Минуле не вернуть,
не виправить минуле,
Вчорашне — ніби сон,
що випурхнув з очей.
Як луки навесні
ховаються під мулом,
Так вкриється воно
пластами днів, ночей.
Але воно живе —
забуте й незабуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить,
І миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить

У травні

Емаль Дніпра, сліпучо-синій сплав.
Газон алей і голе жовтоглиння,
І в поводі прозорого каміння
Зелені луки — як розлогий став.
Ніколи так жадібно не вбирав
Я красоти весняного одіння,
Пісок обмілин, жовтобоке ріння,
Брунатні лози і смарагди травю
Крізь цеглу й брук пульсує кров зелена
Земних ростин, і листя чорноклена
Кривавиться у світлі ліхтарів.
І між камінних мурів за штахетом
Округлих яблунь темний кущ процвів
Таким живим розпадистим букетом.


Суниці

Верхами сосон шум іде розлогий
І хмарою пухнатою темнить
Високий день і осяйну блакить;
У буйних травах плутаються ноги.
Отак би тут упасти край дороги,
Примкнувши вії, і хоча б на мить
Од псів гавкучих солодко спочить,
Од ницих душ, підступства і тривоги.
А там, по хвилі набіжного сну,
Натрапить знов на риму голосну,
На ритми, десь у серці позосталі;
І, соків земляних відчувши міць,
Розплющить очі і зустріть коралі
Таких веселих запашних суниць.

Святкувати Великдень сама я б не стала, але оскільки для мого чоловіка це як дитяче свято для дитини, треба дотримуватися атрибутів. Ну ніби раз треба повітряну кульку, прапорець, квіти, чешки, білі шкарпеточки, то, виходить, треба, зробимо :-)) Аби дитина була щаслива і не гірша за решту дітей. Тому в нас був урочистий сніданок із пасочками, орнаментованими яєчками, ковбасними і сирними нарізками, хроном з бурячком і канапками з ікрою :-) Сніданок готував Сережа, я просто вийшла до сніданку не в домашньому одязі, а у светрі і штанах :-) А урочисту вечерю вже готувала я, приблизно те саме, але ще й з салатиком. Привітала маму Сережи. Всі були раді і задоволені! Люди із Західної України дотримуються традицій більш старанно ніж із Центральній. Тепер я граю із ними в одну гру! :-) Дванадцять страв на Святий вечір, урочистий сніданок і вечеря на Великдень

на 47-му Міжнародному кінофестивалі у Клівленді. Мова йде про документалку Мстислава Чернова "20 днів у Маріуполі" та художній фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука "Памфір".

Картина про блокаду Маріуполя, в якій показано життя в окупації та злочини російської армії виграла в номінації "Standing Up". За нагороду в цій номінації змагаються стрічки, які висвітлюють важливі суспільні події, боротьбу за справедливість тощо.

Своєю чергою драма "Памфір" про життя контрабандиста Леоніда та його сім’ї отримав першість у категорії "Фільми з Центральної та Східної Європи".

До того нагороду на міжнародному фестивалі отримав фільм Ірини Цілик "Земля блакитна, ніби апельсин"



"Гей, соколи!" польською чи українською завжди підіймають дух і якось загалом тонус. Нова версія від Пономарьова і Хоми, як їм і притаманне, більш лірична

Вихідні накрив мрячий дощ, але, попри все, я побачила Арсенальну, Липську і через Дарвіна вийшла до Бесарабської площі. Там постояла кілька хвилин, милуючися видом на початок бульвару Шевченко і потім пішла на метро. В кінці Хрещатика побачила через вікно як у магазині "Сяйво книги" спілкуються люди в розмовному клубі, для тих хто хоче розмовляти українською але соромиться. Приємно було бачити натхненні, захоплені обличчя! Ще я у перше заплатила банківською картою в метро. До того робила це лише в автобусах або тролейбусі.

