Читання довідника Adobe Illustrator призвело, швидше, до демотивації читання та готовності до практичних занять. Я або це знаю вже, або воно мені не потрібно, або це за швидкістю виконання рівноцінно тому, що я вже й так користуюся, просто інший варіант, альтернатива. Тому я мало-помалу закинула довідник. А після того як мені сказав мій Сергій, що знайома пенсіонерка його друга продає свій хендмейд на західних ринках, я вирішила зайти туди, де я пробувала раніше продавати інтер'єрні наклейки і поцікавитися як справи з мереживами, в тому числі, з ірландськими. І виявилося, що дуже добре і, судячи з кількості продажів у магазинах, що мені сподобалися, і тому, що майстрині з Житомира, сильніші ніж навіть тих, хто із самої Ірландії, не роблять нічого такого чого не змогла б я, то я вирішила відновити свої знання з користування даними сервісами для продажу та посередником Pay Pal та нашими банками.

Продаж інтер'єрних наклейок стався колись, після того, як мене знайшли менеджери поліграфічного підприємства з Омська. До війни, звісно. Я продавала свої малюнки, вставлені фотошопом у спеціальні інтер'єри, мокапи. Менеджер з Омська передавав замовлення кому потрібно в США, там друкували і відправляли замовнику, як правило, теж зі США. Я плачу суму замовлення зі своєї кишені, а різницю одержую із тієї суми що платить клієнт. Спілкуюся періодично з менеджером з Омська, кажу, що кількість продажів поки не те що мені підходить, а він відповідав, що все буде як потрібно, просто півроку має піти на розкрутку! І тоді я розумію, що мені так не цікаво і робити ті трудовитрати що роблю, в розрахунку отримувати тільки через півроку більше, ніж я зараз, просто малюючи ілюстрації, зовсім не про те я подумала, спочатку спілкування з цим росіянином. Так воно й скінчилося. Просто я тепер знаю, що там і як. Я тепер розумію, чому той менеджер, вічний оптиміст, нічого мені не сказав про півроку розкручування на початку нашого спілкування. Тому що йому пофіг, приділяю я тільки один день на тиждень, або весь свій час лістингу для його підприємства. У нього таких як я багато. Просто він товариський такий, йому не шкода надрукованих літер та консультацій. Принесу хоч лише 200 у.о. на місяць і добре :-)

Але там був один момент. Говорливий мій колишній імпресаріо все запевняв, щоб я не звертала увагу на фідбеки від клієнтів, американців. Адже ми ж з вами знаємо, які вони тупі! Ахаха! Ось тоді вже почало пованювати гнильцем і всі мої спроби пояснити, що люди завжди різні і що серед його співвітчизників теж тупих вистачає, не давали результату. Він зі мною погоджувався, але бажання обсірати, тих хто купує у них їхню ж продукцію, було сильніше за нього! Він міг писати у вайбері про це довго, навіть якщо я не відповідаю



Чтение справочника по Adobe Illustrator привело, скорее, к демотивации чтения и готовности к практическим занятиям. Я или знаю уже или не нужно или это по скорости исполнения равноценно тому чем я уже и так пользуюсь, просто другой вариант, альтернатива. Поэтому я мало по-малу забросила справочник. А после того как мне сказал мой Сережа, что знакомая пенсионерка его друга продает свой хендмейд на западных рынках, я решила зайти туда где я пробовала раньше продавать интерьерные наклейки и поинтересоваться как обстоят дела с кружевами, в том числе, с ирландскими. И оказалось что очень хорошо и, судя по количеству продаж в понравившихся магазинах и по тому что мастерицы из Житомира, более сильные чем даже из самой Ирландии не делают ничего такого чего не смогла бы я, то я решила возобновить свои знания по пользованию данными сервисами для продаж и посредником Pay Pal и нашими банками.

Продажа интерьерных наклеек случилась когда-то, после того как меня нашли менеджеры полиграфического предприятия из Омска. До войны, конечно. Я продавала свої рисунки, вставленные фотошопом в специальные интерьеры, мокапы. Менеджер из Омска передавал заказ кому нужно в США, там печатали и отправляли заказчику, как правило, тоже из США. Я плачу сумму заказа из своего кармана, а разницу получаю с той суммы, что платит клиент. Общаюсь периодически с менеджером из Омска, говорю, что количество продаж пока не то что мне подходит, а он отвечал, что все будет, нужно просто полгода должно уйти на раскрутку! И тогда я понимаю, что мне так не интересно и совершать те трудозатраты что совершаю, в расчете получать только через полгода больше чем я получаю сейчас, просто рисуя иллюстрации, вовсе не про это я подумала, вначале общения с этим россиянином. Так оно закончилось. Просто я теперь знаю что там и как. Я теперь понимаю почему тот менеджер, вечный оптимист, ничего мне не сказал про полгода раскрутки вначале нашего общения. Потому что ему пофиг, уделяю я только один день в неделю или все свое время листингам для его предприятия. У него таких как я ведь много. Просто он общительный такой, ему не жалко напечатанных букв и консультаций. Принесу хоть всего 200 у.е. в месяц и хорошо :-)

Но был там один момент. Говорливый мой бывший импресарио, все уверял, чтобы я не обращала внимание на фидбеки от клиентов, американцев. Ведь мы же с вами знаем, какие они все тупые! Ахаха! Вот тогда уже начало пованивать гнильцой и все мои попытки объяснить, что люди всегда разные и что среди его соотечественников ведь тоже тупых хватает, не давали результата. Он со мной соглашался, но желание обосрать, тех кто покупает у них их же продукцию, было сильнее его! Он мог писать по вайберу об этом долго, даже если я не отвечаю

