Попри, вочевидь, безхмарний світ у радянському союзі, який письменники, тим більш дитячі, явно мусили відображати у своїх творах, як і режисери у кіно, у "Тореодорах з Васюківки" є явний акцент на тому що українська мова відрізняється від російської. А в главі "Козацькому роду нема переводу" взагалі села у Київській області виявляються пов'язаними із історією козацтва. Там і Іван Сірко був колись і здавна ходила легенда про сотника Горбушу, а більшість жителів Васюківки і сусідніх сіл була козацького роду. Навіть столітня баба Триндичка. Тільки Яві не пощастило, через що він був дуже засмучений. Але дід Салімон його втішав і казав, що, по-перше, селяни годували козаків, по-друге, якщо небезпека для регіону була серйозна, то в бій йшли всі.

Майже всю книгу відчувається жага подвигу і прагнення значних досягнень. І реакція протилежної статі тут грає не останню роль. Взагалі, час від часу, головні герої стикаються із незрозумілими ще для них проявами майбутнього дорослого життя. От не так вже, в тринадцять років, реагуєш на дівчат як раніше, і новий вид хвилювання інколи явно впливає на хід подій. Але пригоди, в багатьох випадках, смішні. Коли уявляєш що ти лицар у срібних обладунках, або просто герой для всього села, то раптом ти опиняєшся в епіцентрі глузувань і жартів!

Ледь не стали злодіями, але, обійшовши всі київські театри, з рештою, опинившися аж на кіностудії Довженко, все ж повертають годинник власнику, який грав із ними в одній сцені. А коли чекали триумфу і навіть зібрали все село заради сцени із ними у фільмі в кінотеатрі, то виявилося що сцену вирізали, бо вона не клеїлася туди. І знов посмішки односельчан!

Зліти і падіння, викрадання фотоапарату, заради нічного знимку із сорочкою замість привида, постійний пошук пригод і ситуацій для прояву авантюризму! Київські хлопці, з якими билися через образу знайомої дівчини, намагалися справити враження ледь не кримінальних авторитетів, а швидше шпани яка живе по поняттям, просто їх розіграли, але нічна подорож по печерам Лаври була вражаючою! І тут Ява з Павлушею дійсно врятували свого ворога на очах у симпатичної Яві дівчини.

В кінці головною стає цілком доросла історія із участю улюбленої вчительки і відважного сержанта Почаідзе. Запобігаючи викраденню незрівняної Галіни Сидоровни, Ява з Павлушею відкривають шлях на волю проявам кохання. Врятувати їм знов нікого не вдається, але, у результаті, весілля заповнює радісними емоціями всіх персонажів із села весь кінець книги! А ще приїхало пів грузинського села і навіть скоїли пожежу, але всі вижили! :-)

Ще недавна мені здавалося, що на читання книг нема часу, а вчора я зрозуміла, що почала читати у чотири рази швидше ніж два роки тому. Скоріш за все, за вхідні дочитаю "Тореадорів із Васюківки". Ось Ява з Павлушею риють підкоп під свинарником, намагаючися збудувати першу станцію метро у рідному селі, а ось вже вони бачать на власні очі Київ і "інтелигентно" кидають п'ять копійок в турнікет справжнього метро, бо розуміють, що там зайцем не прострибнеш!

Ось вже дзвонять у двері першого явиного кохання на нинішній Парковій, а ось намагаються зняти біль в накручених вухах, прикладаючи по морозиву, скоріш за все, в тому ресторані що був раніше над станцією Хрещатик! :-)

Так дивно відстежувати відповідність сучасним назвам всіх цих Калініна, Кірова... Але саме це відчуття першого знайомства з Києвом мені настільки близько, ніби я там теж гуляю із ними! І нехай трьошка це зараз вже гривень 200, але хиба ж питання у грошах! Ми купуємо зараз так само емоції! Київ так само найкраще місто на Землі! :-)

А техніка читання яку я якось озвучила знайомому театрознавцю і кінокритику, виявилася неправильною. Тобто неправильною для моїх потреб і кількості вільного часу. Пробувати опиратися лише на голосні було хибним кроком. Спочатку опираєшся поглядом на уявні скорочення як у конспектах, а потім на лише самі асоціації, уявні позначки, згадки для бокового зору. Йти по середині рядка, підхоплюючи бокові частини боковим зором, теж не найкраще по швидкості що може бути.

