В метро, на ескалаторі цілувалися якісь люди у всьому яскравому, у самому ніжному віці, вочевидь молодші від тієї мене, коли я почала цілуватися у метро на ескалаторах :-)

Вже на пероні якійсь чувак формату "скінхед", з гарнітурою у вухах, комусь голосно розповідав російською: "Скажи им, что мы конченые!". Він безперервно сміявся: "Ну ты просто пойми, если ты живешь вместе с женщиной, то твой телефон уже не твой телефон!"."Ну так да, если ты придешь к ней в офис, нужно думать кого ей слить, не забывай про комплименты!". На справді, типовий адепт корпоративной етики, в більшості незручних ситуацій він спочатку поцікавиться, чи вам комфортно. І йому було підкреслено по цимбалах що подумають навколишні люди. В вагон він зайшов так упевнено, ніби знав напевне що там є бар і зона для курців із витяжкою :-)

А біля виходу, на початку Хрещатика, роздавали листівки люди зі спілки "Євреї за Іісуса" і обіцяли розкрити всі питання щодо того як влаштован світ, а ще культурну програму в їх затишному релігійному клубі. Все таке цікаве, таке смачне, але більше хотілося лимонад :-)

Вчора, в ідеальному серпневому повітрі, було так приємно спускатися проспектом. Так делікатно підфарбовувати дерева, перед тим як сісти за обрій, може сонце лише в серпні. Я раптом побачила собаку, до якої відчула емпатію і вона вирушила мені на зустріч, ніби відчула цю емпатію разом зі мною!

І виявилося, що це левретка! Рідке явище у наших кварталах, але можливе. Вона вирушила до мене одним поривом свого трепету, ніби легше за неї лише вітер, або вона складається з вітру майже на той відсоток, що людина складається з води. В левретці ніби є натяк на неземне походження. І ця заглянула мені у очі очима кольору однакового з її хутром, попелястими очима.

Я бачила собак цієї породи переважно на картинах 18-го сторіччя. Боровіковський, Гейнсборо. В Києві взагалі, залежно від погоди і пори року, може виникнути відчуття ніби ти потрапив у картину Гейнсборо. І навіть відчуваєш ніби шелест свого одягу в якомусь парку, або при зустрічі з невагомою левреткою

Ще недавна мені здавалося, що на читання книг нема часу, а вчора я зрозуміла, що почала читати у чотири рази швидше ніж два роки тому. Скоріш за все, за вхідні дочитаю "Тореадорів із Васюківки". Ось Ява з Павлушею риють підкоп під свинарником, намагаючися збудувати першу станцію метро у рідному селі, а ось вже вони бачать на власні очі Київ і "інтелигентно" кидають п'ять копійок в турнікет справжнього метро, бо розуміють, що там зайцем не прострибнеш!

Ось вже дзвонять у двері першого явиного кохання на нинішній Парковій, а ось намагаються зняти біль в накручених вухах, прикладаючи по морозиву, скоріш за все, в тому ресторані що був раніше над станцією Хрещатик! :-)

Так дивно відстежувати відповідність сучасним назвам всіх цих Калініна, Кірова... Але саме це відчуття першого знайомства з Києвом мені настільки близько, ніби я там теж гуляю із ними! І нехай трьошка це зараз вже гривень 200, але хиба ж питання у грошах! Ми купуємо зараз так само емоції! Київ так само найкраще місто на Землі! :-)

А техніка читання яку я якось озвучила знайомому театрознавцю і кінокритику, виявилася неправильною. Тобто неправильною для моїх потреб і кількості вільного часу. Пробувати опиратися лише на голосні було хибним кроком. Спочатку опираєшся поглядом на уявні скорочення як у конспектах, а потім на лише самі асоціації, уявні позначки, згадки для бокового зору. Йти по середині рядка, підхоплюючи бокові частини боковим зором, теж не найкраще по швидкості що може бути.

