«Радіо Свобода» опублікувало прекрасний аналіз церковної ситуації від Сергія Шумило, кандидат історичних наук (PhD), доктор теології (ThDr), директор Міжнародного інституту афонської спадщини, запрошений науковий дослідник кафедри історії, релігії та теології Ексетерського університету (Великобританія), науковий співробітник Інституту історії України НАН України:

«Відійти від Москви. Чи обере УПЦ шлях автокефалії від РПЦ МП?

Останніми днями у ЗМІ багато говориться про ухвалений Верховною Радою закон про нібито «заборону УПЦ». Насправді, якщо почитати закон, то у ньому жодним словом не згадується Українська православна церква (УПЦ), а згадуються загалом будь-які релігійні організації, пов'язані з релігійними центрами держави-агресора Росії. Тому казати, що цей закон «забороняє УПЦ» є невірно.

І коли в УПЦ самі заявляють, що закон спрямований саме проти них, то виходить, що вони тим самим підтверджують свою афіліацію із релігійним центром держави-агресора?

Офіційні спікери УПЦ, коментуючи ухвалений закон, постійно наголошують, що УПЦ є «повністю незалежною» («de-facto автокефальною»), але при цьому чомусь найбільше бояться вступу в силу згаданого закону. Напевно знають, чого бояться.

Бо насправді УПЦ за два з половиною роки війни РФ проти України так і не ухвалила жодного документа про свій вихід зі складу Російської православної церкви Московського патріархату (РПЦ МП), від якої вона залежала канонічно та адміністративно всі ці роки (від самого створення в 1990 році).

Для всіх інших помісних Православних Церков світу УПЦ не є самостійною церквою, але є канонічним структурним підрозділом у складі РПЦ МП. Саме в такому статусі вони визнають і приймають представників УПЦ до співслужіння під час закордонних поїздок. І ніде у відносинах з іншими помісними Православними Церквами УПЦ не заявляє, що вона не має нічого спільного з РПЦ МП. Такі заяви робляться лише для внутрішньої аудиторії всередині України, але жодним чином не на зовні, за її межами.

Як пояснюють в приватних розмовах деякі архієреї УПЦ, якщо вони остаточно вийдуть зі складу РПЦ МП, то втратять «канонічність» та визнання з боку інших Православних Церков. По суті, вони стали заручниками власного «канонічного міфу», який понад 30 років плекали в своєму середовищі у протистоянні з УПЦ-КП (Українська православна церква Київського патріархату) та УАПЦ (Українська автокефальна православна церква), а згодом і з ПЦУ (Православна церква України), виховавши ціле покоління вірян та священників на тезі, що поза єдністю з РПЦ МП не може існувати «канонічна церква» в Україні.

Схоже, це стало своєрідною модерновою т.зв. «еклезіологією» УПЦ. Власне, на цій ідеї ґрунтується навіть новий Статут про управління УПЦ, який в першому своєму пункті посилається на грамоту московського патріарха Алексія Рідігера від 1990 року про самоуправління УПЦ у складі РПЦ МП, і де недвозначно прописано, що УПЦ зберігає свою єдність зі світовим православ'ям винятково через РПЦ МП.
Саме цей пункт став каменем спотикання і причиною претензій до УПЦ як з боку багатьох священників і вірян УПЦ, так і суспільства, а також експертного середовища (релігієзнавців) та державної влади України. Адже в умовах жорстокої загарбницької війни Росії проти України, яку благословляє і всіляко надихає і підтримує РПЦ, збереження однією з найбільших релігійних організацій в Україні такого канонічного зв'язку з релігійним центром в державі–агресорі робить її заручницею антиукраїнської політики та невільною співучасницею її злочинної діяльності.

Зрозуміло, що в умовах війни будь-яка держава намагатиметься нейтралізувати такі впливи з держави-агресора, як в суспільній, політичній, економічній, культурній, так і релігійній сфері. Інакше і бути не може. Бо це війна. І це вже питання не просто свободи совісті, а національної безпеки в умовах війни. Це питання збереження життів мільйонів українських громадян, яких щодня убивають російські війська