Прочитав, що коли у режисера Вернера Герцога, у мого улюбленого режисера, до речі, сильно захворіла старша подруга в Парижі, він чомусь вирішив, що якщо він пройде від Мюнхена до Парижу пішки, то вона видужає.
І пройшов. Взимку. Йому було вже трохи за тридцять, він уже зняв «Агірре, гнів божий», він, як не дивно, атеїст, але чомусь він був певен, що це спрацює, і пішов, знаючи, що в Парижі почує гарні новини.
Похід тривав три тижні. У Парижі він дізнався, що все гаразд.

1984 року Герцог вирішив обійти пішки ФРГ, щоб сприяти об'єднанню Німеччини. Під час шляху він дуже захворів, подорож довелося перервати.
Здавалося, тут його спіткала невдача.
У березні 1985 року вмирає Черненко, і генсеком стає Горбачов. Інше вже є історією.

Цікаво, як доросла успішна людина, яка має кар'єру, сім'ю, дитині лише рік, все кидає і йде пішки зимовою дорогою, бо їй здається — точніше, навіть не здається, вона знає, що це спрацює.
Ну, тобто, зрозуміло, що він йобнутий, але працює ж.
Саме хочеться його попросити ще куди-небудь прогулятися, реально світу сьогодні не завадило б трохи практичної магії.
Але він уже старенький, залишилися ми самі.

З іншого боку, мої прогулянки до Сантьяго, які перервалися коронокризою, а потім війною - це ж теж саме про це.

Цивілізації змінюються, все заноситься піском,
а люди все ходять і ходять споконвіку.
У гори, в походи, святими шляхами.
Може, пілігрими та паломники справді своєю розміреною ходьбою створюють, як камертон, резонанс спокійно позитивної енергії та втихомирюють пристрасті.
Якщо й не зовнішнього світу, то хоча б і свої приборкати, то вже діло.