На Подолі презентували проєкт VOICE OF LIFE. Занедбані та пошкоджені піаніно "Україна", які привезли до Києва з гарячих точок, отримають нове життя.

Зазначається, що ці музичні інструменти вже не випускають, тому зберегти їх дуже важливо. Організатором проєкту стала група компаній Октава, амбасадором виступить Pianoбой (Дмитро Шуров).

"Десятки чи сотні піаніно отримають "друге життя" і радуватимуть українців у різних куточках нашої країни", — зазначають на сайті.

Піаніно "Україна" виготовляли з 1955 року на фабриці музичних інструментів ім. Павла Постишева в Чернігові. Окрім піаніно випускали бандури, гітари, дитячі іграшки.

Згадки про армію, поки я записувала, нагадали мені одну з частин поеми Александра Галіча "Королева материка"

А ещё говорят, что какой-то чмырь,
Начальничек из Москвы,
Решил объявить Королеве войну,
Пошёл, так сказать, «на вы».

Он гонял на прожарку и в зоне и за,
Он вопил и орал: «Даёшь!»
А был бы начальничек чуть поумней,
Он пошёл бы с ней на делёж, —

Чтобы пайку им пополам рубить
И в трубу пополам трубить.
Но начальник умным не может быть,
Потому что — не может быть.

Он надменно верит, что он — не он,
А ещё миллион и он,
И каждое слово его — миллион,
И каждый шаг — миллион.

Но когда ты один, и ночь за окном
От чёрной пурги хмельна,
Тогда ты один и тогда беги,
Ибо дело твоё — хана!

Тогда тебя не спасёт миллион,
Не отобьёт конвой!
И всю ночь, говорят, над зоною плыл
Тоскливый и страшный вой…

Его нашли в одном сапоге,
И от страха — рот до ушей,
И на вздувшейся шее тугой петлёй
Удавка из белых вшей…

И никто с тех пор не вопит: «Даёшь!»
И смеётся исподтишка
Её Величество Белая Вошь,
Повелительница зэка.

Вот тогда Её и прозвали все́ —
Королева Материка.

Частина третя, остання

Одна з казарм була в будівлі яка мала три поверхи. На першому поверсі була власне казарма, на решті поверхів - учебка. Нею вважався обслуговуючий персонал, повара, водії, а ще лейтенанти. Останні були викладачами теорії військової справи.

Після півроку навчання Сергія чомусь залишили працювати у штабі. Чи то харизма і комунікабельність зіграли визначальну роль, чи то просто пощастило. Хоча він писав двічи листа щоб його направили в Афганістан, не взяли.

Керівні посади займали іноді люди, про яких хотілося казати що вони на своєму місці. На приклад, полковник Сабрюк, командир частини. Під час ранкового збору він проходив перед строєм ходою затвердженою ще за часи царської Росії. Поганих спогадів про нього не залишилося. Сабрюк був і хорошою людиною і офіцером у доброму розумінні. Його вже немає в живих, але пам'ятають добре ставлення до людей. А ще був комендант частини, який запам'ятався безпробудним пияцтвом. Якось його чомусь тримали на цій посаді. Через алкоголізм останнього і через неспроможність виконувати свої обов'язки, важливішою була посада заступника коменданта, на яку згодом призначили Сережу, присвоїв йому звання єфрейтора. Комендант частини згодом загинув у автокатастрофі.

Кожний ранок проводився загальний збір. Під час майже хореографічної ходи перед строєм командира частини кожна людина пам'ятала про присутність чоловічка, який хоч і мав невеличке звання, але всі знали, що від цієї людини залежить дуже багато. В частині у Староконстянтиніві це був невисокий на зріст, щупленький представник КДБ, в якого була єдина особлива прикмета — вусики. Просто руді вусики.

Але де пройшли півроки, там і рік. І якось, на ранковому зборі, запитали у всіх: “Хто вміє будувати, робити ремонти?” Вийшли у перед лише хлопці із Західної України. Сережа і його товариши. Решта злякалася що може не впоратися і через те отримати покарання. Хлопці із Західної України, як і решта строковиків, не мали досвіду у будівництві, але так швидко вчилися, майже на літу, що ніхто нічого поганого не помітив. І дуже скоро Сережа і його друзі відчули, що якість життя взагалі змінюється корінним образом. Частину дня вони будували нові приміщення для штабу, а частину сиділи у своєму кабінеті. Сережа навіть встигав писати тексти пісень, тоді, на жаль, російською.

