90 років тому Росія вбила наших письменників та науковців, а потім чудова дівчина Альона, випускниця московського Літінституту, з якої ми тут познайомились колись на джорналс, каже мені, що немає у вас української літератури, один лише Шевченко був, та і те таке собі... Навряд чи вона читала Шевченко, просто переповіла скоріше за все таким чином Бродського, той же писав про "брехню Тараса". Або от мій колишній друг Павло, казав, що він в принципі не проти україномовних книжок, але "школи перекладу" у вас не існує, (на відміну, звісно, від російської), тож ваші переклади будуть лажа, читайте російською. І дійсно, а чого б це у нас не було своєї літератури та школи перекладу? Може, тому, що ваші всіх їх вбили?

І сьогодні, скільки вже росіяни вбили наших музикантів, художників, поетів, винахідників, фотографів, кінорежисерів, мрійників та мандрівників? Боляче думати, якою ціною Україна досі існує, не перетворившись на Бучу та ДНР. А потім вони знов скажуть, що, хохли, нічого вашого немає. А що є, то ми аппропримуємо, заберемо собі, і скажемо, що наше, будь то черговий Гоголь, чи Айвазовський, чи скіфське золото.

Прекрасного поета Максима Кривцова днями вбила русня на фронті. Скоріше за все, разом з його котом, якому він теж присвячував свої вірши.

Він взяв кота, схожого на тістечко

і сказав: кіт, нам треба їхати

з нами, як ранок

як життя

як хвороба

сталась холодна

як крига

війна

урок що зветься "Спокійне життя" закінчився.