Частина друга

Мама Сергія, звичайно, була у жаху, вона два рази на місяць їздила до улюбленого сина із сумками продуктів. Вона, із вже тоді незмінною високою зачіскою і поглядом переможниці яскраво-блакитних очей, задихаючись від хвилювання, проривалася до сина в лавах радянської армії! Дуже скоро її там почали впізнавати! Вона привозила ласощі також і тим від кого залежало побачить вона Сережу чи ні. І завжди бачила кохану дитину коли приїжджала! Але й розташування частини було не так і далеко від Франківська, в порівнянні із Далеким сходом, під Шапитівкою, власне це був Староконстантинів, який зараз так старанно бомлять кацапи попри відсутність там літаків. А Шапитівка — батьківщина горезвісної Вальки-стакан і російського класика Миколая Островського. В ті часи там служила частина яка спеціалізувалася на ППО, це ще називалося “секретчики”.

Житловий простір являли із себе чотири казарми, в яких розміщалися півторитищи строковиків.

Національний склад був не тількі з усього союзу, але й із соцтабору взагалі. Були ще китайці, японці, які жили на теріторії рсср, люди з Далекого сходу. Ще вірмени, узбеки, таджики. Люди, які не розуміють російську мову. Сережу у відпуску до дому ще відпускали, а тих хто був із Владивостоку — ні. Бо поки він доїде, відпустка давно скінчиться. І мами з сумками продуктів до них теж не прижджали... Строковикам з Пітеру і Москви пристосовуватися до армії було особливо важко. Взагалі всім було важко після ранкової пробіжки робити вправи на бусьях, але хто міг це ставав сильнішим.

Строковики із Пітеру і Москви були переважно у окулярах. Але виявлялося, в різних ситуаціях, що вони нормально бачать обо не так погано як намагалися вдавати, із ціллю уникнути всіх навантажень по службі. Момент їх викриття був доволі принизливим, але й лікування викривачів трошечкі людожерським.

Коли, після наряду, виявлялося що частина солдат намочила кирзаки, то їх ставили сушити при вході. Але вхід у кожну казарму містив в собі особу чергового, якій стояв на тумбочці, і, прикладаючи руку до голови, вітав кожного офіцера, промовляючи звання, залежно від кількості зірочок на погонах. Це було як “Служу советскому союзу!”, або “Здравія желаю, товарищ генерал!”.

В частині було два вийнятково особливих місця, це куток для перегляду телевізора і тумбочка. Зліва від посту казарма, а справа штаб, де зберігалися зокрема ключи і зброя. Зброю видавали під час навчань, раз на місяць. Для тренувань об'являли тривогу, відповідальні за кожне конкретне тренування бігли до квартир де мешкали офіцери і повідомляли про початок навчань. Оскількі цей час вважався часом глобального роззброєння, то у якості навчання просто розбирали зброю, гармати, танки. Це мені нагадує епізод у “Швейку”, коли офіцер австро-угорської армії мав двох денщиків і любив, наказавши їм построїтися в шеренгу, дивитися як вони розраховуються на перший-другий до нестями. Безглузде, що ї казати!

А кімната для перегляду кіно була відгороженим скляною стінкою простором, причому стінка зачинялася на ключик. В основному, мистецтво перегляду кіно полягало у тому, щоб де треба цей ключик стибрити і потім вчасно і непомітно повернути назад, на місце. Легально скляний куточок відчиняли раз на день, щоб вся частина могла подивитися одну єдину передачу “Служу радянському союзу”. А нелегально — це коли в ночі черпаки і духи потайки діставали ключи для дедів, щоб ті могли дивитися що хочуть. Але якщо б їх застукали, то покарали би не дідів, а лише духів і черпаків. Проте випадків схоплення на гарячому, за два роки, майже не було.

Два роки жаху і не дуже, але головний висновок від Сережи - армія робить сильнішим. Хто бачив армію - бачив все. А мій висновок — такого жахіття не повинно бути ніде більше у світі, крім країн які не мають відношення до цивілізації.

Продовження слідує