"Я витратив багато часу на вивчення поганих людей. Я вивчив їх характеристики, манери і абсолютну банальність їх жорстокості.
Тим не менш, у Дональді Трампі є щось інше. Коли я дивлюся на нього, я не бачу погану людину - я бачу злу людину.
Я іноді зустрічав гангстерів. Цей хлопець намагається бути одним із них, але він не може. Є така річ, як "честь злодія"
Так, навіть злочинці зазвичай мають честь.
Правильно вони вчинили чи ні, це інша історія, але вони мають моральний кодекс, яким би спотвореним він не був.
Але у Дональда Трампа цього немає. Він злодій без моралі та честі.
Жодного відчуття правильного чи неправильного.
Ніякої поваги ні до кого, крім себе самого – ні до людей, якими він мав керувати та захищати, ні до людей, з якими він веде справу, ні до людей, які йдуть за ним, сліпо та віддано. Навіть до людей, які вважають себе його "друзями". Він зневажає їх усіх.
Ми - жителі Нью-Йорка добре познайомилися з ним за ці роки, коли він отруїв атмосферу та засмітив наше місто пам'ятниками своєму его. Ми не з чуток знаємо, що це той, кого ніколи не слід розглядати як лідера. І ми намагалися попередити про це світ ще у 2016 році.
Наслідки його бурхливого президентства розділили Америку.
Не помиляйтеся: зло процвітає в тіні глузувань, тому ми повинні дуже серйозно поставитися до небезпеки Дональда Трампа.
Тож сьогодні ми звертаємось до Америки зі ще одним попередженням. Звертаємось з того самого місця, з якого звертався Авраам Лінкольн - з серця Нью-Йорка, що б'ється:
Це наш останній шанс!
Демократія не переживе повернення диктатора.
І ми не переможемо зло, якщо розділимося.
Ми повинні звернутися до половини нашої країни, яка проігнорувала небезпеку Трампа і з якоїсь причини підтримує його повернення до Білого дому.
Вони не дурні і ми не повинні засуджувати їх за те, що вони зробили безглуздий вибір. Але наше майбутнє залежить не лише від нас. Воно залежить також і від них.
Давайте звернемося до послідовників Трампа з повагою.
Давайте не говорити про "демократію". "Демократія" може бути нашим святим Граалем, але для декого це просто слово і у своїй любові до Трампа вони вже відвернулися від розуміння демократїї, як принципу існування цивілізації.
Давайте поговоримо про правильне та неправильне. Давайте поговоримо про людяність.
Давайте поговоримо про доброту.
Про безпеку для нашого світу. Безпеку для наших сімей.
Про порядность.
Ми не переконаємо їх усіх, але ми можемо отримати достатньо голосів для того, щоб покласти край кошмару Трампа та виконати місію цього самміту.
"Зупиніть Трампа"


Роберт Де Ниро

"Я потратил много времени на изучение плохих людей. Я изучил их характеристики, манеры и абсолютную банальность жестокости.
Тем не менее, у Дональди Трамп есть что-то другое. Когда я смотрю на него, я не вижу плохого человека – я вижу злого человека.
Я иногда встречал гангстеров. Этот юноша пытается быть одним из них, но он не может. Есть такая вещь, как "честь вора"
Да, даже преступники обычно имеют честь.
Правильно они поступили или нет, это другая история, но у них есть моральный кодекс, каким бы искаженным он ни был.
Но у Дональда Трампа этого нет. Он вор без морали и чести.
Никакого ощущения правильного или неправильного.
Никакого уважения ни к кому, кроме себя самого – ни к людям, которыми он должен руководить и защищать, ни к людям, с которыми он ведет дело, ни к людям, которые следуют за ним, слепо и преданно. Даже к людям, считающим себя его "друзьями". Он презирает их всех.
Мы - жители Нью-Йорка хорошо познакомились с ним за эти годы, когда он отравил атмосферу и засорил наш город памятниками своему эго. Мы не понаслышке знаем, что это тот, кого никогда не следует рассматривать как лидера. И мы пытались предупредить мир еще в 2016 году.
Последствия его бурного президентства разделили Америку.
Не ошибайтесь: зло преуспевает в тени насмешек, поэтому мы должны очень серьезно отнестись к опасности Дональда Трампа.
Сегодня мы обращаемся в Америку с еще одним предупреждением. Обращаемся с того самого места, с которого обращался Авраам Линкольн - из бьющегося сердца Нью-Йорка:
Это наш последний шанс!
Демократия не переживет возвращения диктатора.
И мы не победим зло, если разделимся.
Мы должны обратиться к половине нашей страны, которая проигнорировала опасность Трампа и по какой-то причине поддерживает его возвращение в Белый дом.
Они не глупы, и мы не должны осуждать их за то, что они сделали бессмысленный выбор. Но наше будущее зависит не только от нас. Оно зависит также и от них.
Давайте обратимся к последователям Трампа с уважением.
Давайте не говорить о "демократии". "Демократия" может быть нашим святым Граалем, но для некоторых это просто слово и в своей любви к Трампу они уже отвернулись от понимания демократии, как принципа существования цивилизации.
Давайте поговорим о правильном и неправильном. Давайте поговорим о человечности.
Давайте поговорим о доброте.
О безопасности для нашего мира. Безопасность для наших семей.
О порядочности.
Мы не убедим их всех, но мы можем получить достаточное количество голосов для того, чтобы положить конец кошмару Трампа и выполнить миссию этого саммита.
"Остановите Трампа"

Коли в нас були сонячні дні, після відвідування перукарки, я курила на балконі, дивлячись на Голосіївський ліс. На межі з лісом видно приватні двори з особнячками, доволі симпатичними. Сонячне світло заливало кожне подвір'я, розкладаючи його на прості геометричні форми. Бо з такої відстані не видно деталей. Ось я вже помітила що серед масиву чорних дерев, у лісі, за одним з будинків є дві дуже великих сосни і своїм зеленим кольором вони неабияк пожвавлюють значну кількість чорного. І раптом, коли я перевела погляд на приватні будинки лівіше, я побачила щось надзвичайне. Там є один будиночок, біля якого більша частина подвір'я є водоймою. У всіх городики, або щось таке, газони, на приклад, а там водойма. А в той день водойма замерзла, а на решті двору лежав сніг. Так от раптом бачу, по водоймі хтось ходить, весь такий тілесного кольору. І, хоча з такої відстані не розглядіти ані рис обличчя, ані геніталій, розумієш що це чоловік і на ньому немає трусів. І ось він такий ходить явно без думок про те, що за ним хтось спостерігає. А мені смішно! Сонце, хвойні дерева серед чорних, голий чоловік. Веселий зимній день! Сережа потім сказав, що це, мабуть, морж і головне щоб я не виходила гола на лоджію. Було таке, що влітку колись виходила, так він боявся що мене хтось побачить попри скління