Вдома був вже повний холодильник їжі, але я вже все пробувала раніше, тому мені спокійно залишилася та маленька частка із якої буду їсти я. Мама Сережи знов прислала квіти. Просто так. Я не могла не подякувати. І тепер треба набирати землю для крихітних фіалочок. Під дощем :-)

Коли гуляла ще у "Парку вічної слави", який ще не перейменували, раптом відчула що я щаслива лише від того що бачу на просвіт гілки кущів з набухающими бруньками! Прямуючи до готелю Салют, випадково купила ще сережки з перлин які виявилися навіть краще тих що я загубила. Бачити центр Києва це вже щастя. Можливо тому що є той хто чекає мене вдома і мені точно щось передали у посилці :-). Але присутність людей може бути минимальна, а Києвом я ніяк не можу надихатися і надивитися на нього! :-)

Взагалі біля Арсенальної відновив роботу музей вінтажних речей, костюмів, аксесуарів 19-го і 20 століть, який недавно був визнаний кращим в Європі, тільки в неділю він не працював. Сережу таке теж цікавить. І він хоче піти зі мною. Взагалі ще хочется на весні гуляти у Лаврі. Бо упереджень перед красою в мене нема. Але поки звідти виженуть московських попів може і персики відквітнуть. А бачити метушню релігійних фанатиків не хочеться взагалі

якщо все буде добре, наші діти і онуки не проходитимуть творів "вєлікой руской культури" (в.р.к.) в шкільному, оплаченому державой і податками, курсі літератури.
Не спішіть заламувати руки, горісні прихильники. Ви не проходили в школі ні японську, ні китайську літературу, хоча вони доподлинно великі. Будучи отлічником, можна було не знати навіть звуку імені величайших східних поетів (Фірдоусі, Румі, Джамі, Нізамі, Навої), з усієї чудової американської літератури знати кого? одного Марк-Твена. А скільки ви знали зі школи німецьких авторів? а може польських? а румунських? а взагалі Європи? Що, аж три французи? гадаєте, Сервантес - саме яскраве в іспанській літ-рі?

Отак і діти-онуки проживуть щасливе життя без знання Пушкіна, Лєрмонтова, Тургенева і групи толстоєвскіх.
І вже точно без фадєєвих, астровскіх, маяковскіх, євтушенок.
Але, припустимо, прийде до вас мале й спитає:
- Я от міркую, чи не взяти оце на додаткове читання.
І простягне вам книжку з вашого, до болі зубовной знайомого, шкільного минулого.
На такий випадок підготую короткий курс "про що ця книга".
Погнали.

Пушкін. Капітанская дочька.
Хитрий хлопець пропетляв поміж бунтом і імператрицею, примусивши злійших ворогів захищати свої власні дріб'язкові інтереси.

Лермонтов. Ґєрой нашего врємєні.
Нудьгуючий російський окупант ламає життя окупованих тубільців, а подекуди і інших окупантів.

Тургенев. (неважливо що)
Мляві чоловіки нерішуче мнуть собі мошонки і не наважуються не те що на героїчні вчинки, але й на прямі стосунки з жінками, в яких закохані.

Гончаров. (неважливо що)
те саме що попереднє

читать подробнее

Сегодня, мабуть, на честь Дня народження Тараса Шевченко, кацапи обстрілювали всю Україну ракетами, всіма типами які змогли нашкребти. Зокрема у Золочівському районі Львівської області влучили в житловий будинок, і, в наслідок цього, загинуло п"ять людей, чоловіки і жінки. За логикою найбільш йобнутих кацапів, якщо ми чинимо спротив загарбницьким діям, то нас влаштовують обстріли. Так думають кінчені підари, бо якщо кінчений підар щось вякне проти барина, якій апріорі сильнішій за тебе, і отримає чоботом по пиці, то він, холоп, сам винен в цьому, і це ще логіка рабів. Сила росії сьогодні полягає у тому що вони випустили 80 ракет, з яких переважну більшість збили ППО, але якщо хоч якось вдалося насрати, то радості нема меж! Хоч п'ять українців вбито, хоча є ще одна людина в Дніпрі, а ще жертви Харкові і Запоріжжі.

Я пам'ятаю як була колись у Золочівськома замку на екскурсії. Там багато доказів того, що, за часів сталіна, нквдшники катували і вбивали незгодних із радянською владою із жорстокістю яка не поступається німецькому СС. Тепер на нашу землю пруть нащадки виродків. Виродки №2.

А Тарас Григорович для мене, крім того що великий український поет, ще і чудовий художник, графік, живописець. Ось і його ілюстрація про звернення Смерті до москаля, здається, саме сьогодні особливо доречною

Дев'ятого грудня минуло 155 років від дня народження Бориса Грінченка – письменника, укладача словника української мови, борця за українську незалежність та самобутність. Він вчителював на Луганщині за запрошенням Христини Алчевської, і за цей час створив кілька підручників для школярів східного регіону, щоб вони вивчали рідну мову. Сьогодні Алчевськ, де викладав Грінченко, опинився на окупованій території. Радіо Донбас.Реалії зібрало 11 найцікавіших фактів про Бориса Грінченка.