А "Тореадори з Васюківки" мені необхідні зараз, бо саме в моєму дитинстві не було геть української дитячої літератури. І по відчуттям світ у цій книзі надзвичайно щасливий і комфортний! Це, чесно кажучи, те що треба! :-)

.

в моєму коханому місті

Вихідний вийшло зробити у понеділок і я поїхала гуляти у центр. В маршрутці, переді мною, хлопець віз цуценя. Воно не розуміло куди його везуть, тому скавучало всю дорогу. Навіть пищало, бо видно було що тявкати ще не вміє. Проте доволі крупне, бо, можливо, суміш вівчарки з дворняжкою. Вирости має великою. Песик дуже жваво тикався всюди писочком. Спочатку у вікно, а потім, коли побачив мене, що є сил сунувся між кріслами і пищав. На всю маршрутку. Хтось з пасажирів незадоволено кидав погляди, але я гладила писочок цуценя і заспокоювала: "Не переживай, малий, все буде добре!". Він дивився здивовано і скавучав тихіше, а потім знов на весь автобус. На Деміївці вони вийшли

На ВДНГ ми поспішали, бо хотіли встигнути в басейн. Але між входом і басейном ще досить велика відстань якою ти саме гуляєш, тому ми ще якійсь час сперечалися чи варто мені вдягатися в басейн як на конкурс краси. Коли, на решті, дісталися центрального входу, побачили море людей. І ніби поринули у вирій вічного літа і свята. Серед людей, вдягнених, як на конкурс краси, ми плили як у воді. Але вчасно встигли підхопити по морозиву, надзвичайно смачному, в рожку, у білій глазурі. Цей смак ніби допоміг переключитися з метушні на відпочинок. Довги черги до яток зі стрит-фудом, жінки із тюнингом у різних частинах тіла, з маленькими собачками під пахвою, з чоловіками з електронними дівайсами для куріння. Діти на самокатах. Ніби нема війни. Просто як у сні. Просто попали в суцільну зону комфорту, де гамаки меж деревами огортають тіла, або чути звуки живого саксофону. Устриці, пиво, хачапурі, моя улюблена корюшка в клярі, яку цілу можно покласти у рот, і якійсь просто гастрономічний карнавал!

З рештою ми підійшли до басейну, я була здивована, він саме такий як в готелях, де все включено. Кипариси, синя водичка, білі топчани, роздягалки, шатри. Ось тільки басейн був вже зачинений. Помилувавшися на кипариси ми пішли за задоволеннями іншого плану. Покататися з коктейлем у гамаку була чудова ідея. Ніби через трубочку висербуєш всі радощі світу!

Якщо хочеш знайти на ВДНГ хоча б часткове усамітнення, треба від алеї з їжею і напоями брати в бік конюшен. Що ми й зробили, звідти легко знайти шлях до озера з лебедями, на яке я не можу намилуватися за всі чотири роки мешкання у Києві. Біля конюшен було кілка дітей і вони радісно верещали, бо білий коник стояв біля них і звішував голову через огорожу! Довелося погладити його привітний писочек і мені! Коник с силою тикався носом у руку, але хотілося йти далі, бо є ще лебеді. На озері вони тягнули свої довги шиї, вже з'явилися гібридні, з чорним пір'ям у хвостах. Павильон для продажу корму працював, тож ми їх ще й нагодували! Лебідь, якщо його добре нагодуєш, потім не відстає, але для всього свій час. І це свято закінчилося! Спуск до Деміївки ще давав можливість дивитися на безліч всього що на обрії. Сонце вже сідало

В понеділок була по справах на Сагайдачного. Познайомилася з Ощадбанком, з усією тяганиною оформлення рахунку в структурі, яка позиціонує себе як сучасна, після довгих років радянського спадку. І дівчина-менеджер, така юна і позитивна, ніби нічого не відбувається такого страшного, дуже чемно пропонувала ставити підписи на багатьох десятках сторінок договору, з обох сторін. Під кінець я вже не приховувала свого обурення і підписувала демонстративно зневажливо, зауважуючи в слух що це знущання. Через півтори години я вирвалася на 30-ти градусну спеку!

