Коллективньій Путин удивился дваждьі - сопротивлению украинцев, и покорности россиян

Знання деяких принципів легко компенсує незнання деяких фактів
Гельвецiй

І відповіді людей, що залишилися в Україні. До речі, знайдіть там мою.

Чувство, что твою жизнь украли.
1% планування завжди має враховувати можливість чуда. А ще 1% - ймовірність кінця світу
Достаточно четко планировать на ближайшее будущее. Быть готовыми к тому что : нет воды, нет света, нет интернета, нет связи, исчезли привычные продукты.
Не откладывать жизнь на потом.
При малейших признаках раздражения от просмотра или текста изолироваться.
Киев. Стало много мата. При этом стали терпимее, даже нежнее друг к другу.
А ще відсутність можливості нормального навчання для дітей.
В телефонной книге все больше номеров, на которые не позвонишь (((
Одесса . Стал раздражать русский язык , перешла на украинский , нет желания общаться с российскими родственниками, не верю ни одному их слову.
Нет желания что- то покупать или ремонтировать , только самое необходимое
Ощущение, что находишься в ключевой момент истории в ключевой точке пространства. Ничего в этом нет величественного и возвышенного, это очень неуютное место.
Я поняла вдруг, что дети иначе все принимают. Осознаннее, чем я была в их возрасте. Они идентифицировали себя в первые дни войны. Они заражены буквально страстью ко всему, что несет в себе национальное. Я общаюсь в кругу молодых людей. Многие вернулись из Европы. Бывший класс моей дочери выехал почти весь в первые недели войны. Заграницей сейчас четверо. Все остальные в Киеве. И они другие.
нет сил на что либо длительное, на сериалы или чтение романов, трудно сосредоточиться, короткая оперативная память
Фатализм. Обостренная любовь к городу, стране, согражданам.
Огромная благодарность и сопереживание бойцам ВСУ и абсолютное неприятие всего, что идёт со стороны россии.
Повышенная адаптивность и возможность легко выживать без обычных атрибутов цивилизованного комфорта: перебои в электро -, водо- и теплоснабжении вполне нормально переносятся, есть масса способов облегчить дискомфорт.
Повышенная слезливость, эмпатия и при положительных и при отрицательных моментах. Обсценная лексика как норма (особенно при обстрелах и в контексте с упоминанием "братьев"). Надежда и Злость. Одесса.
Самое страшное слово НИКОГДА... Я НІКОЛИ більше не почую і не побачу свого сина , який загинув на цій проклятій війні , я померла разом з ним.
Уехать не могу, потому что иду и чувствую как из ног растут корни прямо в землю.
Когда в 2014 году в доме появилось первое ружье и я посмотрела в прицел - "увидела" там хорошего знакомого, москвича, мужа подруги по предыдущей военной жизни, наши мужья служили в одной части, наши дети плескались в одном бассейне. И поняла, что если реально увижу его в прицел - убью. Это было очень новое осознание. Сумы, Светлана 55 лет.
Даже знаю, для чего свисток с собой. Из-под завалов слышно
Перешла на украинский (специально для Вас прошу по русски, но противно). Все русское не могу воспринимать. Стала гораздо терпимее ( ха ха- ко всему кроме русского), спокойнее. Улетела мишура.
Я ще більше люблю цей світ. Так, я хочу, аби він був без воєн і хвороб. І розумію, що це неможливо.
И, кстати - мы выехали с оккупированной территории, потеряли всё... И знаете, о чем больше всего жалею? Не о вещах. О фотографиях. Об альбомах с фотографиями, где сфотографированы мои маленькие дети, где я молодая, где моя студенческая жизнь...
Ясно поняла разницу между украинцами и россиянами, чего раньше не было.
З 24.02.22 — жодного фільму, жодного серіалу. Ось на якій серії нас настигла ця дата, на тій все і зупинилося.
Как не сойти с ума каждый решает для себя сам. Я поступила в философскую школу и загружаю себя занятиями. Работа кажется почти бессмысленной, хотя всю жизнь я любила ее и считала полезной.
Яскравіше бачиш природу і небо, те що раніше здавалося звичайним, сприймаєш як чудо.
Очень ослаблен инстинкт самосохранения, при тревогах и взрывах нет желания спрятаться, продолжаешь заниматься повседневными делами.
Есть ощущнние что люди стали не то что добре скорее менше запариваются над неважними вещами..
Перефільтрувала знайомих, де раніше могла промовчати, тепер не мовчу
Я працюю в Одеському оперному театрі. Ми змінили ставлення до нашої культури, почали діставати твори українських композиторів (опери та балети) і втілювати їх на сцені. Ми відчули гордість за власну культурну спадщину… і нарешті розплющили очі і побачили, що російська культура не така вже велика, а романси Чайковського, наприклад, повна фігня у порівняні з українськими романсами Янівського чи Сабадаша. У театрі є люди. Колись менше, колись більше. Минулоріч 31 грудня, попри обстріли і блекаути, наш театр був вщент заповнений красивими людьми. Уявляєте собі, вдома у людей немає світла, опалення, а води, а вони напередодні Нового року красиві, у вишуканих сукнях, з макіяжами, не зраджують традиціям мирного часу і приходять до театру, аби відчути те саме «ДО». Театр, доречі, відпрацював тоді святковий концерт на генераторах… але ми зробили це. І люди були щасливі…. І наші воїни були… і це було ЖИТТЯ.

