24-го лютого 22-го року ми прокинулися о п'ятій ранку від звуків вибухів. Перехід мозку від сну до свідомості супроводжувався спробами поспішно зрозуміти що відбувається. Мов вирви вибухів відбивалися в серці нервові крики людей, які ще вчора жили спокійним, благополучним життям: "Війна!". Починаєш збирати до купи свіжі факти.

Невже можна бути мразотою аж настільки, щоб напасти на мирну державу у 21-му сторіччі?! Пулер-гітлер, авжеш. Треба тікати. Але спочатку зняти готівку. В нашому кварталі не було, в той день, працюючих банкоматів. Працюючих на видачу готівки, бо вона просто закінчилася. Велики черги. Вадік дозволяє нам взяти в нього машину, для того щоб ми дісталися, з речами, які ми швидко зібрали за півдня, до Сережиної сестри. Сам він, із сім'єю, на іншій машині, пізніше поїде у Закарпаттія. А через кілька днів його дядя, який теж є другом Сережи, поїде просто куди очі дивляться, із жінкою і дітьми, щоб, з рештою, опинитися у Нідерландах.

Біля будинку, на Теремках, нас чекають з бусом. Наталка, Стас, його тоді ще наречена і Бруно. Бруно - напівлабрадор, напів невідомо хто. Але рудий і дуже милий. Ми розуміємо, що часу обмаль. Сережа водить авто відмінно, Але в бусі всіх бажає везти, від початку і до кінцевої точки, саме Стас, племінник.
Якійсь час ми допомагаємо їм збирати речи, заносити в машину. Поки ми виїжджаємо на трасу, вже темніє.

Дорогою всі то читають стрімко виникаючі новини у смартфонах, то обмінюються жартівливими висловами на знак протесту, як спроби відсторонитися від огиди, яка виникла від того що відбувається.
Їбучі тварі вдерлися в наше життя і примушують нас робити те, що ми не збиралися. Ми не збиралися їхати добу у пробці. Так само як не збиралися чути звуки вибухів з боку Житомирської траси. Не збиралися почути, на підступах до Хмельницького, що там підірвали міст, але потім виявилося, що це деза, тому що було потрібно відкрити рух для важкого озброєння нашої армії, благослови її бог!

Перед Кам'янцем-Подільським колона авто стала намертво. Ми встигли поділитися кормом з пекінесом-дівчинкою, в зеленій собачій куртці. Ще в їх авто було дві маленькі дитини. Потім Сергій згадав дорогу у Тернопільської області, куди наш мікроавтобус хутко звернув і поїхав. Весь шлях Бруно стояв передніми лапами на панелі керування, між водієм і переднім пасажиром, і уважно дивився вперед. Так, ніби від нього залежав успіх нашої вимушеної експедиції. Рудий напівлабрадор всю ніч не заплючивав очей, розумів що відбувається щось винятково-небезпечне. Хоча ми і обрали таємний, скорочений шлях, їхали ми все одно дуже повільно. Весь шлях ми чекали, що на нас можуть скинути бомби. Тоді ще не було такої потужної системи ППО як зараз. Тоді, від бомбардування, вмирало набагато більше мирного населення. Небо здавалося величезним розбитим вікном, з якого в будь який момент могли посипатися уламки скла. Просто тобі на голову. Гопники зі сходу просто розбили вікно твого будинку і лізуть через нього. Уявить собі як це

Я, здається, притримувала іноді рукою сноуборд Стаса. На якійсь зупинці купили кон'як, а раніше каву. Йобані тварі змусили нас тягтися новою колоною авто з українцями, тікаючими від війни. Але, невже! Через добу після виїзду, просто взяли і виникли під колесами буса схили Прикарпаття. Те відчуття, коли у більшості присутніх виникають теплі емоції впізнавання рідної місцевості. Але всю подорож ми боялися опинитися під бомбежкою. Я бачила Франківськ, з такого ракурсу точно у перше, а ще провалююсь у ніч. Ніч обіймає руками Сережиної і Наталчиної родини. Ніч дає нам ночів'я і гостинність. Нас годують вечерею. Залишаємося у Надії, старшої сестри.
На ранок світлі емоції тих, хто давно не бачив Сергія, знайомства з тими, хто у перше бачить мене. Крихітка Маланка заповзає по внутрішніх сходах квартири, до нас, на другий поверх, бажаючи сказати нам із Сережею на дитячій мові: "Ранок почався!". Маючи на увазі, що з ранком є пов'язаним все лише саме добре. На дитячий мові завжди так.

Далі нас перевозять до Віталіка і Олі. Там розкішний будинок, але я тоді просто ще не була в дяді Богдана з тьотєю Людою. Відчуваємо, що їхати назад до Києва зможемо не скоро. Всі постійно читають смартфони. Проблема з готівкою, у банкоматах, щонайменше кілька днів.

Знайомлюся з містом. Воно чудове! Особливо історичний центр. Дуже незвично нічого не робити, бо комп'ютер залишився у Києві. Надя пропонує ходити у монастир, плести маскувальні сітки. З новин починаємо дізнаватися про звірства росіян. Бачимо на відео як вони пробують вдертися до Києва через Оболонь. Якійсь підарський танк наїжджає на авто з мирною людиною в межах міста... Людина дивом залишається живою. Обурення і подив, всі все ще в шоці.

Кожний прагне бути корисним і щось робити для Батьківщини, хоча б і сітки плести. Оля і Віталік збирають і розподіляють гуманітарку, допомагають біженцям. Ми ходимо у монастир щоранку, разом з Надєю і Тінкою, нареченою Стаса. Стає легше кожен раз, коли готову сітку виносять з приміщення щоб віддати війську. Я плету стрімко і натхненно, інколи відчуття ніби я Арахна з давньогрецького міфу. Я працюю заради Перемоги. Ненависть до кацапів просто фантастична, але ми ще тоді не дізналися про Бучу. Про Ірпінь, про Бородянку, про інші міста Київської області. Ми ще не знали наскільки кацапи є мразотою, але вже аж настільки їх ненавиділи. Дуже допомагали колективні співи: "Батько наш Бандера, Батьківщина - мати".

З одного боку мирне життя у Франківську, з іншого постійно затягувало у читання новин. Була відчайдушна надія на те, що це скоро закінчиться. Не може ж така хуйня продовжуватися довго. Це якійсь збій в системі всесвіту, авжеж, це повинно бути виправлено якомога скоріше...

Я майже нічого не фотографувала. Під час тривоги ми сиділи бомбосховищі. Ми ще не знали, що проведемо у бомбосховищах ще близько трьох років