В вихідні росіяни раптом згадали що треба нас обстрілювати. Попри те що я вважаю, що Київ повністю захищений, мій чоловік тягне мене у бомбосховище, інколи із матюками. Я можу, попри це, залишитися дома, а потім все одно туди прийти тільки для того щоб скласти йому товариство. Якщо чесно, з усього будинку зараз ходимо лише ми. Дівчина, що живе над нами, навіть якщо їде із нами разом у ліфті, йде до сусіднього будинку, де також пересижує тривогу моя перукарка із донькою.

Юля розповідала, що там вже ціла компанія і люди приходять з матрацами і пледами. Можливо, молода сусідка зверху має там товариство свого віку, а може і протилежної статі. Більше ніхто нікуди не ходить, всі сплять.

Сережа вважає, що навіть якщо одна зі ста ракет буде збита прямо над Києвом, то нам не слід ризикувати і чекати вдома поки уламки полетять в наш будинок. А я вважаю, що якщо відсоток ймовірності невеликий, то їм можно зневажати.

Заснути не дома, навіть на м'яких меблях, я зазвичай не можу. Тому буває що приходиться робити незапланований вихідний.

Але ж, на днях, я, все ж, бачила два дива. Недалеко від будинку, у вересні, розквітла рожева магнолія і в черзі на касу, у магазині, мені посміхнувся персиковий шпіц. Шпіц був маленький, що називається карликовий, і він забарвленням нагадував гарбузову кашу з молоком. Сидів собі тихенько на руках в хазяйки і раптом, побачивши мене, повернув голову і розтягнув ротик в усмішці. Просто був серйозний і раптом посміхнувся. Наче сонце показалося з хмаринки :-)))