Сьогодні, біля Варусу побачила жінку. В неї було вщент разбите обличчя, та дуже лагідний вираз в нього, по янгельськи сумний та дуже жалюгидний, при тому. Видно, що не п'є. Стало її дуже шкода.

Адже зрозуміло, що її побив чоловік-п'яниця. А вона побирається стоїть, бідолашна. Дала я їй гроши. А потім замислилась. Чи правильно я зробила, чи таке вже добре діло?
Що буде, коли вона назбирае сьодні якусь, невеличку кількість грошей? Той пияка відбере в неї ті гроши, яки ще й, можливо, сам змусив просити. А поб'є її у будь-якому разі. Щоб були синці на обличчі, щоб жалюгидний вид був, щоб гроші давали таки як я.

Мені здаеється, якщо не підгодовувати цей огидний та жахливий механізм, вона б мусила піти від нього. Ціною будь-яких зусиль розірвати психологичну залежність. Яка, звісно, є. Інакше я б не бачила те, що бачила.

Тож, вигоди я їй не зробила ніякой. А вигода від того лише мені. Тому, що я відчула себе заможною поряд із нею. Заможною та благополучною. І я не одразу це все зрозуміла, тому що, ніколи в житті, як би погано мені не жилося, не була на її місці.