А "Тореадори з Васюківки" мені необхідні зараз, бо саме в моєму дитинстві не було геть української дитячої літератури. І по відчуттям світ у цій книзі надзвичайно щасливий і комфортний! Це, чесно кажучи, те що треба! :-)

досвід спілкування з різними культурами.
Чех.
Кажу, от, такий автор мені дуже подобається. Він, щасливо: "Ти його читав? нічого собі, я гадав, що тільки чехи його люблять, та й те тому що зняли фільм і включили в шкільну програму, а так би і не знали".
Потім кажу, що Чапек... - да, Чапек! - але настає і безрадісна хвилина. А як тобі Гашек? - зізнаюся, що не заходить мені цей гумор. якийсь грубий. Але малюнки Лади люблю.
Все, зараз буде "пощьочіна вкусу". Ні.
- Та, каже, не дивно, що не подобається. Це суто чеська штука, чеський гумор, мусимо ж мати щось від свого для своїх.

Поляк.
Схожа ситуація.
Доходжу до улюбеного автора, от просто маст рід і все тут. Адам Мицкевич.
Думаю, ну все. Поляк і справді змінюється в обличчі.
Потім включає "А, ну так, все зрозуміло". і питає, а що ти власне читав, а чому не подобається.
Вислухав, каже - а ти оте прочитай, і те, теж його.
Читаю, подобається. Взаємно щасливі.
Та ж історія з Лемом.

Німець.
Критична точка - коли я ляпнув що ваша мова дуже груба на вухо.
Він посміхається як та людина, якій часто кажуть що вона схожа на Дікапріо, і доводиться пояснювати що він не родич.
Потім читає вірш німецькою.
Щось таке м'яке, аж майже шепеляве.
- Це, - каже, - Гейне. Так його слід читати.

Рускій.
(Все до 14 року, до речі)
- Как! не ндравитса ему! да они внесени в фонд мировой литератури! да ето самий великий композитор! да что у вас вообще есть! Да одно слово Пушкина весит больше чем...
и понеслась

Першодрукар Іван Федоров вважається засновником друкарської справи у Московському царстві. Але через те що з Москви його просто вижили конкуренти-видавці-церковники, він поїхав у Львів, де знайшов сприятливі умови для подальшого розвитку. Міняти назви, топоніми пов'язані з його імям зараз ніхто не збирається точно. На приклад, вулиця Івана Федорова, на якій є чудовий сквер напроти посольств різних країн у Києві.

Він був не тільки друкарем.ю а ще інженером, гравером і ліварником.

Виходячи з геральдичного трактування друкованого знака Федоровича, деякі науковці вважають, що він походить з дрібної західнобілоруської або полісько-підляської шляхти, підписувався родовим гербом Рогоза «Шранява». Існує гіпотеза про народження Івана Федоровича на території сучасного Вілейського району .

У 1532 році, за деякими версіями, здобув ступінь бакалавра Яґеллонського університету, (Краків) — у «промоційній книзі» університету є відповідний запис 1532 року стосовно особи на ім'я Joannes Feodorowicz Moschus

У Львові його стали називати не Федоров, а Федорович. Бо ця версія прізвища була ознакою належності до вищих верств суспільства в Московії. Там таке прізвище могли носити лише дворяни.
У Білорусі й Україні таких обмежень не існувало, і друкар називав себе «Іваном Федоровичем», додаючи до цього пояснення «з Москви», або «москвитин»

Проте саме друкарській справі навчався, напевне, в анонімній друкарні новгородського священика Сильвестра (1553–1563).