Він і його друзі сиділи у одній кімнаті з художниками, так називали тих хто вмів малювати плакати плакатними пір'ями. Тоді було цікаво спостерігати за їх роботою, тим більш що кожний склав такий ніби іспит, пройшов по конкурсу. І якось тоді один з окулярників із Москви заявив що він теж художник. Його, як всіх претендентів на таку поважну посаду, попросили намалювати дерево що росло за вікном, а він не впорався. Але ж в той момент видавати його не стали, пожаліли. Хай би що робив, аби не заважав. Видно, коли люди не відчувають себе ображеними, то й інших ображати не хочеться. А працювати в учебці чи штабі, означає що доля посміхається, сонечко пестить твій животик!

Коли мама і “Наш генерал” приносила карпатські грибочки в сметані, голубці, котлети, квашені огірочки і Сережа це міг забрати собі, а не так як перші півроку в нього це відбирали діди, то він, звичайно ділився із найближчим оточенням. Навіть хлопцю у окулярах, який не вмів малювати, перепадало теж. Але виявилося, що він відпрошувався по власних справах, але насправді потайки купував шоколадки і місцевому магазині і потім їв їх сам у туалеті. Його ситуативні товариши знайшли одного разу обгортки від шоколадок саме у кімнаті відпочинку.
Коли я досить обережно уявляю собі той туалет, то мене, в першу чергу, шокує ідея їсти там шоколадки, а вже в другу, той факт що це було приховано від усіх, хто міг захотіти шоколадок крім нього! Тоді було рішено здати симулянта, якій, до того ж, ще й добре бачив, на поталу відповідним людям у частині.

Хочеться ще зазначити такий різновид наряду як вахта, на яку заступали о четвертій годині дня. До четвертої години наступного дня, добу. І часові на вежах, на стіні, в ночі, могли вбити того, хто забув пароль. Самі войовничі по характеру були грузини. Вони міцно і сміливо відстоювали один одного і почати стріляти на вахті для них теж було якось простіше ніж іншим. Але Сережа й поважав грузинів більше ніж всіх, бо ці люди ставили і власну гідність вище життя.
За час служби нашого франківського героя, був один випадок вбивства на вахті. Хтось чи то забув пароль, чи то був справжній порушник, вже невідомо. Можливо і пароль хтось забув і розуміння російської мови в цього гордого гірського народу було небездоганним.

Час йшов, погане швидко забувалося, а концентрація уваги більше відбувалася на позитиві. І якось, натхнено, із завзяттям, почавши свій робочий день у штабі, Сережа писав вірші в блокнотик за своїм столом. Між кімнатою і коридором там ще був невеличкий тамбур, відстань десь метрів за чотири. Стіл, за яким він записував свої твори був біля вікна. Першій поверх. І раптом він почув знайомий голос. Непомітна, але всім добре відома, людина із вусиками виглядала з дверного отвіру у коридор, і, нахилив голову в бік, віталася, сміялася, запитувала як справи! Потім він зробив паузу, пішов по коридору, і раптом став зачитувати вірш, якій був щойно написаний Сережею в блокнот, на пам'ять! Це був майже містичний випадок. Від такого, як цей агент КДБ, краще було триматися подалі!

Потім було багато чого, не все збереглося у пам'яті, не все було виразним, тим що хочеться зазначити. Але був випадок подорожі на третій полиці у поїзді в шинелі, коли родичі зустріли на вокзалі і були шоковані випаданням Сергія із третьої полиці. Місць не було, але здібність домовлятися допомогла доїхати хоча б так!
А ще був капітан, з яким на будівництві кидали цеглу у кучу, і Сережа кинув не дивлячись, і засвітив капітану прямо у голову. Але той пробачив і навіть вони потім разом поїхали у відпустку через Львів і капітан дивися щоб його підопічний просто не втік, проходив через поїзд і шукав його.

Поки що все. Можливі раптові згадки і доповнення