Когда у нас были солнечные дни, после посещения парикмахерши, я курила на балконе, глядя на Голосеевский лес. На границе с лесом видны частные дворы с особнячками, довольно симпатичными. Солнечный свет заливал каждый двор, раскладывая его на простые геометрические формы. Ибо с такого расстояния не видно деталей. Вот я уже заметила что среди массива черных деревьев, в лесу, за одним из домов есть две очень большие сосны и своим зеленым цветом они изрядно оживляют значительное количество черного. И вдруг, когда я перевела взгляд на частные дома левее, я увидела что-то удивительное. Там есть один домик, возле которого большая часть двора является водоемом. У всех огородики, или что-то такое, газоны, например, а там водоем. А в тот день водоем замерз, а на остальной части двора лежал снег. Так вот, вдруг вижу, по водоему кто-то ходит, весь такой телесного цвета. И хотя с такого расстояния не разглядеть ни черт лица, ни гениталий, понимаешь что это мужчина и на нем нет трусов. И вот он такой ходит явно без мыслей о том, что за ним кто-нибудь наблюдает. А мне смешно! Солнце, хвойные деревья среди черных, голый человек. Веселый зимний день! Сергей потом сказал, что это, пожалуй, морж и главное чтобы я не выходила голая на лоджию. Было такое, что летом когда-то выходила, так он боялся, что меня кто-то увидит, несмотря на остекление

Ця війна багатьох українців позбавила кінцівок. Мене ще задовго до війни цікавило, а як люди після ампутацій живуть далі. А якщо це сталося з жінкою? Героїня статті Тетяна пройшла шлях від усвідомлення, що частини її вже не буде, до прийняття себе такою якою вона є. У реабілітаційному центрі їй допомагали психологи і, з рештою, важко заперечити саме факту того, що краса, все одно залишається красою, навіть при дуже різкий зміні обставин. Навіть якщо ви є жертвою військових злочинів рашистів, все одно ви цінні в цьому житті не менше ніж до того. Цінні для ваших близьких и, головне, для себе. А пані Тетяна прекрасна!

У Національному центрі "Незламні" у Львові проходить реабілітацію 71-річна Тетяна Долога з міста Українськ Донецької області. Під час обстрілу жінка втратила ногу, іншу ногу медикам вдалося врятувати.

Історію пацієнтки розповіли у пресслужбі медзакладу.

Тетяна Долога на пенсії продовжувала працювати. Окрім цього, вона доглядала матір та поралася на городі. У квітні 2023 року жінка була на роботі, коли почався обстріл. Російська ракета прилетіла біля ринку, де працювала Тетяна.

"Від влучання дах сусіднього будинку посунувся і впав на металевий контейнер, в якому і перебувала пані Тетяна. Каже, що лівої ноги не стало відразу, а праву — дуже сильно пошкодило. Жінка була при свідомості і добре пам’ятає дорогу до лікарні. Її відразу прооперували. А згодом, аби врятувати праву ногу пацієнтки, лікарі виконали ще низку хірургічних втручань", — розповіли у Національному реабілітаційному центрі.


Эта война многих украинцев лишила конечностей. Меня еще задолго до войны интересовало, а как люди после ампутаций живут дальше. А если это случилось с женщиной? Героиня статьи Татьяна прошла путь от осознания, что части ее уже не будет, до принятия себя такой, какая она есть. В реабилитационном центре ей помогали психологи и, в конце концов, трудно отрицать именно факт того, что красота все равно остается красотой, даже при очень резком изменении обстоятельств. Даже если вы являетесь жертвой военных преступлений рашистов, все равно вы ценны в этой жизни не менее чем до того. Ценны для ваших близких и, главное, для себя. А пани Татьяна прекрасна!


71-летняя Татьяна Долога всю жизнь провела в городе Украинск Донецкой области. После выхода на пенсию женщина продолжала работать и вести активный образ жизни до того момента, пока из-за российского обстрела не осталась без конечности.
Даже на восьмом десятке женщина продолжала работать, ухаживала за мамой и ухаживала за огородом. Однако весна этого года изменила ее жизнь.
Обычным апрельским днем Долога была на рынке, где работает, когда туда прилетела российская ракета. От попадания крыша соседнего дома сдвинулась и упала на металлический контейнер, в котором и находилась Татьяна. Левой ноги не стало сразу, правую — сильно повредило.

По дороге в больницу женщина была в сознании. Всю дорогу Долога выкрикивала «Господи, помилуй!». Татьяну сразу прооперировали в больнице. Однако, чтобы спасти правую ногу, впоследствии понадобился еще ряд хирургических вмешательств.

Десь у 80-хх роках цей колишній корабель увійшов до складу чф рф, а ось позавчора вийшов з нього. Назавжди. Рос пропаганда робить заяви про пошкодження, але вибух був таким потужним, що це свідчило про наявність озброєння на кораблі. До того ж він продовжував диміти до ранку. В центрі міста голубих пагорбів повибивало стекла. А на ранок корабель просто зник. Оскільки це судно перевозило, до зникнення, озброєння, то це означає врятовані життя українців. І збільшення неспроможності в росії тероризувати Чорне море. І на відео дуже добре видно саме те яким був вибух.

Попри майже захоплення Мар'янки, росіяни продовжують її обстрілювати. Захоплення купи руїн вони вважають звільненням від нацистів. Така ж доля може спіткати і Авдіївку, але час покаже наскільки добре ЗСУ зможуть зводити укріплення і як багато дронів для заміни артилерії вони отримають. Функція дронів багатогранна. В тому числі, вони знищують логистику. Цими днями ЗСУ ліквідували двох людей з мішками на дорозі. Після чого російські телеграм канали почали вересканити, про те що вбили санітарів! Але це не санітари, а т. зв. віслюки. Найнижча каста в зс рф, ці люди просто виконують функцію логистики, бо механізованими методами простіше залишитися без неї через обстріли дронами ЗСУ.