 Сукупність художніх прийомів оформлення тексту, розроблена Іваном Федоровим, вплинула на подальше східнослов'янське друкарство. У післямові до «Апостола» 1564 року безпосереднім ініціатором створення друкарні названий цар Іван IV Грозний.

У Москві, разом із Петром Мстиславцем Іван встиг надрукувати кілька книг, потім їх друкарню спалили.

Упродовж 1569–1570 років надруковані Учительне Євангеліє та Псалтир з Часословцем. Обидві книги прикрашені заставками й ініціалами: Євангеліє — геральдичною композицією, Псалтир — двома гравюрами. Передмови написані Іваном Федоровичем і Г. О. Ходкевичем.

Далі Заблудова, Львів, Острог і знов Львів.

Упродовж 1573–1574 років у монастирі св. Онуфрія «друкованє занедбане обновил» (надгробна епітафія на могилі у Львові).

Разом зі своїм сином Гринем Івановичем із Заблудова працював над новим виданням «Апостола», прикрашеним заставками, ініціалами, кінцівками і трьома гравюрами. У післямові розповів про свою друкарську діяльність у Москві й Литві та про переїзд до Львова. Там же в 1574 році надрукував перший східнослов'янський Буквар.

У 1575 році перейшов на службу до воєводи Київського, князя Костянтина Василя Острозького управителем Дерманського монастиря.

Івану Федоровичу, в багатьох справах, допомагав його син. Упродовж 1580–1581 років спільно із сином, Іваном Друкаревичем, видав першу повну слов'янську Біблію з власною післямовою.

Написав передмову до Заблудівського Псалтиря, післямову до Апостола 1564 року, Львівського Апостола і Львівської Абетки. У літературному відношенні найбільший інтерес становить післямова до Львівського Апостола, де Іван Федорович пише про те, що змусило його взятися за нелегку працю друкаря й продовжувати її в найважчих обставинах.

Першим опублікував найдавніші пам'ятники слов'янської літератури: болгарське «Сказаніє о письменах» Чорноризця Храбра (початок X століття) у додатку до Острозької Азбуки й одне зі слів Кирила Туровського (в Учительному Євангелії).

Останні два роки життя провів у роз'їздах. Відомо, що в 1583 році відвідав Краків і Відень, де показував імператорові Рудольфу ІІ свій винахід — багатоствольну гармату зі змінними стволами

Остання паперова книга, яку я замовляла інтернетом, був збірник п'єс для театру Олександра Ірванця “Три плюс два”. Дві довги, три коротки. Зараз хочу виділити “Recording”. Сам по собі фантастичний сюжет мені трохи нагадує Вонегута, але колорит, стиль і гумор, притаманний саме автору п'єси, не сплутаєш ні з чим.

Уникальна можливість стати одним-єдиним виборцем на планеті з'являється на альтернативній Землі після четвертої світової війни. Просто рахують кількість кров'яних тілець у крови і по середньому аріфметичному обирають єдиного кандидата, який може обирати. Нехай навіть, як виявилося насправді, між шибіницею і бочкою зі зміями. Але шана і відчуття особливості місії просто захмарна.

Тут вам і номери люкс і стюардеси які звиваються навколо вас, будучи напоготові виконати любе важе бажання, подорож на космічному кораблі і саме насичене меню у світі. А ви, згадуючи попутно дружину і своїх діточок, Лоло, Боло й Міоло, якось без можливості скасувати всю перацію, рухаєтеся до єдиного можливого продовження історії — натиснути на кнопку. Мамайці або нагайці, хрестик або труси. Всі популісти і обіцяють блага яки тільки можна побажати. Але, можливо, опинитися у величезному бункері із нескінченним запасом їжі, миючих засобів, постільної білизни, медикаментів, одягу і секс ляльок, але єдиною людиною у світі, було все одно неминуче...

Хоч і записуєш все як було, як у день сурка, кожного дня, все одно опиняєшся у темряві.

