Ілюстрації на Хеллоуин

Виявляється, Дороті Теннін була ще й скульпторкою. Причому, мені здається, скульптури ще цікавіши. Тому що більш лаконічно висловлюють те що вона, з рештою, хотіла сказати живописом

Львів початку 80-х був схожий на інші українські міста. Як і всюди у СРСР, його мешканці були змушені вести розмови на кухні. Особливою ж видавалася атмосфера богемності — те, що ми називали «козу водити». Це коли творчий люд, художники, композитори, письменники та поети ходили з однієї кав’ярні до іншої, просто щоб поговорити. У моїй квартирі вони також збиралися. Іншою точкою збору був дім львівського психіатра Олександра Корольова, великого інтелектуала, поціновувача джазу та східної філософії.

Попри те що у Львові, в той час, вже відчувався дух свободи, все одне треба було знаходити якісь компроміси із місцевими контролерами соцтабору. Треба було думати наскільки можна оголювати моделей, або шукати прихист щоб вільно обговорити щось із друзями. Постійний пошук балансу між свободою і слабшаючим впливом диктатури

Коли Путин стверджував що Україну вигадав Ленін, то, виходить, що цей останній генсек, і за одне цар, нічого не знав про УНР і про те, хто такий Павло Скоропадський. Це ж, виходить, що сіренький кдбістський посадовець, дивом вибившийся в керманичи колишньої РФРР, навіть не читав "Білу гвардію" Булгакова. Але й мільони вірнопідданих, виходить, що теж не читали.

Влітку 1918 року на Гомельській телефонній станції стався конфлікт між працівницями та власниками-концесіонерами братами Рукавішніковими.
Зарплата телефоністок на кінець 1917 року становила в перерахунку на українські гроші від 30 до 60 карбованців.
На початку 1918 року більшовики, що захопили місто, наказали концесіонерам підвищити зарплату телефоністок до 110-160 карбованців.
З приходом української влади Рукавішнікови відмовилися виплачувати підвищені зарплати і знизили її на 50%. У відповідь телефоністки оголосили страйк.
Телефони в Гомелі замовкли на 6 днів, а до керівництво станції отримало сотні скарг і претензій.
Начальник станції почав звільняти страйкарів і набирати нових. Роботу станції вдалось частково відновити. Однак звільнені почали боротьбу зі "штрейкбрехерами": новим співробітницям не дозволяли вийти на роботу, перерізали телефонні лінії.
Телеграми з проханням про допомогу на адреси Міністерства праці, Міністерства внутрішніх справ і навіть Голови Ради міністрів Української держави полетіли і від страйкарів, і від підприємців.
На місце був відправлений Чернігівський губернський комісар праці, який раптом став на сторону телефоністок. Звільнені самовільно з'явилися на роботу і "усунули" опоненток.
Брати-бізнесмени оцінили такі дії як захоплення підприємства, звинуватили комісара в "яскравій прихильності до соціалізму і більшовизму".
Конфлікт тривав майже місяць і закінчився перемогою телефоністок - з 1 липня заробітна плата на станції була підвищена удвічі, а керівництво перейшло в руки "комітету телефоністок".
Українська влада намагалася контролювати торговельні (перш за все харчові) потоки, які йшли через Гомель на північ і схід.
На початку літа 1918 року в Гомелі з'явилася українська митниця з призначеним "комісаром з вивезення за кордон, контролю та реєстрації товарів". Цей комісар підпорядковувався Департаменту зовнішньої торгівлі Міністерства торгівлі і промисловості Української Держави.

Приватники-комерсанти здійснювали через Гомель масштабні і прибуткові операції. Так, мінські торговці Арон Гутнер і Лейзер Біргер за одну операцію відправляли до Києва по 2 вагона сірників.
У серпні 1918 року гомельський торговець Бенціон Евентов переправив через місцеву станцію 1900 ящиків махорки для Мінська, Шклова і Толочина.
Наприкінці літа 1918 року Міністерство торгівлі і промисловості вело квоти на цукор, борошно, махорку та ін. Повністю було заборонено вивозити сіль.
Мешканці Гомельського повіту швидко перетворилися на контрабандистів. Вони стали возити українські товари на підрадянську територію.

Ніякі заборони і обмеження не могли перемогти економічних мотивів: вартість солі в Гомелі становила 6 карбованців за пуд, а в Мінську - вже 25, махорка в Гомелі коштувала 250 карбованців, а в Могильові - 550, цукор в Гомелі купували за 160-200 карб. за пуд, а в голодуючій Москві його збували по 700 і навіть одній тисячі карбованців.
До нелегальної торгівлі долучалися і залізничники, і німецькі солдати та офіцери і навіть самі працівники митниці.

Методи контрабандної діяльності описував комісар української митниці Олександр Свірський в доповідній Міністерству промисловості і торгівлі:

"На станції Гомель існує злочинна практика таємної відправки за кордон заборонених до вивозу товарів, переважно цурку.
Завдяки великим хабарям, товар, який відбирається у власників, за допомогою спеціальних експедиторів залізничні станційні агенти вантажать заборонені товари у вагони …
Погрузка без огляду, з відома агентів, робиться так само у двох верстах від станції на робочі поїзди з підвезених по шосе на фурманках товарів, або на станції Уза за кордоном України в 30 верстах від Гомеля на шосе Гомель-Могильов"