Окупанти жаліються що на авдіївському напрямку дуже важко саме через численні дрони, якими атакують з боку української армії. Взагалі Мар'янку намагалися взяти ще з 2014 року, з момента вторгнення росії на нашу територію ще в тому форматі. На протязі 10 років.


Где-то в 80-х годах этот бывший корабль вошел в состав ЧФ РФ, а вот позавчера вышел из него. Навсегда. Росс пропаганда делает заявления о повреждении, но взрыв был настолько мощным, что это свидетельствовало о наличии вооружения на корабле. К тому же он продолжал дымить до утра. В центре города голубых холмов выбило стекла. А к утру корабль просто исчез. Поскольку это судно перевозило, до исчезновения, вооружение, то это означает спасенные жизни украинцев. И увеличение несостоятельности в России терроризировать Черное море. И на видео очень хорошо видно именно то, каким был взрыв.

Несмотря на почти захват Марьянки, россияне продолжают ее обстреливать. Увлечения кучи руин они считают освобождением от нацистов. Такая же участь может постигнуть и Авдеевку, но время покажет насколько хорошо ВСУ смогут возводить укрепления и как много дронов, для замены артиллерии, они получат. Функция дронов многогранна. В том числе, они уничтожают логистику. На днях ВСУ ликвидировали двух человек с мешками на дороге. После чего российские телеграмм каналы начали визжать, о том что убили санитаров! Но это не санитары, а т.н. ослы. Самая нижняя каста в российской армии, эти люди просто выполняют функцию логистики, ибо механизированными методами проще остаться без нее из-за обстрелов дронами ВСУ.

оккупанты жалуются, что на авдеевском направлении очень тяжело именно из-за многочисленных дронов, которыми атакуют со стороны украинской армии. Вообще, Марьянку пытались взять еще с 2014 года, с момента вторжения России на нашу территорию еще в том формате. В течение 10 лет.

100-річна розвідниця пройшла ІІ Світову до самого Берліна, а 24 лютого знову зібралася на фронт!
Ольга Твердохлєбова — полковниця МВС у відставці, розвідниця, ветеранка ІІ Світової, яка має досвід перемоги над окупантами: вона викривала завод нацистської зброї, виконувала розвідні завдання в Польщі та Німеччині... Коли 24 лютого 2022 на її Україну знов навалою пішли загарбники, Ольга Іванівна зв'язалася з військкоматом, аби боронити рідну землю — пропонувала себе як снайперку!
З того часу минуло майже 2 роки, і пані Ольга відзначає 100-річний ювілей: з фірмовим поліцейським тортом від колег, теплими вітаннями та загадуванням найзаповітнішого бажання — Перемоги над російськими окупантами!

До 2014-го року Ольга Іванівна приїжджала на запрошення до урочистих заходів, в тому числі, в росію. А після анексії територій України почала розуміти, що те що є зараз спадком радянського союзу у вигляді росії, є абсолютним злом


100-летняя разведчица прошла II Мировую до самого Берлина, а 24 февраля снова собралась на фронт!
Ольга Твердохлебова — полковница МВД в отставке, разведчица, ветеранка II Мировой имеющая опыт победы над оккупантами: она принимала участие в обнаружении завода нацистского оружия, выполняла разведовательные задачи в Польше и Германии... Когда 24 февраля 2022 года на ее Украину снова нашествием пошли захватчики, Ольга Ивановна связалась с военкоматом, чтобы защищать родную землю — предлагала себя как снайпершу!
С тех пор прошло почти 2 года, и Ольга отмечает 100-летний юбилей: с фирменным полицейским тортом от коллег, теплыми поздравлениями и загадыванием самого заветного желания — Победы над российскими оккупантами!

До 2014-го года Ольга Ивановна приезжала по приглашению на торжественные мероприятия, в том числе, в Россию. А после аннексии территорий Украины начала понимать, что то, что сейчас является наследием советского союза в виде россии, является абсолютным злом

Сьогодні, в ночі, ми прокинулися не від звуків тривоги, з відповідного додатку, а від звуків роботи ППО. Хоча тривога неочікувано запізнилася, всі ракети і дрони, які летіли на Київ, були збиті. Чого добиваються погані і неправильні росіяни, витрачаючи гроші на виробництво ракет і дронів, які всі збиваються мобільними вогневими групами, не зовсім зрозуміло. Але ось, на приклад, Авдіївку атакують, з фееричною впертістю, не залишаючи не те що можливе лояльне до росіян населення, а, взагалі, камень на камені, тому що їм треба показати результат на момент виборів єдиного можливого кандидата у президенти. Тут зрозуміла хоча б раціональна основа в мотивації цих "людей".

Журнал WSJ пропонує своїм читачам статтю, в якій автор припускає, що до 2025 року Україна зможе лише наростити сили для нового контрнаступу, а проводити сам контрнаступ ще ні. Але й росіяни не зможуть перейти до наступальних дій, принаймні успішних, із захопленням нових територій. А ще Німеччина обіцяє подвоїти допомогу на тлі політичних чвар в сенаті США. Я захоплююся Джозефом Байденом, адже в нього і приоритетах захист демократії і людей, які страждають від нападів терористів типа хамасу і росіян. а не політичний рейтинг. З іншого боку, невже дурник Трамп, замість сісти у тюрму, може мати шанси у передвиборчий кампанії? В будь якому випадку, європейці, намагаючися суттєво збільшити допомогу Україні, враховують і те що відбувається зараз у США.

