою "Цо кому до тего, же ми так кохамі" популярна і понині.

Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих "шістдесятників" створила новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.

Вірші Костенко в Україні читали на несанкціонованих вечорах і переписували від руки. Вони сприймалися як метафора національного опору.

Роман у віршах "Маруся Чурай", який не має аналогів в українській літературі, Ліна Костенко завершила в 1973 році. Але надрукували його тільки через шість років. Книгу розкупили за кілька днів. Повторне видання - 100-тисячним тиражем - розійшлося блискавично.

Після Чорнобильської катастрофи Ліна Костенко - єдина з українських письменників - майже 20 років регулярно відправлялася в Чорнобильську зону - рятувати від повного забуття культуру Полісся.

Про Україну:

"Буває, часом сліпну від краси.
Спиняюсь, не тямлю, що воно за диво, -
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є - дорога, явори,
усе моє, все зветься - Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори"

Про росію:

"І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми,а завтра – ви"