А ще там, в Амстердамі, я зустрічала новий 2023 рік у буддійському храмі. Мене запросили. Це дуже цікаво і навіть казково гарно. Монахи теж трохи повправляли мені мізки. Один із них, етнічний голландець, який покинув оце все і переїхав до Таїланду, сказав мені, що нещасливі люди не відрізняють хороше від поганого. Гадаю, ми всі нещасливі певною мірою і не вміємо відрізнити, як краще: витрачати гроші чи зберігати, мити руки чи ні, фарбувати паркан чи “йой, най буде, як є”… Курити косяки чи ні, обрізати кутикулу чи лишити… Їхати чи залишитися…

(с) Давай займемось текстом

Суд, звісно, краще, але і так теж добре. Головне, щоб кожен вбивця знав, що він не сховається ніде. В тому числі, не сховається за ідеєю, що він просто військовий та виконував наказ.
Я от взагалі не розумію, яким гноєм треба бути, щоб бути військовим льотчиком в РФ? Це ж по замовчуванню означає бути вбивцею дітей.

20 жовтня у РФ знайшли мертвим російського військового пілота Дмитра Голенкова. З даними ГУР, він був причетний до масованих ракетних ударів по торговому центру в Кременчуку та багатоповерхівці у Дніпрі.

У ГУР зазначили, що Голенков був був начальником штабу російської авіаційної ескадрильї на аеродромі «Шайковка» у Калузькій області, де розміщуються бомбардувальники Ту-22М3.
Пілота знайшли мертвим у селі поблизу Брянська. Тіло військового злочинця виявили з множинними травмами голови, заподіяними, ймовірно, молотком.

У ГУР МО наголошують, що Голенков був одним із причетних до ракетного удару по торговому центру «Амстор» у Кременчуці 27 червня 2022 року. Тоді у приміщенні торгового центру перебували близько тисячі людей. Унаслідок атаки тоді загинули 22 людини, ще понад 60 зазнали поранень.
Також, цей льотчик відповідальний за ракетний удар по житловій багатоповерхівці у Дніпрі 14 січня 2023 року, унаслідок якого загинули 46 людей, серед них — 6 дітей.

Я от подумав - що ми - перше покоління українців, хто має змогу подорожувати. Ну, може наші батьки трохи встигли поїздити, вже у 21 столітті, але в цілому не так багато. Тож ми фактично перші.
Пам'ятаю своїх однокласників у радянській школі - а я живу у самому престижному районі великого міста - з всього класу було лише двоє, хто бував за кордоном, і в обох це була Болгарія. Був ще один, що народився в гарнізоні ГСВГ, але навряд чи це рахується. І так залишалося до початку 2000х точно, майже ніхто із знайомих не бував закордоном. Мої два діда були в Європі під час Другої світової, один як військовий у Відні, другий як остарбайтер у Магдебурзі, а наступні поїздки до Європи відбулися у нас, у мене, у сестри та у мами, вже не раніше 2005 року. І з тих пір до самої війни ми їздили по декілька разів на рік, звичайна родина вчителів. Оце і є розвиток - те, що колись було привілеєм невеликої групи населення, стає масово доступним. Як же це круто. І як і далі могло б бути круто, якби не війна. Зараз мільйони українців подорожують зовсім з інших причин.

«Радіо Свобода» опублікувало прекрасний аналіз церковної ситуації від Сергія Шумило, кандидат історичних наук (PhD), доктор теології (ThDr), директор Міжнародного інституту афонської спадщини, запрошений науковий дослідник кафедри історії, релігії та теології Ексетерського університету (Великобританія), науковий співробітник Інституту історії України НАН України:

«Відійти від Москви. Чи обере УПЦ шлях автокефалії від РПЦ МП?

Останніми днями у ЗМІ багато говориться про ухвалений Верховною Радою закон про нібито «заборону УПЦ». Насправді, якщо почитати закон, то у ньому жодним словом не згадується Українська православна церква (УПЦ), а згадуються загалом будь-які релігійні організації, пов'язані з релігійними центрами держави-агресора Росії. Тому казати, що цей закон «забороняє УПЦ» є невірно.