І мене, як завжди, коли я опиняюся на Поштовій площі, затягнуло на Узвіз. І я йшла до гори по спеці, відчуваючи неймовірний кайф. Якісь чоловіки спускалися на зустріч і зауважили що в мене щасливий вираз обличчя. За Анріївською церквою чекав незмінний шлях до Володимирській гірки. Формула щастя, така проста, особливо якщо принцип тісних черевиків, довга розлука і просто відчуваєш що ти ділова ковбаса зі склянкою мохіто в майже безлюдному просторі, в якому ніколи не знайдеш нічого крім захоплення, кохання і свободи! :-)

Данте

.

Особливо коли там відпочиваєш

Починається спека і буває що сидіти з мангалом біля річки є кращім варіантом за прогулянку по асфальту. От і ми вирушили з друзями до притоків Дніпра. Туди де колись раніше ловили рибу. Крім м'ясних заготовок для смаження ми взяли вже готові страви і напої за смаком. І хоча спочатку думки про те хто де хоче засмагати, а хто сидіти за столиком розділялися, але згодом Наталка прийняла думку більшості, хоч і не без проявів протесту. Вони нам розповіли про відпочинок в Закарпатті, ми їм про наши ідеї на майбутнє. Якось неспішно зліпилася думка про поїздку до Кончи Заспи з палатками. І тепер нам, за планом, треба купити палатку.

Людей було море. Але між кожною групкою все ж відчувався достатній простір. Діти пищали, грали у бадмінгтон флюоресцентними ракетками. Десь, на щастя, в далені, співали карооке, причому виключно жіночім колективом. Але й ми були хороші і, під кінець, порадували навколишніх людей коломийками. Як почали збиратися, Наталка заявила що вона залишається. Бо їй треба "заземлитися". Тільки відвернулися, а її нема. Лише дівчата з сусідньої компанії підказали напрямок в якому вона знаходиться. Прямо там, в траві, де вона хотіла полежати від початку, як ми прийшли. Її чоловік Сергій, якійсь час її переконував йти з нами, відчувався спротив, але якось вони домовилися, з рештою і вона пішла до нас.

По дорозі до дому купили морозива. Я, у своєму схудненні, зупинилася на певній позначці. І останнє коло спокус не пускає мене до остаточної мети. Але я, хоч і прагну досконалості, все ж віддаю перевагу відчуттю кайфу. І вибачаю недосконалості моїм близьким і друзям. Бо, коли живеш тут і зараз, хочеш прожити саме цю мить як найкраще, а мета почекає :-)))

Для покращення настрою є речі опціональні, а є базові, без яких опціональні можуть бути не дуже ефективними. Ф. Ніцше стверджував що фізична культура тіла, рухи, гімнастика впливають на духовний стан і допомагають розвитку інтелекту. Я б сказала, що турбота про власне тіло, вміння дарувати задоволення у вигляді корисних рухів своєму тілу, впливає на, в цілому, психічний стан. Ще, мабуть, варто зізнатися що коли я ходила до психолога на консультації, то вона сказала що в мене є дар, який в наш час не часте явище. Це абсолютно здорова психіка. Бо вміння обирати самотність замість товариства людей які не влаштовують, це дано далеко не всім. І при цьому почуватися комфортно. Є спадкові психічні проблеми, вади, а в мене робота опіоїдних рецепторів, краща ніж у решти людей, мабуть, теж спадкова. Думаю від покійного діда, від спілкування з яким я відмовилася через переконання. Я і далі не вибачаю людям ватних поглядів і українофобських переконань. А діду міг з комфортом проводити тижні один на дачі і я бачила це, як йому добре самому. Але коли я уїжджала жити у Київ, не з ким, крім племінників і сестри, не попрощавшися, я знала що він знає, що я роблю те, що в нього не вийшло. Кинути все к йобаній матері і уїхати жити в Київ, місто яке він теж любив і де жила жінка яку він кохав. Де він би був ще більш щасливий ніж коли живе сам.