Мені здається, це могло бути, так само як виставою, ще й серією у серіалі на кшталт “Чорне дзеркало”

якщо все буде добре, наші діти і онуки не проходитимуть творів "вєлікой руской культури" (в.р.к.) в шкільному, оплаченому державой і податками, курсі літератури.
Не спішіть заламувати руки, горісні прихильники. Ви не проходили в школі ні японську, ні китайську літературу, хоча вони доподлинно великі. Будучи отлічником, можна було не знати навіть звуку імені величайших східних поетів (Фірдоусі, Румі, Джамі, Нізамі, Навої), з усієї чудової американської літератури знати кого? одного Марк-Твена. А скільки ви знали зі школи німецьких авторів? а може польських? а румунських? а взагалі Європи? Що, аж три французи? гадаєте, Сервантес - саме яскраве в іспанській літ-рі?

Отак і діти-онуки проживуть щасливе життя без знання Пушкіна, Лєрмонтова, Тургенева і групи толстоєвскіх.
І вже точно без фадєєвих, астровскіх, маяковскіх, євтушенок.
Але, припустимо, прийде до вас мале й спитає:
- Я от міркую, чи не взяти оце на додаткове читання.
І простягне вам книжку з вашого, до болі зубовной знайомого, шкільного минулого.
На такий випадок підготую короткий курс "про що ця книга".
Погнали.

Пушкін. Капітанская дочька.
Хитрий хлопець пропетляв поміж бунтом і імператрицею, примусивши злійших ворогів захищати свої власні дріб'язкові інтереси.

Лермонтов. Ґєрой нашего врємєні.
Нудьгуючий російський окупант ламає життя окупованих тубільців, а подекуди і інших окупантів.

Тургенев. (неважливо що)
Мляві чоловіки нерішуче мнуть собі мошонки і не наважуються не те що на героїчні вчинки, але й на прямі стосунки з жінками, в яких закохані.

Гончаров. (неважливо що)
те саме що попереднє

читать подробнее

Основні концепції в літературі

Потроху так вийшло, що, згодом, із Димою В. ми розлучилися. І я проводила якийсь час за читанням чудових книг написаних українською мовою. Оповідання Андруховича, Ірванця, "Пригоди Бравого вояка Швейка" в українському перекладі, Остап Вишня, Коцюбинський. Але, в якусь мить, я зрозуміла, що час рухатися далі. І весною почала ходити на побачення. В Києві картина щодо можливих кандидатів, виявилася набагато краща ніж у Дніпрі і навіть дивно було скількі людей приблизно мойого віку чи страші за мене, бажають серьозних стосунків одразу і негайно. А мене влаштовує варіант середній між тим коли т. з. серьозних стосунків не хочуть взагалі і коли їх хочуть одразу, мені підходе щоб спочатку було не серьозно, а потім вже була мить визначення. І зараз зустрічаюсь з двума чоловіками, яких влаштовує коли спачатку не серьозно, але потім маємо визначатися. Ще нема зобов'язань. Буде смішно якщо я не зможу обрати одного.

З одним я ходжу на джазові сейшени, де він сам особисто грає, незважаючи на те, що для нього це лише хоббі, а він багато років був пілотом чартерних рейсів, але покинув це і зараз працює аналітиком і консультантом федеральної служби по захисту конституції у Німеччині, яка ще раніше надала йому громадянство, що, тим не менш, не заважає йому жити у Київі тиждень чи два на місяць. Коли ми спілкувалися ще тількі онлайн, і я побачила його фото у формі пілота, я відчула таке захоплення, що захотіла зустрітися із ним неодмінно. Він завжди веде мене у ресторани, дарує дарунки, коли приїзджає. В нього велика ступинь внутрьошній свободи. Нам добре разом :--)

З другим чоловіком я ходила на триб'ют гурту "Ленінград", гуляла від Контрактової, через Пейзажку, через Труханов острів, до Оболоні, пила крафтове пиво, снідала у Макдональдсі. Він красивий і одночасно порядний. Мені з ним теж добре. Він керує виробництвом меблів, яке належить його брату.