Дуже добрі росіяне все намагаються донести до світу, зокрема українців, якою є важливою російська культура, що те зло, що зараз відбувається в росії тимчасове і що росіяне, в переважної більшості, не завжди були такими козлами як зараз. Просто якось, в якійсь історичній крапці все пішло не туди і стало все шкереберть. Але риса характеру, коли нічого не знаю, моя хата скраю, або найліпше це коли нас не чепають, це не є рисою хорошої людини, як на мене і на думку моїх знайомих в реалі теж. Мріяти про те якою хорошою стане росія в майбутньому, і як добро, яке грунтується саме на цінностях російської культури, переможе, через якійсь доволі тривалий час, можливо, і приємно і допомагає не відчувати весь біль від того що роблять співвітчизники, але українців вбивають лише за те що вони українці вже зараз і завтра, поки ще, не припинять. І просто таке запитання, а що хтось визнавав, крім самих німців, важливість німецької культури саме під час Другої Світової? Хто взагалі думав про німецьку культуру саме під час знищення мільйонів людей в концтаборах, на полі бою? Велика німецька культура б просто згодом перемогла б все те зло що існувало тоді на тлі існування третього рейху? Мріяти можно скільки завгодно. Але знищення терористів і їх покидькових режимів зараз більш актуально ніж культура країн агресорів. На територіях, де росіяне прямо зараз намагаються знищити, перш за все в головах людей, українську культуру, збереження української культури в край важливо. А шанування російської - ні!

І ще сьогодні важливий для мене день. Ровно чотири роки тому я переїхала жити в Київ. І це буле одне з найкращих рішень в моєму житті! Монастир, де, в певний період часу, переховувався горезвісний Кулінич, із родичем, припорошений снігом. Під ноктюрни польського композитора Шопена я розпочала свій новий робочий тиждень. На фоні цього похмурого київського неба зажди читається меседж про те що життя триває. Щоб не трапилося. А вічний ліс дивує красою і коли бачиш його з вікна весь і коли йдеш серед вікові дерева, такі як дуб Петра Могили!



Сегодня, ночью, мы проснулись не от звуков тревоги, из соответствующего приложения, а от звуков работы ПВО. Хотя тревога неожиданно опоздала, все ракеты и дроны, летевшие на Киев, были сбиты. Чего добиваются плохие и неправильные россияне, тратя деньги на производство ракет и дронов, которые все сбиваются мобильными огневыми группами, не совсем понятно. Но вот, например, Авдеевку атакуют, с феерическим упрямством, не оставляя не то что возможно лояльное к россиянам население, а вообще камень на камне, потому что им нужно показать результат на момент выборов единственного возможного кандидата в президенты. Здесь ясна хотя бы рациональная основа в мотивации этих "людей".

Журнал WSJ предлагает своим читателям статью, в которой автор предполагает, что к 2025 году Украина сможет лишь нарастить силы для нового контрнаступления, а проводить само контрнаступление еще нет. Но и россияне не смогут перейти к наступательным действиям, по крайней мере, успешным, с захватом новых территорий. А еще Германия обещает удвоить помощь на фоне политических распрей в сенате США. Я восхищаюсь Джозефом Байденом, ведь у него и приоритетах защита демократии и людей, страдающих от нападений террористов типа хамаса и россиян. а не политический рейтинг. С другой стороны, неужели дурачок Трамп, вместо того чтобы сесть в тюрьму, может иметь шансы в предвыборной кампании? В любом случае, европейцы, пытаясь существенно увеличить помощь Украине, учитывают и то, что происходит сейчас в США.

Очень хорошие россияне все пытаются донести до мира, в частности украинцев, как важна российская культура, что то зло, что сейчас происходит в России временное и что россияне, в подавляющем большинстве, не всегда были такими козлами как сейчас. Просто как-то, в какой-то исторической точке все пошло не туда и стало все кувырком. Но черта характера, когда ничего не знаю, мой дом скраю, или лучше всего это когда нас не трогают, это не черта хорошего человека, как по мне, и по мнению моих знакомых в реале тоже. Мечтать о том какой хорошей станет россия в будущем, и как добро, которое основывается именно на ценностях русской культуры, победит, через какое-то довольно продолжительное время, возможно, и приятно и помогает не чувствовать всю боль от того, что делают соотечественники, но украинцев убивают только за то, что они украинцы уже сейчас и завтра, пока еще, не прекратят. И просто такой вопрос, а что кто-то признавал, кроме самих немцев, важность немецкой культуры именно во время Второй Мировой? Кто вообще думал о немецкой культуре именно при уничтожении миллионов людей в концлагерях, на поле боя? Великая германская культура бы просто позже победила бы все то зло, что было тогда на фоне существования третьего рейха? Мечтать можно сколько угодно. Но уничтожение террористов и их ублюдочных режимов сейчас более актуально, чем культура стран агрессоров. На территориях, где россияне прямо сейчас пытаются уничтожить, прежде всего в головах людей, украинскую культуру, сохранение украинской культуры крайне важно. А почитание русской – нет!

И еще сегодня важный для меня день. Ровно четыре года тому назад я переехала жить в Киев. И это было одно из лучших решений в моей жизни! Монастырь, где, в определенный период времени, скрывался печальноизвестный Кулинич, с родственником, сейчас запорошен снегом. Под ноктюрны польского композитора Шопена я начала свою новую рабочую неделю. На фоне этого пасмурного киевского неба, лично мной, всегда читается месседж о том, что жизнь продолжается. Что бы не случилось. А вечный лес удивляет красотой и когда видишь его из окна весь и когда идешь среди вековых деревьев, таких как дуб Петра Могилы!

Мама Сережи дуже любить спілкуватися телефоном і зрозуміло, що без всіх цих дзвінків, які вона здійснює протягом дня, їй буде просто нудно. Зрозуміло, що їй потрібно визнання, а ще бути в курсі всього що робить Сережа. Що вже приховувати... Якщо визнання я могу додавати до всього того що робить для неї її величезна родина, а також знайомі і сусіди, то бути шпигуном, який перебуває постійно на зв'язку, я категорично не погоджуюся! І оскільки їй вже кілька разів ставало погано, а потім раптом вона одужувала, то мені вже почало здаватися, що вона каже що їй зле, лише для привернення уваги. Чоловік помер доволі вже давно, а знов заміж Валентина Григорівна не хоче, хоча компліменти від чоловіків час від часу отримує і є за що, попри вік. Тому, більше за все, родина, яка влаштована за клановою структурою, мусить приділяти увагу саме в тій кількості, в який від Валентини Григорівни є на цю увагу запит. Взагалі, в основному, говорить вона, а слухаю

Хибні недомагання може і продовжувалося деякий час, але сережиной мамі, на цей раз, схоже дійсно стало погано. Щось в грудях пече, лікарі кажуть, що це серйозно, але лікується. Отже я зрозуміла, що в цьому випадку треба їй дзвонити частіше. І вчора розмовляли із нею довго, бо вона не хотіла мене відпускати, наче з того боку зв'язку ковтала повітря щоб не припинялася розмова. Вже і спогади з минулого згадала і як її люблять сусіди і як, на ринку, пропонують постояти біля прилавку, бо вона приносить удачу! Мені було приємно чути ці докази того як в Івано-Франківську люди взагалі проявляють емпатію до тих кого просто знають, хто не є їх родиною! А ще, хоч в неї є риси характеру які інколи важко терпіти, сережина мама все одно ось таке ясне сонечко, яке і приносить удачу і просто дає навколишньому світу той позитив, за якій її абсолютно щиро, без користі для себе, люблять люди!