Основні концепції в літературі

Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року в старовинному наддніпрянському містечку Ржищів на Київщині. Батьки Ліни Костенко були вчителями, українськими інтелігентами, і репресій їхня сім'я не уникла. Вперше батька заарештували за доносом у 1930 році.

У 15 років Ліна вже читала Дідро, Гельвеція, Платона, Аристотеля. Закінчивши школу з медаллю, подала документи на філософський факультет Київського університету. Але для дочки репресованого дорога до вишу була закрита. Вже коли Ліна навчалася в київському педагогічному виші, знайомі порадили їй послати свої вірші на конкурс до московського Літінституту. Конкурс був великий, але її прийняли. Серед літінститутівців у той час були Фазіль Іскандер, Белла Ахмадуліна, Юнна Моріц, Анатолій Кузнєцов. Однокурсник Ліни Костенко - польський поет Єжи Пахлевський, став чоловіком Ліни Костенко, у них народилась донька Оксана. Але Єжи не міг назавжди покинути Польщу, а Ліна - Україну. "Поїзд у Варшаву" - ця пісня на слова Ліни Костенко з рефреном польською мовою "Цо кому до тего, же ми так кохамі" популярна і понині.

Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих "шістдесятників" створила новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.

Вірші Костенко в Україні читали на несанкціонованих вечорах і переписували від руки. Вони сприймалися як метафора національного опору.

Роман у віршах "Маруся Чурай", який не має аналогів в українській літературі, Ліна Костенко завершила в 1973 році. Але надрукували його тільки через шість років. Книгу розкупили за кілька днів. Повторне видання - 100-тисячним тиражем - розійшлося блискавично.

Після Чорнобильської катастрофи Ліна Костенко - єдина з українських письменників - майже 20 років регулярно відправлялася в Чорнобильську зону - рятувати від повного забуття культуру Полісся.

Про Україну:

"Буває, часом сліпну від краси.
Спиняюсь, не тямлю, що воно за диво, -
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є - дорога, явори,
усе моє, все зветься - Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори"

Про росію:

"І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми,а завтра – ви"

Сережа, взагалі-то напів поляк, напів українець. Його біологичний батько був, за життя, викладачем у Івано-Франківської музичної академії і вони із ним майже ніколи не спілкувалися. Справжнім батьком він вважає покійного вітчима і по батькові себе давно записав Ярославовичем замість Іосиповичем. Але ж Сережа давно вже міг зробити собі карту поляка і уїхати в Польшу, але не зробив цього. Бо хоче жити в Україні і вважає себе більше українцем. Може колись і зробить, щоб отримувати польську пенсію, але ми мріємо що колись просто поїдемо у Варшаву чи Краків, який він взагалі знає не гірше за Київ чи Франківськ. І так де інколи виходить що він вчить мене польський мові. Чай буде хербатка, а кава кавка, мене все ж дивує, що замість сполучника "і" треба казати "пшече" :-)

Вчора, коли лягли вже спати у вечорі, я спочатку зробила масаж і почухала спинку, а потім потрогала той могутній і великий, який встає інколи внизу живота і може спричинити оргазм за кілька хвилин без застосування додаткової стимуляції.

- Отскужач?
- Ого, ти диви, запам'ятала!
- Та, якщо чесно, потім ще дивилася у словнику, але тепер точно знаю, що пилосос буде польською "отскужач" :-)
- Ну майже, тільки деяки функції навпаки :-)))

Ну я просто дізнаюся про нове з цікавості. Щоб розширювати свій світогляд

Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за життя видано лише збірку лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон". Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Визнання до поета прийшло посмертно. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди".

Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Ця поезія Симоненка була сатирою на радянський лад.

Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

Поет був не тільки бунтарем. Інтимна лірика Симоненка видається досі та має своїх поціновувачів. Відомі поезії Василя Симоненка "Задивляюсь у твої зіниці", де поет пише про любов до України, "Лебеді материнства" належать до громадянської лірики.

Я закоханий палко, без міри
У небачену вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире,
Я тобі віддаю.

Ти дала мені радісну вдачу,
Кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.

Кожну хвилю у кожну днину
Гріє душу твоє ім’я,
Ненаглядна, горда, єдина,
Україно моя.

31.07.1958

Я у перше почула пісню, з якої походить вислів "по Марусин поясок":

Ой, наливай, кума
Поки кума нема
Ой по Марусин поясок!