Я ще не зустріла тут нікого, кого б цікавив одноразовий секс.

Ще в мене є просто друг, якому 20 років. Він навчається в універі, але настількі розумний і талановитий, що працює вже в IT. Нам цікаво спілкуватися разом. Бачимося не часто, у мене особисте життя і я багато працюю.

В мене була подруга, але не довго. Колишня дівчина одного з друзів Дими В. Як виявилося, вона просто недовго зі мною товарищувала на знак вдячності за те, що я її підтримала після розлучення з її хлопцем. За мою емпатію, яку я здатна дарувати необмеженою кількістю, якщо мені подобається людина.

Тож в мене зараз, як завжди, серед друзів лише хлопці :--)

За це літо я каталася на човні між Гидропарком і Русановкою, була на концертах, ходила пішкі величезні відстані, у тому числі, всю ніч, була на барбекю на заміської віллі, гаралася із котами дивної породи девон-рекс, і з милими дітьми, з модними іменами: Сафрон і Прохор. Не менш модно вдягнутими. Мій друг джазмен, катав іх на своєму смарті, а вони піщали від захоплення! :--)))

Все ж, "Інтернат" Жадана примушує по-іншому дивитись на існування тих, до кого, проти їх волі, пришла війна. Навіть якщо їм байдуже за кого бути. Проходити через непрохідне, йти як попало, проривати собі шлях наосліп, мов кріт. Але дуже швидко, коли зайва мить може коштувати життя. Постійно рухатись, ховатись и знов рухатись. Запах мокрої вовни, безперервна вогкість в усьому, що контактує з повітрям. Холод, бруд, як невід'ємна частина дійсності. Невідомо коли знов почуєш вибухи. Коли знов почнеш бігти. Зараз чи через кілька годин? Забуваєш про комфорт. Аби врятувати себе. Аби добігти і замерти хоч на годину, на ніч. Починаєш мимо волі розуміти за кого ти. І якось поступово вимальовується визначеність того факту, що ті хто приходять встановити назад той прапор, якій був до війни, викликають довіру і спокій. А ті, хто почав усю цю стрілянину, ті вибухи ні. При тих й повурушитись не можеш без остраху, без думки, чи так ти ворушишься чи не так. Від тих аби бути подалі. І тільки боязко мріяти щоб вони забрались взагалі геть. Бути біженцем на власній землі, от що таке війна для тих, хто не просив її. Хто не визначався досі, той визначиться

У книгах Жадана настільки відчувається зв'язок героя із навколишньою середой, що коли трапляється те саме наближення до тіла іншою людини, в якому всі запахи, дотики, рухи особливі, то це сприймається лише як квінтесенція усій тієї сексуальності, яка мов росплиснута повсюди. Насправді, дійсно, проєкція того що відчуває головний герой. Навіть коли навколо лише війна, смерть, занепад, та відчай. Особливо, коли йдеться про природу. Ті дерева, ті лісосмуги, дороги, небо, грунт, це все обгортає, ні в якому разі не відштовхує. Чорне, згоріле, але через те просто нещасне. Це все, живе або ні, це мов єдиний згусток почуттів. Від яких неможливо бути окремо, хоч як відділитись. Цілісна чуттєвість

Скільки-то сторінок після початку роману "Інтернат" мені здавалося, що головний герой Паша учень і підліток, а на нього раптом вдягли вчительський піджак, посипаний крейдою і завели кілька людей у його власний кабинет