Я про це думаю інколи. Якщо діду бачить мене звідкись, якщо ці казки про загробне життя правда, то він радіє за мене

В наших кварталах в багатьох людей є собаки. Є самі популярні породи, це йоркширський тер'єр, французський бульдог і чи-хуа-хуа. А можна і навпаки, зустріти породи які вже не вважаються популярними і сприймаються як релікт. Я з великим подивом помічаю велетенську дівчинку чорного тер'єра, коллі, ньюфаундленда і ротвейлера. Все ще популярні стафордшири, але вже на не пику популярності. В нашому будинку, на приклад, живе Кузя. Кузя може і аргентинський дог, не дуже розбереш, бо вуха в неї не куповані. І взагалі Кузя доволі їбанута і ніхуя не вихована, але така товариська, що коли з нею їдеш у ліфті, то притискаєшся до стінки, щоб хоч якось відсторонитися від кузиної любові. Хозяйка запевняє, що ця собачка не є небезпечною. Але всім відомо що в будь якої кузі сторожевої породи може впасти планка, і це розуміють усі крім хозяйки Кузі. Хоча бачимось ми з нею рідко, будинок в нас великий.

Але я помітила таку річ. Якщо я дивлюся на собаку на вулиці і вона мені подобається, я думаю тоді: "Яка мила собака!" І тут починається диво. Завжди ця собака реагує, хоча я лише думаю про це. Вона підбігає і починає проявляти симпатію, бажання спілкуватися. Так було із цуценям пикінесу, потім хаскі, коли ми із нею порівнялися на пішохідному переході, лизнула мене у ногу, в парку на Івана Федорова до мене, аж на скаміочку, застрибнув йорк і ось вчора підійшов шпіц ніби розтягнувши маленький ротик у посмішці :-))) Всіх цих собак я би назвала однією назвою - собака-посміхака! :-) Сережа каже, що, мабуть, собаки відчувають добру енергію в людині, тому до одних ставляться дружньо, а до інших не дуже. Але, в цілому, можна сказати про наш квартал що він переповнений емпатією і настрій, в цілому, відчувається позитивний. Це або відчуття спокою, або радості. Рідко бачиш справжній сум. Особливо у сонячну погоду.

Вчора були дві тривоги в день, остання коли Сережа вже прийшов з роботи. Оскільки небо було ще світлим і ясним, ми вирішили не йти у бомбосховище, а посидіти біля нього на лавочці. Історія про те як крановщиці на металобазі шукали можливість видати маленьку порцію металу директору і замдиректора заводу, відсунувши чергу великих фур була кумедною. Сережа вміє будь що розповісти кумедно. А потім ми робили селфі і почули відбій. Нам пощастило і конкретно над нами нічого не літало

Сьогодні, в ночі, під час обстрілів, російські ракети вбили жінку із дітьми, вони не встигли добігти в укриття. Гнійні людожерські пики, які вважають це справедливою помстою за нібито загибель янголів на Донбасі, напевне кінчатимуть від радощів, але коли почнуть скавучати, через те що їх особиста упевненість в у власній безкарності почне танути, я буду точно думати, що так їм і треба!

Сьогодні в ночі спускалися у бомбосховище, із документами і банківськими картками, питною водою і горішками. Оскільки ще заздалегідь, в день читали повідомлення, що в небо піднялися кацапські літаки с ракетами у великій кількості. Тож загроза була того рівня щоб під час тривоги іти кудись за межі будинку. Нас бомбили о четвертій ранку. Роботу ППО, збиття ракет ми бачили на власні очі не у перше. Раніше бачили влучання ракет в будинки. Недавно чули як летять шахеди, а взагалі чути звуки роботи ППО і польоту ракет нам вже доводилося і раніше також. Кожній тварюці, яка буденним тоном цікавиться звідки така інформація я бажаю почути і побачити те саме біля їх будинків у кацапії.