На остаток вона прислала фото, на яких ялинкові іграшки, під які їй подарували заготовки і вона сама їх розписала! Дерев'яні, ніби під ретро, в народному стилі, я ще таких не бачила! Крім розмов по телефону, решту часу, Валентина Григорівна займається творчістю. Але якщо б вона ще й якось неочікувано вийшла заміж, було б ще краще. Шкода що вона не вірить у кохання після 60 років...


Мама Сережи очень любит общаться по телефону и понятно, что без всех этих звонков, которые она совершает в течение дня, ей будет просто скучно. Понятно, что ей нужно признание, а еще быть в курсе всего, что делает Сережа. Что уж скрывать... Если признание я могу добавлять ко всему, что делает для нее ее огромная семья, а также знакомые и соседи, то быть шпионом, который находится постоянно на связи, я категорически не соглашаюсь! И поскольку ей уже несколько раз становилось плохо, а потом вдруг она поправлялась, то мне уже стало казаться, что она говорит, что ей плохо, только для привлечения внимания. Муж умер довольно давно, а снова замуж Валентина Григорьевна не хочет, хотя комплименты от мужчин время от времени получает и есть за что, несмотря на возраст. Поэтому, больше всего, семья, устроенная по клановой структуре, должна уделять внимание именно в том количестве, в котором от Валентины Григорьевны есть на это внимание запрос. Вообще-то, в основном, говорит она, а слушаю.

Ложные недомогания может и продолжалось некоторое время, но сережиной маме, на этот раз, похоже действительно стало плохо. Что-то в груди жжет, врачи говорят, что это серьезно, но лечится. Так что я поняла, что в этом случае нужно ей звонить чаще. И вчера разговаривали с ней долго, потому что она не хотела меня отпускать, будто с той стороны связи глотала воздух, чтобы не прекращался разговор. Уже и воспоминания из прошлого вспомнила и как ее любят соседи и как на рынке предлагают постоять у прилавка, потому что она приносит удачу! Мне было приятно слышать эти доказательства того, как в Ивано-Франковске люди вообще проявляют эмпатию к тем, кого просто знают, кто не является их семьей! А еще, хоть у нее есть черты характера которые иногда тяжело терпеть, сережина мама все равно вот такое ясное солнышко, которое и приносит удачу и просто дает окружающему миру тот позитив, благодаря которому ее совершенно искренне, без корысти для себя, любят люди!

Напоследок она прислала фото, на которых елочные игрушки, под которые ей подарили заготовки и она сама их росписала! Деревянные, как бы под ретро, в народном стиле, я еще таких не видела! Кроме разговоров по телефону, остальное время Валентина Григорьевна занимается творчеством. Но если бы она еще как-то неожиданно вышла замуж, было бы еще лучше. Жаль, что она не верит в любовь после 60 лет...

В нас в під'їзді, на першому поверсі, є поштомат. Для мешканців будинку. Не так давно я з нього забирала посилку. Заздалегідь включаю GPS, як тільки відкрився ліфт, заходжу в додаток Нової пошти, тисну "відкрити комірку" і, поки виймаю з комірки посилку, бачу що юнак-підліток сідає у ліфт. Усвідомлення що прийдеться чекати ліфта прийшло лише на половину, а юнак вже виглядає з все ще розкритих дверей і каже із посмішкою на устах: "Не поспішайте, я вас почекаю!" За що я йому одразу висловлюю велику подяку, теж із посмішкою! :-)) Ось такі чемні і привітні діти в нашому будинку, майбутні дорослі українці! Діти нашою сусідки зліва, які грають на скрипці і фоно, теж дуже чемні. І я думаю, тут справа не тільки в дещо примусовому відвідуванні їми католицької церкви, а в тому що потяг до доброго і прекрасного взагалі є в їх житті і в їх душах!

У нас в подъезде, на первом этаже, есть почтомат. Для жильцов дома. Не так давно я из него забирала посылку. Заранее включаю GPS, как только открылся лифт, захожу в приложение Новой почты, жму "открыть ячейку" и, пока вынимаю из ячейки посылку, вижу что юноша-подросток садится в лифт. Осознание что придется ждать лифта пришло только наполовину, а юноша уже выглядывает из все еще распахнутой двери и говорит с улыбкой на устах: "Не торопитесь, я вас подожду!" За что я ему сразу выражаю большую благодарность, тоже с улыбкой! :-)) Вот такие вежливые и приветливые дети в нашем доме, будущие взрослые украинцы! Дети нашей соседки слева, играющие на скрипке и фоно, тоже очень вежливы. И я думаю, здесь дело не только в несколько принудительном посещении ими католической церкви, а в том, что тяга к доброму и прекрасному вообще есть в их жизни и в их душах!

Сьогодні відвозила сережину зимову куртку в ательє. Коли виходила біля "Рошен", дідусь у діловому костюмі сказав мені: "купіть собі цукерочку" так що захотілося посміхнутися. Від однієї новини про смерть мирних жителів до іншої осінь інколи підкидає такі милі дрібнички як секундні прояви людської доброти.

