Львів початку 80-х був схожий на інші українські міста. Як і всюди у СРСР, його мешканці були змушені вести розмови на кухні. Особливою ж видавалася атмосфера богемності — те, що ми називали «козу водити». Це коли творчий люд, художники, композитори, письменники та поети ходили з однієї кав’ярні до іншої, просто щоб поговорити. У моїй квартирі вони також збиралися. Іншою точкою збору був дім львівського психіатра Олександра Корольова, великого інтелектуала, поціновувача джазу та східної філософії.

Попри те що у Львові, в той час, вже відчувався дух свободи, все одне треба було знаходити якісь компроміси із місцевими контролерами соцтабору. Треба було думати наскільки можна оголювати моделей, або шукати прихист щоб вільно обговорити щось із друзями. Постійний пошук балансу між свободою і слабшаючим впливом диктатури

Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.
Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста.
Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.

Щури попереду, позаду таргани,
і мандавошки... вся ця блядська нечисть
з усіх боків повзе на Україну.
Тримайся, друже, я передбачаю,
що таргани всіх мандавошок поїдять,
а пацюки закусять тарганами,
і самі здохнуть. Це - закон природи.
Ще Дарвін бородатий нас учив,
що всі потвори врешті-решт зникають.
Натомість все красиве і розумне,
як ми з тобою, залишається.
То ж нахуй песимізм!

вертались в табори колони,
міняло памперси хуйло...
і рєпу чухали мільйони:
що ж це усе-таки було?!

КОЛИ В РОСІЇ ДЄДУШКА — МУДАК

«Кагда твая дєдушка мудаак...» (російська класика)

Власник ЧВК «Вагнер», кухар-главтерорист Путіна Євгєній Прігожин під час чергового відеоплачу за боєприпасами видав дивний натяк на таємного дєдушку: «А счастливый дедушка думает, что ему хорошо... А вот что делать стране, что делать нашим детям, внукам, будущему России... если вдруг окажется, что этот дедушка — законченный мудак?» Як відомо, “дєдушкою” в російських владних колах звуть того, кого в пристойному товаристві заведено іменувати Хуйлом...

коли в росії дєдушка — мудак,
з росії йдуть ікея і макдак,
й по всьому світі ваті б'ють в пятак
за просто так.

коли в росії дєдушка — мудак,
в гробах приходять тисячі лайдак,
і хлебчуть матері на знак подяк
вино шмурдяк.

коли в росії дєдушка — мудак,
нема росії в індексах NASDAQ,
не грає в єврокубках клуб спартак...
і завжди б так!

коли за фразу “дєдушка мудак”
Прігожин не сіда на четвертак,
ридає натовп зраджених бідак:
“таки мудак!”

та через те, що дєдушка — мудак,
у росіян не пригора пердак,
бо спробуй десь розкрити свій пиздак —
прийде слєдак!

коли в росії дєдушка — мудак,
у неї завжди протіка чердак.
тому, на жаль, в росії чердаки
течуть віки...

Юрко КОСМИНА

Моя свобода

Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,
Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою, —
Не проміняю на твою,
Ліврейську, жебрану, ледачу,
Вертку, заляпану, як здачу,
Свободу хама й холуя.
Несу свободу в суд, за грати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.

у миті недознищення Кремля...
вогненне шоу душу звеселя —
коли в кількох російських пакалєній
палає центр прінятія рєшеній!

Минуле не вернуть,
не виправить минуле,
Вчорашне — ніби сон,
що випурхнув з очей.
Як луки навесні
ховаються під мулом,
Так вкриється воно
пластами днів, ночей.
Але воно живе —
забуте й незабуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить,
І миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить

У травні

Емаль Дніпра, сліпучо-синій сплав.
Газон алей і голе жовтоглиння,
І в поводі прозорого каміння
Зелені луки — як розлогий став.
Ніколи так жадібно не вбирав
Я красоти весняного одіння,
Пісок обмілин, жовтобоке ріння,
Брунатні лози і смарагди травю
Крізь цеглу й брук пульсує кров зелена
Земних ростин, і листя чорноклена
Кривавиться у світлі ліхтарів.
І між камінних мурів за штахетом
Округлих яблунь темний кущ процвів
Таким живим розпадистим букетом.


Суниці

Верхами сосон шум іде розлогий
І хмарою пухнатою темнить
Високий день і осяйну блакить;
У буйних травах плутаються ноги.
Отак би тут упасти край дороги,
Примкнувши вії, і хоча б на мить
Од псів гавкучих солодко спочить,
Од ницих душ, підступства і тривоги.
А там, по хвилі набіжного сну,
Натрапить знов на риму голосну,
На ритми, десь у серці позосталі;
І, соків земляних відчувши міць,
Розплющить очі і зустріть коралі
Таких веселих запашних суниць.

Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава:
чорні робочі долоні, стрижена голова,
зранку стоять на зупинках, неприкаяні, як пірати –
тимчасова адреса, країна напівжива.
Мають свої страхи, шанують свій закон,
не потребують змін, сміються із заборон.
Які можуть бути зміни в тому, чого не існує,
і які заборони можуть бути під час похорон?
А ось твій, Маріє, син говорить дивні слова,
бачить різні знамення, чинить різні дива,
стверджує нам уперто, що сила в любові,
так ніби саме з любові росте трава.
Говорить, що жодні закони не мають ваги,
що всі наші страхи примарні, наче сніги,
що вороги між нас з’являються лиш по тому,
коли ми самі поводимось, як вороги.
Але ми самі знаємо своїх ворогів.
Знаємо, скільки їх снує вздовж берегів,
скільки їх працює на наших заводах,
скільки їх звертається до наших богів.
Хто їх привів, скажи, на наші поля?
З якого дива їх терпить наша земля?
Чому наші діти, скажи, повинні дивитись
до аусвайсів їхніх – хто вони й звідкіля?
А ось твій син чомусь завжди поміж чужих,
пояснює їм із яких важелів і пружин
складається небо над нами цієї ночі,
виховує їхніх дітей, сміється до їхніх дружин.
Не може, каже, бути чужих там, де така пітьма,
де пів року тривають дощі, а пів року – зима,
чужими нас, каже, робить наша погорда,
вона сама нас знаходить і вбиває сама.
І тому наші діти просять переказати йому:
хай забирається звідси в свою пітьму,
і хай із ним забираються всі ці чужинці,
всі, хто вірить йому невідомо чому.
Хай забирає всі їхні книги, сувої, листи,
хай забирає ромів і виводить їх за мости,
муфтіїв і рабинів, книжників і провидців –
хай виводить звідси, якщо має куди їх вести.
Інакше ми пустимо в небо важкі дими,
спалимо їхні базарні будки й молільні доми,
їхні гіркі синагоги й ламкі мінарети,
всі ті чорні місця, яких не розуміємо ми.
Хай їх виводить і сам забирається теж,
хай не чекає початку нових пожеж,
хай пам’ятає, що всіх, хто залишиться з нами,
ми все одно топитимемо вздовж узбереж.
Хай забирає звідси всіх цих людей,
хай тішить їх якоюсь із власних ідей.
Хай повернеться згодом, щоб врятувати
якщо не нас, то хоча би наших дітей.

16 КВІТНЯ
***
Після першої чарки, спокійно, розмірено й розморено:
- Знаєш, сусіде, а ти таки
Справді мудак і жлоб.
Й об наші сталеві писанки
Розіб'єш тупий свій лоб.
Хрестися як хоч перехресно
На лівий і правий погон,
Та для тебе Він не воскресне,
Бо ти не гідний Його!

Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року в старовинному наддніпрянському містечку Ржищів на Київщині. Батьки Ліни Костенко були вчителями, українськими інтелігентами, і репресій їхня сім'я не уникла. Вперше батька заарештували за доносом у 1930 році.

У 15 років Ліна вже читала Дідро, Гельвеція, Платона, Аристотеля. Закінчивши школу з медаллю, подала документи на філософський факультет Київського університету. Але для дочки репресованого дорога до вишу була закрита. Вже коли Ліна навчалася в київському педагогічному виші, знайомі порадили їй послати свої вірші на конкурс до московського Літінституту. Конкурс був великий, але її прийняли. Серед літінститутівців у той час були Фазіль Іскандер, Белла Ахмадуліна, Юнна Моріц, Анатолій Кузнєцов. Однокурсник Ліни Костенко - польський поет Єжи Пахлевський, став чоловіком Ліни Костенко, у них народилась донька Оксана. Але Єжи не міг назавжди покинути Польщу, а Ліна - Україну. "Поїзд у Варшаву" - ця пісня на слова Ліни Костенко з рефреном польською мовою "Цо кому до тего, же ми так кохамі" популярна і понині.

Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих "шістдесятників" створила новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.

Вірші Костенко в Україні читали на несанкціонованих вечорах і переписували від руки. Вони сприймалися як метафора національного опору.

Роман у віршах "Маруся Чурай", який не має аналогів в українській літературі, Ліна Костенко завершила в 1973 році. Але надрукували його тільки через шість років. Книгу розкупили за кілька днів. Повторне видання - 100-тисячним тиражем - розійшлося блискавично.

Після Чорнобильської катастрофи Ліна Костенко - єдина з українських письменників - майже 20 років регулярно відправлялася в Чорнобильську зону - рятувати від повного забуття культуру Полісся.

