Згадки про армію, поки я записувала, нагадали мені одну з частин поеми Александра Галіча "Королева материка"

А ещё говорят, что какой-то чмырь,
Начальничек из Москвы,
Решил объявить Королеве войну,
Пошёл, так сказать, «на вы».

Он гонял на прожарку и в зоне и за,
Он вопил и орал: «Даёшь!»
А был бы начальничек чуть поумней,
Он пошёл бы с ней на делёж, —

Чтобы пайку им пополам рубить
И в трубу пополам трубить.
Но начальник умным не может быть,
Потому что — не может быть.

Он надменно верит, что он — не он,
А ещё миллион и он,
И каждое слово его — миллион,
И каждый шаг — миллион.

Но когда ты один, и ночь за окном
От чёрной пурги хмельна,
Тогда ты один и тогда беги,
Ибо дело твоё — хана!

Тогда тебя не спасёт миллион,
Не отобьёт конвой!
И всю ночь, говорят, над зоною плыл
Тоскливый и страшный вой…

Его нашли в одном сапоге,
И от страха — рот до ушей,
И на вздувшейся шее тугой петлёй
Удавка из белых вшей…

И никто с тех пор не вопит: «Даёшь!»
И смеётся исподтишка
Её Величество Белая Вошь,
Повелительница зэка.

Вот тогда Её и прозвали все́ —
Королева Материка.

Закучерявилися хмари. Лягла в глибинь блакить…
О милий друже, — знов недуже —
О милий брате, — розіп’яте —
Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.
Закучерявилися хмари…
Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть…
З душі моєї — мов лілеї —
Ростуть прекрасні — ясні, ясні —
З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть.
Женуть вітри, мов буйні тури!
Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим…
Я хочу бути — як забути? —
Я хочу знову — чорноброву? —
Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим!
Одбивсь в озерах настрій сонця.
І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвете веселка дум…
Сум серце тисне: — сонце! пісне! —
В душі я ставлю — вас я славлю! —
В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.
І сміх, і дзвони, й радість тепла.

Максим Рильський

***

Коли копають картоплю,— стелеться дим
над землею,
Листя летить воскувате, ніби метеликів рій,
Пахне грибами і медом, вогкістю пахне тією,
Що, опріч назви осінь, немає імені їй.
Коли копають картоплю, ключ угорі журавлиний
Рідною мовою кличе у невідомі краї;
Смутком тоді щасливим повниться серце людини,
Вітер, як старості повів, навкруг обвіває її.
Коли копають картоплю, тихо співають дівчата,
Озимина витикає свіжо-зелені голки,
В гості запрошує всіх біла над річкою хата,
Діти несуть у школу завиті в хустини книжки.
Коли копають картоплю, стигне вода в криниці,
Рівно й спокійно дише натомлена з праці земля.
Хлопцям пора і дівчатам сваритися і мириться,
Час музикам ладнати скрипки на весілля.

1956

Сьогодні - 38-а річниця з дня загибелі Василя Стуса. Засуджений тоталітарним режимом за свою активну громадянську позицію, він загинув у пермському таборі за загадкових обставин.

Важко осягнути те, що встиг зробити Василь Стус за своє недовге життя. Поет, прозаїк, публіцист, літературний критик, перекладач, науковець...

При цьому Стус творив не в "тепличних" умовах, він зазнавав постійного переслідування тоталітарним режимом. За те, що він висловив свій протест проти свавілля компартійної влади, у 1965 році відкрито ставши на захист українських політв'язнів, його вигнали з аспірантури, не давали влаштуватися на роботу за фахом, всіляко очорнювали його ім'я. А незабаром Стус і сам став політв'язнем.

Мордовські та магаданські табори не зламали Стуса, і він продовжував відкрито висловлювати свою незгоду із політикою правлячого режиму. За це його було знову ув'язнено і кинуто до табору. Там він і загинув рівно 38 років тому.

Досі точаться дискусії, чи Стус загинув внаслідок нестерпних умов утримання, чи його було вбито табірними наглядачами. Очевидним є те, що за смерть Стуса несе повну відповідальність тоталітарний режим, зокрема його призначений державою "адвокат" - покидьок Медведчук, який насправді добивався ув'язнення Стуса більше, ніж сам прокурор.

Пам'ятаймо Василя Стуса - великого українця, геніального поета і незламного борця за волю України! Діймо так, щоб бути гідними його світлої пам'яті!

P. S. Дякую за все, Василю!

Останнім часом особливо актуальним є цей вірш, який часто приходить на думку:

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

ІРИНА ЖИЛЕНКО
(1941- 2013)

***

Заведу котисько чорне.
Молочка йому наллю.
І забуду всі учора,
І щоденники спалю.

День лінивенький удався.
Вірш наївний написався.
В цьому дні, на самім дні,
затонула я, мов човен.

Бог із ними, тими вчора.
Та й були вони, чи ні?
Вже годинник б’є десяту.
На добраніч, треба спати.

Погортаю томик Сартра.
І засну в легкім човні.
Кажуть: зранку буде завтра.
Може, брешуть. Може, й ні.

Літування, зимування.
Тихе щастя доживання...

Незнятий кадр незіграної ролі
Іванові Миколайчуку

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
чекало все! Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур'ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки - як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, -
Він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран - твоя домівка,
Два виміри, і третій - в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв'ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп'ї траву.

ТРАВНЕВА БАЛАДА

Травень, а так, понімаєте, холодно.
Так, понімаєте, все навпаки.
А за вікном починається поле
І видно за полем село Бармаки.
В час, коли бідній душі одиноко,
А поряд дорога гурчить об'їздна,
Я плащ одягаю і йду на дорогу -
А може, полегшає, хто його зна...
Дорога так само, як я, неприкаянна,
Дорога мене обтікає, мов каменя,
Байдужа, хоч губи собі прокуси.
Дорога мене приведе до лікарні -
В дощі рожевіють її корпуси.
В мене тут зараз ніхто не вмирає,
Так що й сумління знеболено спить.
В мене тут є санітарочка Рая,
В Раї для мене знайдеться спирт.
Підем гуляти? Рая не проти.
Станем в садочку під деревце.
Віршів читати Рая не просить,
І дуже вдячний Раї за це.
Рая сама говоритиме більше.
Каже:"Наравицця дуже мині
Амириканський писатель Селінджер".
Знаєш, - питає, - такого чи ні?
Я відповім (не те, що подумав).
Пахне мовчання, як шоколад.
Голдена Колфілда постать сутула
Ген у вікні однієї з палат.
Я відчуваю - підходжу до краю,
Вже й бісенята стрибають в очах.
Я обніму санітарочку Раю
Прямо в холодних і мокрих кущах.
Далі вже слів не знаходиться в мові,
Тільки - що ми молоді і живі.
Буде як острів в зеленому морі
Плащ мій, простелений на траві.
Скоро вмирати я ще не збираюсь.
Я ще існую,

бо я ще люблю
милу мою санітарочку Раю
І мокру - під нею - вітчизну мою.
Але таки коли прийде по мене
Баба безноса з косою в руках,
Хай би росли такі темно-зелені,
Мокрі й холодні кущі в головах...

А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь.
Ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння! Ніби й неспроста
миттєвий дотик (диво стику!) —
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху…

Ми надто близько — марний знак,
той запах Єви — не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.

Бо вийду із дзеркальних меж —
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш:
слонова кість, роса медова.

Олена Теліга
(1906-1942)

ЛІТО

Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим надхненням жить!

П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.

В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить.
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить!

І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить не сила —
Ні на що — твоїх єдиних уст!

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

1944