На другому поверсі автовокзалу, в залі очікувань, за часів мого дитинства висіла картина. По-перше, вона була масштабна, десь три на чотири. По-друге, вражала кількістю персонажів – там було зображено з’їзд депутатів місцевих рад, перед якими виступав Ілліч. Депутатів було щось із півсотні, хтось старанно й достовірно вималював їхні забинтовані голови, кулеметні стрічки, перекинуті через плече, в кутку стояв чорний і монументальний кулемет максим, схожий на слухняного сенбернара, з яким Ілліч вечорами міг гуляти по смольному, аби не було так самотньо, а тут вирішив узяти з собою на з’їзд депутатів місцевих рад, і, прив’язавши до ніжки крісла, взявся до огляду політичної ситуації в країні; депутати слухали Ілліча уважно, навіть не зважаючи на монументальність картини було видно, як вони, погоджуючись, кивають чубатими головами і ніяковіють за свої зачовгані чоботи, до підошов яких налип весь бруд і гівно поваленої тиранії. Ілліч показував на карту, карта була покреслена червоними й чорними стрімкими лініями – по моєму, це був якщо не денікінський, то у всякому разі польський фронт, по-любому я вгадував за тими скупо накиданими контурними орієнтирами, що їх художник вважав за доцільне зобразити для присутніх у залі депутатів місцевих рад, територію, котра мене оточувала, інакше і й бути не могло – все мало бути пов’язаним і внутрішньо узгодженим, і оскільки тут висіли депутати з Іллічем і сенбернаром, то мусили ж вони мати якесь безпосереднє відношення і до мене, і до моєї республіки і до мого приватного соціалізму. Я любив розглядати цю картину, мені подобались депутати місцевих рад, вони були енергійні і збуджені, видно було, що Ілліч їх неабияк здивував, показавши цю карту, зовні це виглядало так - депутати місцевих рад поки що навіть не здогадуються про існування денікінського чи там польського фронту, вони просто прийшли до Ілліча поговорити про соціальні гарантії й радість комуністичної праці, поз’їжджались із усіх губерній та повітів, галасливо розсілись у колишньому панському палаці, соромлячись бруду і гівна на своєму взутті, хтось закурює косяка, хтось нервово покашлює, всі очікують на Ілліча; тут двері залу відчиняються і входить Ілліч, ведучи на повідку великого чорного сенбернара, прив’язує його до ніжки крісла, виходить на сцену, ну, що, говорить, товарищі депутати, тема нашої сьогоднішньої зустрічі – ліквідація денікінського фронту. Якого такого фронту? починають гомоніти депутати, немає ніякого фронту, давайте краще про гарантії поговоримо. Гарантії? перепитує їх насмішкувато Ілліч, а оце по вашому що – хуй? він різко розгортає карту з червоними й чорними стрічками. Сенбернар голосно гавкає. Депутати вражено охають – ох, говорять вони, і справді – денікінський фронт, що ж це ми так облажались, перед Іллічем-то? Ось тобі і гарантії.

(c) Сергій Жадан, Anarchy in the Ukr