І коли в УПЦ самі заявляють, що закон спрямований саме проти них, то виходить, що вони тим самим підтверджують свою афіліацію із релігійним центром держави-агресора?

Офіційні спікери УПЦ, коментуючи ухвалений закон, постійно наголошують, що УПЦ є «повністю незалежною» («de-facto автокефальною»), але при цьому чомусь найбільше бояться вступу в силу згаданого закону. Напевно знають, чого бояться.

Бо насправді УПЦ за два з половиною роки війни РФ проти України так і не ухвалила жодного документа про свій вихід зі складу Російської православної церкви Московського патріархату (РПЦ МП), від якої вона залежала канонічно та адміністративно всі ці роки (від самого створення в 1990 році).

Для всіх інших помісних Православних Церков світу УПЦ не є самостійною церквою, але є канонічним структурним підрозділом у складі РПЦ МП. Саме в такому статусі вони визнають і приймають представників УПЦ до співслужіння під час закордонних поїздок. І ніде у відносинах з іншими помісними Православними Церквами УПЦ не заявляє, що вона не має нічого спільного з РПЦ МП. Такі заяви робляться лише для внутрішньої аудиторії всередині України, але жодним чином не на зовні, за її межами.

Як пояснюють в приватних розмовах деякі архієреї УПЦ, якщо вони остаточно вийдуть зі складу РПЦ МП, то втратять «канонічність» та визнання з боку інших Православних Церков. По суті, вони стали заручниками власного «канонічного міфу», який понад 30 років плекали в своєму середовищі у протистоянні з УПЦ-КП (Українська православна церква Київського патріархату) та УАПЦ (Українська автокефальна православна церква), а згодом і з ПЦУ (Православна церква України), виховавши ціле покоління вірян та священників на тезі, що поза єдністю з РПЦ МП не може існувати «канонічна церква» в Україні.

Схоже, це стало своєрідною модерновою т.зв. «еклезіологією» УПЦ. Власне, на цій ідеї ґрунтується навіть новий Статут про управління УПЦ, який в першому своєму пункті посилається на грамоту московського патріарха Алексія Рідігера від 1990 року про самоуправління УПЦ у складі РПЦ МП, і де недвозначно прописано, що УПЦ зберігає свою єдність зі світовим православ'ям винятково через РПЦ МП.
Саме цей пункт став каменем спотикання і причиною претензій до УПЦ як з боку багатьох священників і вірян УПЦ, так і суспільства, а також експертного середовища (релігієзнавців) та державної влади України. Адже в умовах жорстокої загарбницької війни Росії проти України, яку благословляє і всіляко надихає і підтримує РПЦ, збереження однією з найбільших релігійних організацій в Україні такого канонічного зв'язку з релігійним центром в державі–агресорі робить її заручницею антиукраїнської політики та невільною співучасницею її злочинної діяльності.

Зрозуміло, що в умовах війни будь-яка держава намагатиметься нейтралізувати такі впливи з держави-агресора, як в суспільній, політичній, економічній, культурній, так і релігійній сфері. Інакше і бути не може. Бо це війна. І це вже питання не просто свободи совісті, а національної безпеки в умовах війни. Це питання збереження життів мільйонів українських громадян, яких щодня убивають російські війська

- Бачиш двері? Мацай клямку
- Щічки дуєм і пиздуєм
- Чухай ногу об дорогу
- На раз зібрався, на два - з'їбався
- Шапка - двері - калідор
- Бери печенько і йди потихеньку
- Береш паличку маленьку і пиздуєш потихеньку
- Труси надів і полетів
- Бери сандалі, пиздуй подалі.
- Сапай вазони, нюхай дуст
- Валькуй городами
- Цілуйте тата в коліщата
- Пилуй, поки трамваї ходять
- Греби загомінками
- Там ваша шляпа, а отам - наші двері
- Вйо, бо дощ
- Забіжи у кукурудзу та накрийся лопухом
- Вишманделюйся!
- Топай з пляжу без панамки
- Крути ноги - роби вітер.

дякую Господи що взяв грошима
речами кістьми котами
віршами очима
дякую Господи що взяв будинком
дахом над головою нічним спочинком
випаленою травою
дякую Господи що взяв чи то забагато
чи то нічого
чим Ти візьмеш, скажи
у ворога мого?

Зустріч харківських і київських митців. Київ, 1923.

Практично всі розстріляні, репресовані або до кінця днів позбавлені можливості вільно творити.

Зліва направо, перший ряд: Максим Рильський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять: Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко.