Віталій Портников

Несподіваний вир емоцій, які викликав перший концерт 18-річної співачки з Дрогобича, знову засвідчив, як змінюється український культурний простір – і не в бік парадоксальності, а у бік нормальності, схожої з культурним простором будь-якої самодостатньої країни чи навіть будь-якого самодостатнього цивілізаційного світу. Звісно, багато хто може сказати, що мова йде про намагання якось врятуватися від емоційного шоку воєнних років і знайти такий порятунок у казці. Я й сам обмірковував тези цього тексту вранці після великого обстрілу Львова, коли залишив перелякане помешкання, щоб пройтися ще прохолодними сусідніми вулицями від однієї пожежі до іншої. Думки про концерт та утаємничену співачку і дійсно допомагали дистанціюватися від власних спогадів про чергові вибухи й нові трагедії. Але річ, як на мене, все ж таки не в тому. А в тому, що остаточний розрив із чужим культурним світом створює логічний попит на свій. У тому числі і на світ образів.

Я завжди переконую, що у мистецтві (будь-якому – від філософських промов Цицерона до скетчів містера Біна) є тільки два шляхи – шлях твору і шлях образу. Переконливим прикладом є заочна конкуренція двох великих акторок ХХ сторіччя, Грети Гарбо та Марлен Дітріх. Втім, це навіть важко назвати конкуренцією. Грета Гарбо – дійсно велика актриса, у цьому переконається кожний, хто подивиться хоча б одну стрічку з її участю. А от Марлен, цей «блакитний янгол» німецьких 20-х, явно поступається їй рівнем гри. Але хто у нас дивиться старі стрічки, окрім істориків кіномистецтва?
Гарбо була зосередженою на своїй грі – і пішла з мистецтва непереможною, але й призабутою. Дітріх наполегливо працювала не тільки над грою, але й над образом. Насамперед над образом. Екстравагантні для її часу витівки (жінці одягти брюки сто років тому – більше, ніж роздягтися на сцені сьогодні); естрадні виступи із культовими піснями; гучні романи, від «класичних» із знаменитостями минулого – Ремарком чи Жаном Габеном – до лесбійських немовби навіть із самою Едіт Піаф; політична активність впевненої антифашистки; поїздки на фронт і не просто заради виступів перед бійцями, але й для поцілунку із коханим просто на танку; незламність у старості… Про Дітріх можна розповідати й розповідати – і зауважте, ми поки що не згадали про кіно!

Переважна більшість людей не читає великих романів, не слухає старих пісень і тим більше не дивиться старих фільмів. Тому те, що залишається у памʼяті – це люди, їхні ідеї й образи, тінь їхніх успіхів і трагедій. І, звісно, для того, щоб образ приваблював й залишався у памʼяті, він має бути незвичним й неканонічним. Тому мене дивує дискусія навколо вокальних даних Клавдії Петрівни або ж Соломії Опришко. У тої ж Анни Нетребко, скажімо, неймовірний голос – але коли ти створила собі всесвітню репутацію путінської хвойди, не кожна сцена бажатиме запрошувати власницю цього неперевершеного сопрано. Чудовий голос – прекрасне і важливе доповнення до образу. Він нічим особливо не допоможе, якщо образу немає.

Тому ті, хто створив образ Клавдії Петрівни, саме ім’я якої викликає асоціації з Винниченком у «занадто» освіченої людини або ж асоціації з молодою, але впевненою у собі жінкою у того, хто далекий від класики, дійсно пішли правильним шляхом – шляхом таємниці, маскараду, чекання зустрічі із незнайомкою. І тепер питання навіть не у тому, як надалі складатиметься естрадна карʼєра юної співачки, а в тому, що такий образ у нас вже був. І ми можемо тепер розповідати, як нікому донедавна не відома таємнича співачка збирала величезні зали прихильників під час війни, як медіа і соціальні мережі кілька місяців поспіль намагалися розгадати її інкогніто, як студенти і викладачі Дрогобицького музичного коледжу зберігали таємницю своєї подруги – дивовижна, як на наші часи, солідарність і усвідомлення важливості міфу. Ми можемо тепер навіть уявити, як тендітна романтична дівчина у елегантному капелюсі зі світлин минулого заходить до цинамонових крамниць Дрогобича часів Бруно Шульца (до речі, чи багато людей читали Шульца? А образ є, фестиваль є, ми підсвідомо шукаємо аромат кориці на вулицях Дрогобича та її смак у тістечках і тортах його кавʼярень. І це ще раз нагадує, як нам важливо «демонументизувати» таких привабливих і незвичайних людей, як Франко). Отже, у нас є образи і асоціації цих непростих часів – у нас створені, наші. А це означає – будуть ще. І наші образні асоціації, а особливо образи і асоціації тих, хто буде тут жити після нас, – вони будуть українськими.

10 березня виповнилося 210 років зі Дня народження Тараса Григоровича Шевченко! За життя він носив український кожух поверх фрака з кроваткою і шапку, яка є притаманною чоловічому національному костюму України, в деяких областях. Це добре видно на портрет, написаному за життя пензлем художника Крамського. Але ж додати, як ілюстрацію, до події більш хочется малюнок Юрія Журавля! :-) Вітаємо вас, безсмертний у своїх віршах, Тарасе Григоровичу!

10 марта исполнилось 210 лет со дня рождения Тараса Григорьевича Шевченко! При жизни он носил украинский кожух поверх фрака с галстуком и шапку, характерную для мужского национального костюма Украины, в некоторых областях. Это хорошо видно на портрете, написанному, при жизни, кистью художника Крамского. Но добавить, как иллюстрацию, к событию больше хочется рисунок Юрия Журавля! :-) Поздравляем вас, бессмертный в своих стихах, Тарас Григорьевич!

Фільм «Довбуш» Олеся Саніна — це пафосна героїчна історія, що повторює типові помилки, притаманні українському кінематографу. Дмитро Десятерик пояснює, чому попри недоліки цей історичний екшен заслуговує на увагу

Попередні екранізації цього історичного міфу були із читким розділенням на поганих і добрих героїв, ніби один єдиний Довбуш, такий собі український Робін Гуд, боровся за устиснені права дуже бідних верств населення. А насправді Довбушів було два і один був скоріше корсар і авантюрист, а другий виборював власне щастя, яке було неможливе без захисту батьківщини від ворогів.

Дуже хочу побачити це кіно, воно має бути щонайменше видовищне, ще з елементами хореографії в батальних сценах, а ще цікавим як наглядна, і дуже якісна, ілюстрація історії костюмів України!

БУРЕВІ́Й Кость (справж. – Сопляков Костянтин Степанович; ін. псевд.: Едвард Стріха, Кость Соколовський, Варвара Жукова, Нехтенборенг; 02. 08. 1888, с. Велика Меженка, за ін. даними – 1880, слобода Євстратовка, Воронез. губ., Росія – 15. 12. 1934, Київ) – письменник, публіцист, театрознавець, політичний діяч. Канд. мистецтвознавства (1934). Освіту здобув самотужки; іспити за гімназію склав екстерном у С.-Петербурзі, де згодом навч. на Вищих комерц. курсах. 1905 вступив до заг.-рос. партії есерів. Тричі був засудж. і засланий у віддал. р-ни Рос. імперії. Від січня 1918 входив до складу ЦК партії есерів, виступав проти узурпації влади більшовиками, був серед організаторів поволзького повстання. Після кількох арештів від 1922 припинив політ. діяльність, брав активну участь у літ.-мист. житті, утверджуючи ідею нац. визволення та відродження України. Жив у Москві, де заснував товариство «СіМ» («Село і Місто»), а також пов’язану з мист. об’єдн. «Березіль» укр. театр. студію, в якій викладав курс історії театру. Зазнав переслідувань за звинуваченнями в укр. бурж. націоналізмі. Серед ранніх літ. творів: «Колчаковщина» (1919), «Поэт белого знамени: А. Блок» (1921), «Распад. 1918–1922: Сб. ст.» (1923; усі – Москва). Переїхавши до Харкова, від 1925 у ж. «Червоний шлях» друкував уривки з роману «Хами», статті про Укр. клуб, Укр. драм. студію та діяльність товариства «СіМ» у Москві. Організовував виставки творів укр. художників, зокрема школи М. Бойчука. Відомі літературознавчі праці: «Європа чи Росія?: Шляхи розвитку сучасної літератури» (1928), в якій виступив опонентом М. Хвильового (однак пізніше став його прихильником); «Три поети» (Х., 1931; про творчість П. Тичини, М. Семенка, В. Поліщука). Писав гострі сатир. твори – театр. ревю для «Березоля», зокрема «Опортунія» (1930), «Чотири Чемберлени» (1931). Створив одну з найяскравіших в укр. літ-рі містифікацій – «Зозендропія» // «Авангард», 1929, – виступаючи під іменем поета Едварда Стріхи як адепт (а насправді дотепний пародист) модних літ. прийомів. Автор істор. трагедії «Павло Полуботок» (1928; опубл. – Мюнхен, 1948 та ж. «Березіль», 1991, № 1), монографії «Амвросій Бучма» (Х., 1933). Друкувався також у журналах «Нова генерація», «Літературний ярмарок», «Пролітфронт». Вів літ. полеміку з М. Семенком. Редагував монографії про художників Д. Левицького та М. Самокиша, мемуари П. Саксаганського («Театр і життя», Х., 1932), М. Кропивницького, М. Садовського. За деякими твердженнями, з посиленням репресій перейшов на нелегал. становище, восени 1934 був вистеж. і заарешт. У грудні 1934 із Григорієм Косинкою, О. Влизьком, І. Крушельницьким, Д. Фальківським засудж. до розстрілу. Реабіліт. 1957. У НКВС було втрачено або знищено спогади Б. «Мертві петлі. 1903–1917». Родина Б. 1949 емігрувала до США, де його донька О. Буревій-Яценко видала окремою збіркою частину врятов. спадщини батька – «Пародези. Зозендропія. Автоекзекуція» (Нью-Йорк, 1955).

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ
СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

За лаштунками

досвід спілкування з різними культурами.
Чех.
Кажу, от, такий автор мені дуже подобається. Він, щасливо: "Ти його читав? нічого собі, я гадав, що тільки чехи його люблять, та й те тому що зняли фільм і включили в шкільну програму, а так би і не знали".
Потім кажу, що Чапек... - да, Чапек! - але настає і безрадісна хвилина. А як тобі Гашек? - зізнаюся, що не заходить мені цей гумор. якийсь грубий. Але малюнки Лади люблю.
Все, зараз буде "пощьочіна вкусу". Ні.
- Та, каже, не дивно, що не подобається. Це суто чеська штука, чеський гумор, мусимо ж мати щось від свого для своїх.

Поляк.
Схожа ситуація.
Доходжу до улюбеного автора, от просто маст рід і все тут. Адам Мицкевич.
Думаю, ну все. Поляк і справді змінюється в обличчі.
Потім включає "А, ну так, все зрозуміло". і питає, а що ти власне читав, а чому не подобається.
Вислухав, каже - а ти оте прочитай, і те, теж його.
Читаю, подобається. Взаємно щасливі.
Та ж історія з Лемом.

Німець.
Критична точка - коли я ляпнув що ваша мова дуже груба на вухо.
Він посміхається як та людина, якій часто кажуть що вона схожа на Дікапріо, і доводиться пояснювати що він не родич.
Потім читає вірш німецькою.
Щось таке м'яке, аж майже шепеляве.
- Це, - каже, - Гейне. Так його слід читати.

Рускій.
(Все до 14 року, до речі)
- Как! не ндравитса ему! да они внесени в фонд мировой литератури! да ето самий великий композитор! да что у вас вообще есть! Да одно слово Пушкина весит больше чем...
и понеслась

Першодрукар Іван Федоров вважається засновником друкарської справи у Московському царстві. Але через те що з Москви його просто вижили конкуренти-видавці-церковники, він поїхав у Львів, де знайшов сприятливі умови для подальшого розвитку. Міняти назви, топоніми пов'язані з його імям зараз ніхто не збирається точно. На приклад, вулиця Івана Федорова, на якій є чудовий сквер напроти посольств різних країн у Києві.

Він був не тільки друкарем.ю а ще інженером, гравером і ліварником.

Виходячи з геральдичного трактування друкованого знака Федоровича, деякі науковці вважають, що він походить з дрібної західнобілоруської або полісько-підляської шляхти, підписувався родовим гербом Рогоза «Шранява». Існує гіпотеза про народження Івана Федоровича на території сучасного Вілейського району .

У 1532 році, за деякими версіями, здобув ступінь бакалавра Яґеллонського університету, (Краків) — у «промоційній книзі» університету є відповідний запис 1532 року стосовно особи на ім'я Joannes Feodorowicz Moschus

У Львові його стали називати не Федоров, а Федорович. Бо ця версія прізвища була ознакою належності до вищих верств суспільства в Московії. Там таке прізвище могли носити лише дворяни.
У Білорусі й Україні таких обмежень не існувало, і друкар називав себе «Іваном Федоровичем», додаючи до цього пояснення «з Москви», або «москвитин»

Проте саме друкарській справі навчався, напевне, в анонімній друкарні новгородського священика Сильвестра (1553–1563).

 Сукупність художніх прийомів оформлення тексту, розроблена Іваном Федоровим, вплинула на подальше східнослов'янське друкарство. У післямові до «Апостола» 1564 року безпосереднім ініціатором створення друкарні названий цар Іван IV Грозний.

У Москві, разом із Петром Мстиславцем Іван встиг надрукувати кілька книг, потім їх друкарню спалили.

Упродовж 1569–1570 років надруковані Учительне Євангеліє та Псалтир з Часословцем. Обидві книги прикрашені заставками й ініціалами: Євангеліє — геральдичною композицією, Псалтир — двома гравюрами. Передмови написані Іваном Федоровичем і Г. О. Ходкевичем.

Далі Заблудова, Львів, Острог і знов Львів.

Упродовж 1573–1574 років у монастирі св. Онуфрія «друкованє занедбане обновил» (надгробна епітафія на могилі у Львові).

Разом зі своїм сином Гринем Івановичем із Заблудова працював над новим виданням «Апостола», прикрашеним заставками, ініціалами, кінцівками і трьома гравюрами. У післямові розповів про свою друкарську діяльність у Москві й Литві та про переїзд до Львова. Там же в 1574 році надрукував перший східнослов'янський Буквар.

У 1575 році перейшов на службу до воєводи Київського, князя Костянтина Василя Острозького управителем Дерманського монастиря.

Івану Федоровичу, в багатьох справах, допомагав його син. Упродовж 1580–1581 років спільно із сином, Іваном Друкаревичем, видав першу повну слов'янську Біблію з власною післямовою.

Написав передмову до Заблудівського Псалтиря, післямову до Апостола 1564 року, Львівського Апостола і Львівської Абетки. У літературному відношенні найбільший інтерес становить післямова до Львівського Апостола, де Іван Федорович пише про те, що змусило його взятися за нелегку працю друкаря й продовжувати її в найважчих обставинах.

Першим опублікував найдавніші пам'ятники слов'янської літератури: болгарське «Сказаніє о письменах» Чорноризця Храбра (початок X століття) у додатку до Острозької Азбуки й одне зі слів Кирила Туровського (в Учительному Євангелії).

Останні два роки життя провів у роз'їздах. Відомо, що в 1583 році відвідав Краків і Відень, де показував імператорові Рудольфу ІІ свій винахід — багатоствольну гармату зі змінними стволами

А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь.
Ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.

Кружіння! Ніби й неспроста
миттєвий дотик (диво стику!) —
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху…

Ми надто близько — марний знак,
той запах Єви — не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.

Бо вийду із дзеркальних меж —
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш:
слонова кість, роса медова.

Але, на ВДНГ, все ж, була одна деталь. Дерев'яне панно-різблення, яке присвячене війні. Скромно стояло подалі від людського моря. Окремі сюжети ніби пліточки. Серед них вирізані назви міст. Вирізано все підкреслено грубо. Мабуть кожна пліточка символізує віконце в чиєсь життя. Десь були і лебеді і вогонь, жіноче обличчя, вітер, поховання, каплички. Всі їх об'єднував образ лиха, попри всю відмінність однієї від одної, була єдина емоція. Можливо біль, або просто пригнічений стан душі.

Але, все ж, хотілося в цей день бути як усі. Десь вдалині виднілися атракціони, можливо і бісово колесо. Камінь, ножиці, папір

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

1944

Микола Хвильовий не був закатований або розстріляний НКВС як більшість письменників "Українського відродження", але закінчив життя самогубством. Він бачив як приходять за його друзями, знайомими, він знав що з ними буде потім. Зректися від головної діяльності свого життя, від відокремлення української культури від російської, Хвильовий не міг, тому обрав саме суїцид.

Центральною для Хвильового була проблема історичного буття України, української культури. І він бачив порятунок лише в тому, щоб заперечити москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів. Окрім цього Хвильовий відкрито проповідував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.

У 1925 році він висунув гасло "Геть від Москви!", вважаючи, що для творення своєї власної культури Україна має відмовитись від копіювання російської культури за "московським шаблоном".

За рік Хвильовий набирає обертів і пише публіцистичний памфлет "Україна чи Малоросія?" (але друком він вийде лише в 1990). Епіграфом були обрані рядки Фрідріха Шіллера: "Рабство — річ ганебна, але рабська психологія у свободі — гідна зневаги".

Визначальною у памфлеті є думка:

"…ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів…".
Тоді про Хвильового говорили, що він "той, хто вивів з рівноваги навіть Сталіна в Кремлі"

Данте

Богдан-Ігор Анто́нич (* 5 жовтня 1909, с. Новиця — †6 липня 1937, Львів) — український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець. БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ (1909—1937)

Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов’язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках — «Зелена євангелія» та «Ротації» — Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень.

Прокотяться, як лава, тисячні століття,
де ми жили, ростимуть без наймення пальми
і вугіль наших тіл цвістиме чорним віттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальні.
(«Пісня про незнищенність матерії»)

Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, Індійської, грецької) й поганської міфології слов’ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші — це вже означало для нього займатися міфотворенням. Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов’язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею:

Я жив тут.
В неоліті…
може, ще давніше…
Мої малюнки буйволів замазав місяць.
(«Праліто»)

В українській мові є такі назви відтінків і кольорів, що стандартні сім барв веселки навіть трохи тьмяніють на їхньому фоні. Мовознавець та найвідоміший вчитель України Олександр Авраменко в ефірі "Сніданку з 1+1" розповів про деякі з них.

"Усі знають назви семи основних кольорів, які є барвами веселки, але наше око розрізняє десятки, сотні, а може, й тисячі різних відтінків. І для них є свої назви", - каже він.

Вчитель запропонував перевірити свої знання або ж свою мовну інтуїцію, установивши відповідність між барвою та її колоритною назвою. Перед вами три назви: перша - жаристий, друга - кубовий, третя - кармазиновий. І три барви. Подумайте, яку барву кожна із цих назв позначає.

"Отже 1 - в - жаристий. Це колір жару, вогню, яскраво-червоний. 2 - а - кубовий. Це яскраво-синій індиговий. І 3 - б. Кармазиновим називають темно-малиновий або ж темно-червоний", - пояснив Авраменко

Кожна людина час від часу під час розмови може використати деякі сталі вирази. Нерідко вони насправді є російськими. Так, наприклад, існує російський вираз "насильно мил не будешь". Однак якщо ви хочете, щоб ваша українська мова була чистою, то краще не використовувати подібний вислів.

Відомий український мовознавець Олександр Авраменко в ефірі "Сніданку з 1+1" назвав одразу декілька українських виразів, якими можна замінити російський. Українські виявились ще цікавішими, тому їх сміливо можна використовувати під час розмови.

"Дбаючи про чистоту своєї мови, ви поважаєте не тільки себе, а й своїх співрозмовників", - каже Авраменко.

Якими словами можна замінити вираз "насильно мил не будешь":

"силою не будеш милою",
"не можна нелюба любити",
"силуваним конем не поїдеш",
"силою колодязь копати - води не пити",
"не поможуть і чари, як хто кому не до пари".
"Не гайнуйте часу, шукайте взаємне кохання, бо, як кажуть в народі: "Не поможуть і чари, як хто кому не до пари", - сказав Авраменко.

Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.
Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста.
Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.

Наприкінці 19-го року, після переїзду в Київ, я відвідувала виставку Івана Марчука і враження були приголомшливі! Його картини і скульптури ніби відтворюють світоустрій загалом, але не через образи звичайного світу, а через вигадані автором образотворчі матерії, які припустимі в якомусь іншому вимірі, на метафізичному рівні, на приклад. Це нібито все те ж саме, але не з атомів і молекул, а з того що утворює ниточки з яких світ ніби сплетений. Ось і картина "Золоте мереживо" висловлює вже навіть однією назвою цей спосіб відтворення!

А Іван Марчук вже визнаний світом геній сучасності і заслуженно посідає місце серед 100 геніїв образотворчого мистецтва.

Іван Степанович народився в родині сільського ткача в Тернопільській області.

Вивчав декоративний розпис, курс з кераміки у Львові (в училищі та інституті прикладного мистецтва)

Дехто закидає, що в кінці 1980-х він покинув Україну, мовляв “утік…”. Та не слід забувати, що Марчук як митець формувався за радянських часів, і його творчість була не до вподоби КГБ. Маючи експозиції в більш, ніж десятьох містах Радянського Союзу, українська Спілка художників його не визнавала, більш того – ігнорувала, коли вже вголос говорили про неймовірну харизму. Запитаєте, що поганого в зображенні пшеничних ланів чи блакитного неба? Дуже вже все українське, метафоричне, символічне довкола теми буття простого українця.

Тому еміграція до Австралії, Канади, США – скоріше, була вимушеним кроком.

Напрацювання митця оцінені в понад 5 тисяч картин. До слова, виставки Марчука завжди відвідують тисячі шанувальників з різних куточків світу. До 200 персональних виставок його полотен – і де б не був особливе захоплення викликає техніка виконання Марчука. Мова йде про геніальний очерк-стиль в живописі «плетиво з ниток». Справді, зображення на межі рукотворного і технологічного, через складність філігранного виконання і трудомісткість практично не підлягає повторенню. Жартуючи Іван Степанович охрестив цей стиль «пльонтанізм» (дослівно – випльонтане зі жмутків ниток), що ще дужче заплутало іноземних перекладачів. Спробуйте й самі, відшукати зокрема англійський відповідник для цього стилю.

У 1990-х відбулася його перша офіційна виставка у Києві – у Державному художньому музеї українського образотворчого мистецтва (нині Національний художній музей України).

Вражені мистецтвознавці Європи, США та Австралії, пропонують й досі виставлятися в найкращих залах світу.

У жовтні 2007 був включений до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності», який формувала газета «The Daily Telegraph», а Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради академії (до «Золотої гільдії» входить 51 художник з усього світу)

Весілля у Івано-Франківську починається з того що батько невісти, за два тижня до дня весілля, зустрічається із музикантами. І платить їм гроші. Обговорюється программа на день і вечір, на всю урочісту подію. А потім вже, коли наступає день весілля, у ресторані все починається з того що гості або по одному заходять і дають гроші молодим і музикантам, або вже централізовано збираються гуртом перед рестораном і йдуть всі разом в середину і тоді вже всі по черзі дають гроші, всі бачать хто скількі дає. А батько невісти, тобто газда, має накрити такий стіл щоб ні в кого потім язик не повернувся сказати що стіл був так собі. А ще кількість гостей, до 90-х років включно, не була менше за 250 людей, інакше б люди сміялися з такого весілля. На столі сама традиційна на весіллях страва “кльош”. Це коли пічуть велики пироги із різніми видами солодких начинок, а потім нарізають на шматки і розкладають на тарілки, які потім укладаються ярусами на загальний стержень і знизу йдуть великого діаметра а в горі закінчуються малим, по формі пираміди.

І ось настає час, коли гості заходять у ресторан. Якщо музикантам дали достаньо грошей, то коли несуть гаряче, музиканти грають спокійну музику і тоді гості можуть поїсти спокійно. А якщо мало, то музканти, коли офіціянти несуть, на приклад, голубці, починають грати швидку, веселу музику, ось як коломийки. І тоді гості танцююють, а голубці охолоджуються на столі. А якщо грошей дали дуже мало, то музиканти весь час, поки йде весілля, грають коломийки і темп нарастає, тоді гості падають знесилені під кінець весілля. І тому бажаючих давати мало грошей нема :-)

На весілля запрошують, в першу чергу, співробітників батьків жениха й невісти, в другу - сусидів. В третью - друзів жениха й невісти. В четверту просто знайомих з вулиці, а в п'яту - знайомих знайомих, якщо кількість гостей все ще не достатня.

Зараз, в наш час, вже багато хто відмовляється від таких святкувань, але в 90-ті все ще було саме так.

А ще музикантам мали не тількі дати достаньо грошей, а ще й накрити такий стіл, саме для них, щоб вони були задоволені, а не те... Попадають всі в кінці весілля!

На ранок музиканти змучані йшли до дому із сумками повними їжі і кишенями повними грошей. Крім Франківська їх часто запрошували по області, в села. В селах звичаї ще веселіше. Там раніше було прийнято бити музикантів і Сережа казав що в нього був великий досвід захисту від гостей штативом для микрофону! Було і таке що встигали втікти.

А ще мій чоловік розповдав, що один кримінальний авторитет якось прийшов на весілля своєї коханки. В разгар святкування, коли всі напилися. Музиканти заходять в кімнату для музикантів, а він кохається з невістою. Отакої... За національністю він був єврей і контролював центральний ринок. Це до того що в Франківську ніколи не було прийнято утискати євреїв.

Сережа каже що це були дуже щасливі часи. Хоча починалося все із того що його запросили на першу Червону руту грати разом із Тарасом Петриненко. Сережа знайомий з Гадюкиними й не тільки :-)

А ще в нього був роман із Іриною Білик, але це взагалі окрема історія! :-)))

У Міжнародному конкурсі повнометражних фільмів Docu/Світ переможницею стала українська документалістка Аліса Коваленко з фільмом «Ми не згаснемо».

Історія цього проєкту є драматичною сама по собі. Коваленко розпочала роботу над «Експедицією 49» (робоча назва) у 2019 році, коли зустрілася зі спортивним коментатором і мандрівником Валентином Щербачовим. У нього була ідея реабілітаційного проєкту для дітей із лінії фронту, котрі мріють подорожувати, але не мають такої можливості. Конкретно, Щербачов хотів влаштувати для них експедицію в Гімалаї. Діти надсилали листи. Команда фільму обрала п'ятьох хлопців і дівчат із Луганщини. Зйомки тривали три роки. Багато шкоди наробила пандемія, через яку експедицію довелося переносити. Нарешті в травні 2021-го знімальна група разом із героями поїхала в Гімалаї, що й мало стати фіналом картини

Нарешті це сталося.

Мультфільм "Мавка" окупився в прокаті. За даними BoxOfficeMojo, при кошторисі ₴187,2 млн "Мавка" заробила вже ₴425 млн ($11 442 384). Мультфільм представили в понад 90 країнах.
Тобто ми нарешті маємо українську повнометражну анімаційну картину, що принесла прибуток.
Новина рівня встановлення "Петріота".