Сегодня отвозила сережину зимнюю куртку в ателье. Когда выходила возле "Рошен", дедушка в деловом костюме сказал мне: "Купите себе конфетку" так что захотелось улыбнуться. От одной новости о смерти мирных жителей до другой осень иногда подбрасывает такие милые детали как секундные проявления человеческой доброты

Сьогодні я допомогла російськомовному інваліду, в колясці, спускатися по пандусу. Спочатку він звернувся до російськомовного чоловіка якій просто йшов повз. І той почав на російській мові відмовляти: "Ви що самі не можете спуститися по пандусу? Просто берете і спускаєтеся" Тобто поводився як людина недобра і непорядна. Тоді я запитую інваліда українською мовою: "А можу я вам допомогти?". Він мені пояснив, що треба позаду триматися за ручки на спинці і стримувати коляску від надмірно швидкого руху. На поворотах пандусу відчувалося, що мені бракує досвіду керування інвалідними колясками, але, зрештою, я довезла цього чоловіка до тротуару. Він побажав мені "Хорошего дня!" і я йому теж. Робити добрі справи легко і приємно, особливо коли ти здорова людина!

Сегодня я помогла русскоязычному инвалиду, в коляске, спускаться по пандусу. Сначала он обратился к русскоязычному мужчине, который просто шел мимо. И тот начал на русском языке отказывать: "Вы что сами не можете спуститься по пандусу? Просто берете и спускаетесь" То есть вел себя как человек недобрый и непорядочный. Тогда я спрашиваю инвалида на украинском языке: "А могу я вам помочь?" Он мне объяснил, что надо сзади держаться за ручки на спинке и удерживать коляску от чрезмерно быстрого движения. На поворотах пандуса чувствовалось, что мне не хватает опыта управления инвалидными колясками, но в конце концов я довезла этого мужчину до тротуара. Он пожелал мне "Хорошего дня!" и я ему тоже. Делать добрые дела легко и приятно, особенно когда ты здоровый человек!

Коли я повернулася у Київ, і навколо себе я бачила більше блокпостів ніж людей, я інколи відчувала себе плюшевим ведмедиком, якого невідомо за що, у будь-який момент можуть почати засипати з неба ракетами. Точніше небо здавалося мені джерелом погрози, небезпека ні за що. Кімнати із автоматами питної води тоді не працювали, тож замість просто спуститися в капцях на перший поверх і через дві хвилини повернутися у ліфт із пляшкою води, я була вимушена топати за квартал, до бювета. І вже звідти нести дві пляшки, по 5 літрів. Ну і біля кожного блокпоста відпочивала, читаючи ФБ, або Телеграм. Ставила пляшки і читала. І якось, одного разу, до мене підійшла жінка із парасолькою. Така висока білявка, із блакитними очима. Не скажеш, що тип зовнішності український. І мовою окупантів жіночка поцікавилася, що ж я тут знімаю. Коли я читаю на вулиці, телефон дивиться хіба що мені під ноги. Щоб жінка відчепилася, кажу: “Фейсбук читаю, не знімаю”. Пильна громадяночка не заспокоювалася, хотіла зазирнути мені в телефончик. Але тут я зрозуміла, що в неї є та сама аура, яку психіатри вважають ознакою того, що людина може бути їх пацієнт. Я спеціально вчилася цю ауру розпізнавати. Мені дали список фільмів на цю тему. На приклад, фільм “Рокове число 23” із Джимом Керрі, або “Чорний лебідь” Аранофскі. Моє життя складалося таким чином, що мені було необхідно навчитися бачити т. з. “ауру”, так вийшло ще до війни. І ось в обличчі жінки із парасолькою я її побачила. Вона хотіла, в цій ситуації, показати свій контроль наді мною, але моя реакція не була такою як вона очікувала, вочевидь, уявив собі продовження розвитку подій, після свого запитання, якось по-своєму. Вочевидь почуваючись невпевнено, вона пішла собі далі. Я їй пояснила що знімати в мене під ногами просто нема чого. А так би вона і далі наполягала на тому, що я щось таємно фотографую через стрічку новин у фейсбуці


Когда я вернулась в Киев, и вокруг себя я видела больше блокпостов, чем людей, я иногда чувствовала себя плюшевым мишкой, которого неизвестно за что, в любой момент могут начать засыпать с неба ракетами. Вернее небо казалось мне источником угрозы, опасность ни за что. Комнаты с автоматами питьевой воды тогда не работали, так что вместо просто спуститься в тапочках на первый этаж и через две минуты вернуться в лифт с бутылкой воды, я была вынуждена топать за квартал, в бювет. И уже оттуда нести две бутылки по 5 литров. Ну и у каждого блокпоста отдыхала, читая ФБ, или Телеграм. Ставила бутылки и читала. И однажды ко мне подошла женщина с зонтиком. Такая высокая блондинка с голубыми глазами. Не скажешь, что тип внешности украинский. И на языке оккупантов женщина поинтересовалась, что же я здесь снимаю. Когда я читаю на улице, телефон смотрит разве что мне под ноги. Чтобы женщина отцепилась, говорю: "Фейбук читаю, не снимаю". Бдительная гражданочка не успокаивалась, хотела заглянуть мне в телефончик. Но тут я поняла, что у нее есть та самая аура, которую психиатры считают признаком того, что человек может быть их пациентом. Я специально училась эту ауру распознавать. Мне дали список фильмов по этой теме. К примеру, фильм "Роковое число 23" с Джимом Керри, или "Черный лебедь" Аранофски. Моя жизнь складывалась таким образом, что мне необходимо было научиться видеть т. н. "ауру", так вышло еще до войны. И вот в лице женщины с зонтиком я ее увидела. Она хотела, в этой ситуации, показать свой контроль надо мной, но моя реакция не была такой как она ожидала, очевидно, представив себе продолжение развития событий, после своего вопроса, как-то по-своему. Очевидно чувствуя себя неуверенно, она пошла дальше. Я ей объяснила что снимать у меня под ногами просто нечего. А так бы она и дальше настаивала на том, что я что-то тайно фотографирую сквозь новостную ленту в фейсбуке