Иногда хочется отодвинуть в сторону переводы статей на английском и срочно прочитать что-нибудь литературное на языке, которым я владею хорошо, на украинском или русском. В этот раз я прочитала "Эвакуатор". Когда-то очень давно его хвалили знакомые. И у меня нет однозначного отношения, на данный момент, к этой книге. Я понимаю, что Д. Быков хороший поэт. Но эта странноватая проза, скорее мне кажется книгой написанной кацапом для кацапов. Образ горящей Москвы не вызывает ни злорадства ни сожаления. Хотя, сюжет довольно увлекательный, за счет ощущения, по мере развития истории, в целом, прохождения игры, которая непонятно зачем и для чего и к чему ведет она главных персонажей. Неприятный осадок оставляет такая естественная постоянная манера русских людей мерять собой весь мир. "Америкосы", "пиндосы" характеристика мировоззрения, даже если при употреблении этих слов есть доля юмора и оно как бы вообще по-доброму. Для инопланетных цивилизаций земляне это как русские, да уж конечно! Весь мир такие как русские иначе и быть не может.

Интересен сам эвакуатор. Он же главный инициатор игры. Он как будто знает ключ к разгадке тайны, которой не последовало, как последовало бы у Д. Фаулза, например.
Думай теперь, читатель, это он с некоторым расстройством личности или действительно что-то знает. Испугалась ли девушка провинциально-московская больших настоящих чувств или просто решила в игре свои нерешенные ранее подростковые проблемы, закрывая вместе с гештальтом и источник в себе любви к главному герою? Ощущение легкой досады от того, что тебя не то чтобы как-либо особенно наебали, но это и не совсем то, что ты ожидал получить на выходе. Просто обстоятельства фантастического романа, лично для меня только обертка. Без соотвествующей начинки теряющая смысл. Но нет и уверенности, что необходимый мне смысл действительно потерян. Просто, может быть, припрятан. Такой вот литературный прием.

А из английских статей я узнала, что у египтян, кроме того, что душа - это сложно сконструированное приспособление из разных частей, включая тело, были настольные игры. И все про загробный мир. Бросил кубики, ходишь фишкой по дoлине мертвых, идешь к реке, смотришь на небо, поворачиваешь на восток, а там...

Вообще, мне еще давно казалось, что сказка о Крошке Цахес повествует о том как маленького человечка как-то по доброте душевной приблизили к абсолютной власти, а он, оказавшись ее обладателем совсем забыл о проблемах других людей и не обращал внимание ни на что кроме устремлений своего эго. То есть виноват не столько крошка, сколько тот кто его допустил к власти.

А теперь я быстро прочла синопсис и вижу, что сказка не совсем об этом, и я, возможно ее уже давно путаю с какой-то другой сказкой, периодически используя имя Цахес некорректно. Мне поэтому виделось сходство с этим образом у большинства таких персонажей, которые по причине того, что они небольшие по размеру, болезненно и гротескно выпячивающих эго. Выходит, зря

Дивилась цими днями норвезьке кино "Осло", про трагедії умовно благополучних людей. Проблеми зайвих в суспільстві, все також класичні і загальносвітові. А ще згадала, нарокозалежного священика в романі С. Жадана "Ворошиловград". Тому що головний герой в "Осло" теж був пійман в коло вживання важких внутрішньовенних наркотиків, з якого нема сенсу прориватись кудись в зовнішній світ, і це в Норвегії!

Пресвітер знав що ці гойдалки ніколи не скінчаться, не сподівався на це. Але знайшов таку паству, яка його любила й приймала таким який вій є. Циганський табір в сюрреалістичному Донбасі. Їм було потрібно його слово, а що він там вживає після проповіді це його справа. Якось він навчився тримати рівновагу та йти, разом з усіма бажаючими до Бога. Не забуваючи про сенс життя.