Про Україну:

"Буває, часом сліпну від краси.
Спиняюсь, не тямлю, що воно за диво, -
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є - дорога, явори,
усе моє, все зветься - Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори"

Про росію:

"І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми,а завтра – ви"

Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за життя видано лише збірку лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон". Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Визнання до поета прийшло посмертно. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди".

Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Ця поезія Симоненка була сатирою на радянський лад.

Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

Поет був не тільки бунтарем. Інтимна лірика Симоненка видається досі та має своїх поціновувачів. Відомі поезії Василя Симоненка "Задивляюсь у твої зіниці", де поет пише про любов до України, "Лебеді материнства" належать до громадянської лірики.

Я закоханий палко, без міри
У небачену вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире,
Я тобі віддаю.

Ти дала мені радісну вдачу,
Кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.

Кожну хвилю у кожну днину
Гріє душу твоє ім’я,
Ненаглядна, горда, єдина,
Україно моя.

31.07.1958

Бреде снігом вертепна хода.
В кожному домі своя біда.
В кожній оселі свої світлА.
Смерть має форму крила.

Так багато чудес і лих.
Смерті незатишно серед живих.
Смерть не звикла, що вона чужа.
Смерть знає, що є межа.

А тут просторо від голосів.
І місяць висить, як зАвжди висів.
І вертеп бреде, як брів завждИ.
І тепло в повітрі від цієї ходи.

І смерть думає, що з цих веремій
їй не вибратися самій,
що потрібно брести за цим теплом
за руку з кимось, довго, обом.

Щоби творилася коляда,
щоби не так палила біда,
щоби грівся співом кожен спудей.
Але шкода дітей, так шкода дітей.

Шкода, що їх торкнулася ця
історія, без початку й кінця,
історія чудес і лих,
шкода, що полюють саме на них.

Бреде смерть. Зимова пора.
Лівий низький берег Дніпра.
Золотий перетин нічної ріки.
Все як зАвжди. Все навпаки

Фото: На Великій Васильківський

Ірод надалі бомбить без упину Назарет і Вифлеєм
Ще й каже: “По мирних жителях ми взагалі не б’єм...”
А пастушки-еменесники все розгрібають завали.
Чого вже тільки не бачили, кого тільки не діставали.

У Вифлеємі із-під руїни розбомленого хліва
Немовля дістають живісіньке! Мати також жива!
Вони у пелюшку піксельну загортають Людське Дитя.
Бачиш, в яких умовах мусиш починати своє життя.

Зверху бушлатом вкрили, на ньому шеврон МНС.
І дихає парою на немовля кошлатий службовий пес.
Віслюки і верблюди розбіглися, зоопарки їхні розбомблені.
Коні, що мали зігріти диханням, згоріли на стайні в Гостомелі...

Аж ось, обличчя втопивши у бородах — чи то молоді, чи старі,
У камуфляжі й масивних брониках приходять Тріє Царі.
Вони говорять у рацію голосами своїми захриплими:
“Потрібна евакуація! Потрібна група підкріплення!”

Клубочиться над Палестиною волога груднева ніч.
І дуже хочеться вірити, що їхній почують клич.
Гряде небеснеє воїнство!? Хор ангелів гряне з небес?
Немовля посміхається, дивлячись на яскравий шеврон МНС...

"...Розпадуться пута віковії,
Тяжкії кайдани,
Непобіджена злими ворогами
Україна встане.

Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сяну-річки
Одна, нероздільна..."

"Розвивайся ти, високий дубе" (Іван Франко)

З Днем Незалежності України!
Валерій Федорович Залужний, Генерал Армії, Головнокомандувач ЗСУ

Поширена пісня українських пластунів, потім і повстанців, бо більшість з них пройшли добрий пластовий вишкіл. Народний варіант записав і розшифрував Євген Гіщинський від Мироша Ілька Степановича, 1903 р.н., жителя с. Ушковичі Перемишлянського району Львівської області, 1965 р

День побєди, він від нас ховався десь,
Але поки захопили ми ЧЕС
Воду з пічки з під реактора пили
І победи наближали як могли

Але де ж побєди?
У якіх степах?
В нас тут радість
Вже сидить у печінках
У полоні наче постріл прямо в пах
Де ж побєди,
Де ж побєди,
Де ж побєди?

Дні і ночи ми Рудий копали ліс
Пилом дихали з капотів та коліс
Дні і ночі набирали сотні бер
І світились що солдат що офіцер

Приспів

Здравствуй, мама,
Я тобі привіз айфон
Але в нього трохи зависокий фон
А дружині-киці шубу і труси,
Але ти їх краще, люба, не носи

Але де ж побєди?
У яких степах?
В нас тут радість
Вже сидить у печінках
У полоні наче постріл прямо в пах
Де ж побєди,
Де ж побєди,
Де ж побєди?

Брати Капранови

Але Льоша Гончаренко пропонує співати: З Днем ленд-ліза!

И мало что может быть более живым чем они