Але на вихідних ми встигли прожити чудові моменти! Спочатку вирушили у центр на виставку українських майстрів які вчилися живопису у французькій школі в еміграції. Але, коли я дивилася на мапі точну адресу галереї, то чомусь перетин Великої Житомирської і Володимирської переплутала із Софіївською площею. Взагалі забула що Володимирська йде далі за софіївським собором. Тепер мені це смішно, але коли дійшли до Софіївській площі від площі Героїв України (колишньої ЛТ), то якось швидко відмовилися від ідеї попадання на виставку і пішли на Бесарабську площу, тому що я давно хотіла показати свій улюблений Паб, з мережі яка представлена і в Дніпрі. Тож ми зайшли разом у Кеди і там Сережа скуштував Бельгійський золотий ель, а я взяла темне пиво із солоною карамеллю (я взагалі все люблю з солоною карамеллю, морозиво тощо) Серьожа, на решті, визнав що пиво яке вартує 100 грн за келих існує, а ще повірив що ціни в закладах у центрі дійсно різні і за не дуже дорого можна їсти і пити дуже смачно. Сам він відвідував із партнерами по бізнесу паб на Михайлівський, коли керував логістичною компанією, пиво не пив, лише віскі. Але з тих пір уявлення про норми витрат дещо змінилося. А я завжди знала де може бути те що мені підходить в найкрасивіших місцях найкрасивішого міста :-) Потім до Олімпійської, звідти до дому. Сережа дійсно старався щоб прогулянка була для мене задоволенням і коли брали каву у парку Шевченка і коли зайшли в паб.

Вже в ніч після цього нас пробували залякати дронами і ракетами наші вороги. Більшість була збита нашими ППО. Ці безперервні спроби нам нав'язати тривожність, вичавити із зони комфорту говорять про те, що сенс життя тварюк робити огидні вчинки, радіти від вбивства дітей, жінок, звичайних українців, за те що вони українці. Але хер там. І вчора в нас був день пам'яти загиблих у Другій світовій, а сьогодні День Європи. Я ще не дуже знаю як його святкувати, але зроблю для Сережи шаурму з лавашу коли він прийде з роботи :-) Сама не їстиму. Для мене буде червона ікра без хліба, просто чайною ложечкою :-)

Після мониторингу спортивних клубів в нашої місцевості ми вирішили що купувати абонемент заради тренажерів нам не підходить, а с басейном трохи задорого. Саме той вид занять щоб підходив нам обом ми не знайшли. Я шукала тільки для того щоб ходити у двох. Самій кудись іти на фітнес мені не потрібно. Всі вправи і асани я роблю вдома. До того ж, таки здійснила одну з порад з книги Софії Вендровски "100 хвилин краси і здоров'я" і почала ходити спеціально по сходам вниз і до гори. В нашому будинку сходи в достатньо доброму стані щоб мені це було візуально комфортно. Вісім поверхів у низ і назад. Для моїх колін, які залишаються злегка повнуватими при будь якій вазі, це справді добре рішення.

Якось ідея підтримання себе взагалі у формі передалася і друзям Сережи, тому вони разом, гуртом, ідуть вниз до Деміївській пішки, а потім до дому на гору. Але ми із ним ще ходимо разом в ліс. До ставків. А там ловлять рибу, в тому числі, закидують спінінги на хижака. Ми хочемо піти разом на рибалку. В лісі підйоми і спуски як раз підходять для кардионавантажень і це те що нам треба! :-)

Наш будинок не такий новий, як той в якому ми знімали квартиру до того, але старіший за попередній лише на 5-7 років. Побудований за часів Януковича. Десь починає бути видно вплив часу, десь все ще справляє враження абсолютного добробуту.

Книга "100 хвилин краси і здоров'я" мені потрапила у руки ще коли я була дитиною. І не всі поради на даний час в змозі тягатися із сучасною б'юті-індустрією, але ця книга є частиною мого виховання. Вивчення культури догляду за своїм тілом. Як вчила колись дуже давно жінок Таїс Афінська :-)

Київ прекрасний завжди, але особливо коли все квітне!

Можна навіть сказати, весна здорової людини. Інколи просто краса в несподіваних місцях

.