А норвежський хлопець просто навмисно влаштував гарантований передоз, добре розуміючи, що цей світ йому не потрібен, так само, як і він йому. Достатньо освідчений, доборе вихований, з хорошої родини, з хорошими друзями, але якось не прижився. Можливості наче є, а наче й нема, ілюзія

"Ворошиловград" - захватывающе сюрреалистичен. Мифический Донбас стоит незыблем и кого-то ждет, у кого там дом родной. Эти люди, которые почти звери, порой такие человечные по отношению к своим. Пусть в тех широтах, про которые писал Жадан, квинтэссенция пустоты и безвременья, но кусочек совкового быдла есть в каждом из нас. Вопрос как нам выбираться теперь. И столько, как всегда, красоты, направо ли налево у него пойдешь. Пусть коня потеряешь, зато надышишься этим его воздухом. Ведь в такие моменты чтения, ты живешь здесь и сейчас, ты этим дышишь и это самое главное во вселенной, в этот момент, для тебя.

Жду когда попросится наружу что-либо об этом на украинском. Оно еще там, дозревает :--)

Я спрашивала у бармена, это правда, что в начале нулевых оттуда выгоняли за дебош Ирвина Уелша! И даже более того, это сделал лично он :--)))

Увлекаться книгами Жорж Санд после 14 лет, наверное, невозможно. Это как читать "Отягощенные злом" после 30-ти. Но сама Аврора оказалась интересна мне сегодня как личность. Ну как же, я еще не видела какая она, эта женщина в мужском костюме из 19-го века! Увидела, в платье, красивая, по крайней мере, на живописных портретах, очень. Это серьезно нарушает установившийся внутри меня стереотип, что женщины, которые пишут под мужскими псевдонимами и носят мужские костюмы, страшные. И, при том, что финансово она независимой в ее жизни очень долго не была, ей было пофиг что скажут люди. И она жаждала самой большой любви, которая только может быть, поэтому не боялась менять любовников, убедившись, что любовь в данной связи не очень-то и большая :-)

Меня пригласили пить кофе в ресторан сегодня вечером. А я сижу и чувствую, что не хочу, хотя переговоры велись вроде как за то, чтобы пойти. Видимо, жду чего-то от того, что уже найдено. Ну или я не знаю, может, уже старею, наконец, и мне просто лень :-) Хотя на прогулку вниз и вверх на скорости пойду сегодня обязательно

Через несколько дней
В колхозе нашем
Мы проложим Бродвей
Всех улиц краше

На селе джаза нет,
Там жить не мило.
Чтоб зажечь жизни свет
Собъем джазилу

Ты на ферме стоишь
Юбка с разрезом
Бодро доишь быка
С хвостом облезлым

Ах ты, чува, моя чува,
Тебя люблю я
За твои трудодни
Дай поцелую!

Когда я пришла к выводу, что изучаю английский лишком медленно, оказалось, что времени на то, чтобы дочитать историю Украины-Руси Грушевского у меня просто нет совсем. Так мне пришла вдруг идея найти Грушевского на английском. Бесплатно в сети я не увидела. Но зато нашла эту же историю других авторов. Вроде бы и немного осталось того первого тома. Но нет, нужно каждый день учить новые слова. Ведь это как когда повезет, читаю я BBC news, не заглядывая в соварь или же вдруг появляется новых штук 60. Это, правда, было месяц назад. Но я несколько загрустила тогда. Но не остановилась в своем пути к поставленной цели. И грусть прошла :-)

Читая BBC, замечаю, что какие-либо преступления людей из тяжких, там раздаются как гром среди ясного неба. Но всегда есть даже там небольшой процент людей, которым нужно что-то такое совершить. Странно.

Нашла случайно портрет в Википедии Терезы Мэй. У нее очень красивые украшения, при том, что она одета строго как женский политик. Интересно, есть ли вообще в Великобритании такой типаж разухабистых бабищ как российская певица Маша Распутина, например? Применимо ли там найденное мной недавно выражение "задавить изяществом, забросать тоннами красоты, долбануть по глазам совершенным вкусом"? Помню ранние фотографии Маргарет Тетчер. Мало выразительная внешность с провинциальным оттенком во всем, в одежде тоже. Но совсем другое впечатление в поздние годы. Как будто она из деревенских простушек прошла, добиваясь намеченного упорным трудом, путь к тому, чтобы стать настоящей леди