Парламентська асамблея Ради Європи офіційно визнала Путина диктатором, його владу не легитимною, а росію диктатурою. Раніше визнали що Голодомор в Україні є геноцидом. Комісія по правам людини в ООН постійно збирає доказову базу воєнних злочинів росіян на території України. Ця організація не єдина, є інші. З України, США і інших країн. Слідчі зв'язуються із жертвами, навіть якщо вони, на момент розмови, проживають не в Україні. Із людьми, яки пережили насилля, катування, були скалічені, в наслідок дій російських солдатів, або були свідками вбивств і всього вище названого. Доказів вже зібрано не мало. І міжнародні суди згодом почнуть опрацьовувати ці дані. Звичайно на Землі є такі люди, які будуть вересканити: "Це фейк!" Ну так, поки не перемогли (за допомогою лендлізу США) нацистьську Німеччину, там теж вважали фейком те що Аді Гитлер поганий. Завжди знайдеться базарна баба яка буде кричати "це фейк!" Але хай вона доведе те, що все фейк, збере докази, поговорить із жертвами насилля і вони їй скажуть те що їх згвалтували був фейк. Але ж ні, це був би тоді не рівень базарної баби, це був би рівень представників міжнародних організацій, які займаються захистом прав людини.

Найкраще за все було б якби жертви насилля, які залишилися в живих, могли виїбати насильника черенком від лопати, але здебільшого це навряд можливо. Тому залишається чекати такого ослаблення диктатури, щоб відкритий доступ до головного диктатора і його поплічників був вже видним у перспективі часу. Або те що сталося із Псковською дивізією, відомою садистським витівками в Бучі. Її просто знищили ЗСУ.

Ще уряд росії не засуджує Хамас. Навіть намагається виставляти винним Ізраїль, крім того що відомо, що російськи кріптовалютні біржі переводили гроші в Іран і Хамасу, безпосередньо. Загальновизнаний світом диктатор підтримує тих хто лізе на чужу землю і коїть там військові злочини, від опису яких в нормальної людини на очах проступають сльози. Але ж не в більшості росіян. Я упевнена що час розставить все по своїм місцям. Як в улюблених казках нашого дитинства, або як знищення Бен Ладена. Перемога добра над злом як ознака того що еволюція йде в правильному напрямку. Австралопітеки вимирають і залишаються Хомо Сапієнс. А на заміну диким племенам приходять цивілізовані суспільства.



Парламентская ассамблея Совета Европы официально признала Путина диктатором, его власть не легитимной, а россию диктатурой. Ранее признали, что Голодомор в Украине является геноцидом. Комиссия по правам человека в ООН постоянно собирает доказательную базу военных преступлений россиян на территории Украины. Эта организация не единственная, есть другие. Из Украины, США и других стран. Следователи связываются с жертвами, даже если они, на момент разговора, проживают не в Украине. С людьми, пережившими насилие, пытки, были искалечены в результате действий русских солдат или были свидетелями убийств и всего выше названного. Доказательств уже собрано не мало. И международные суды впоследствии начнут прорабатывать эти данные. Конечно на Земле есть такие люди, которые будут визжать: "Это фейк!" Ну да, пока не победили (с помощью лендлиза США) нацистскую Германию, там тоже считали фейком то, что Ади Гитлер плохой. Всегда найдется базарная баба, которая будет кричать "это фейк!" Но пусть она докажет то, что все фейк, соберет доказательства, поговорит с жертвами насилия и ей скажут то, что их изнасиловали был фейк. Но нет, это был бы тогда не уровень базарной бабы, это был бы уровень представителей международных организаций, занимающихся защитой прав человека.

Лучше всего было бы если бы оставшиеся в живых жертвы насилия могли выебать насильника черенком от лопаты, но в основном это вряд ли возможно. Поэтому остается ожидать такого ослабления диктатуры, чтобы открытый доступ к главному диктатору и его приспешникам был уже виден в перспективе времени. Или то, что произошло с Псковской дивизией, известной садистскими выходками в Буче. Ее просто уничтожили ВСУ.

Еще правительство России не осуждает Хамас. Даже пытается выставлять виновным Израиль, кроме того, что известно, что российские криптовалютные биржи переводили деньги в Иран и Хамасу, напрямую. Общепризнанный миром диктатор поддерживает лезущих на чужую землю и совершающих там военные преступления, от описания которых у нормального человека на глазах проступают слезы. Но ведь не у большинства россиян. Я уверена, что время расставит все по своим местам. Как в любимых сказках нашего детства или как уничтожение Бен Ладена. Победа добра над злом как признак того, что эволюция идет в правильном направлении. Австралопитеки вымирают и остаются Хомо Сапиенс. А на смену диким племенам приходят цивилизованные общества

1. У метро
2. Філармонія
3-4. Хрещатий парк

1. В метро
2. Филармония
3-4. Крещатый парк

«Режим Путина активно разыгрывает антисемитскую "карту" в войне против Украины», – Иосиф Зисельс

В регулярных скандальных высказываниях Владимира Путина в отношении евреев нет ничего удивительного. Антисемитизм давно неотъемлемая черта российской власти.

Такое мнение в интервью "Телеграфу" высказал советский диссидент, сопрезидент Ассоциации еврейских организаций и общин Украины Иосиф Зисельс. Он подчеркнул, что Российская империя всегда «включала» антисемитизм, чтобы натравить народы, потому что еще при Российской империи антисемитизм в России всегда был и на государственном, и на бытовом уровнях. Поэтому мы не удивляемся, когда в России есть антисемитизм. Я скорее удивился бы, если бы его не было», – говорит Зисельс.

У путинского антисемитизма есть глубокие исторические корни. В Российской Империи при Екатерине ІІ ввели черту оседлости — буквальный запрет евреям жить везде, кроме отдельной территории. Указ просуществовал до конца самой Империи. Но еще до и во время его действия россияне регулярно устраивали еврейские погромы, с позволения местных и государственных властей. В Украине уровень толерантности был гораздо выше. Об этом свидетельствует хотя бы то, что после провозглашения независимости, в Украинской Народной Республике идиш стал одним из государственных языков и присутствовал на карбованцах УНР.

Російським конструкторам та особисто гендиректору єдиного танкового підприємства РФ було донесено про проблеми з танками Т-72Б3М. Командир танкового батальйону "Кочевник" попросив робити танки кращими, щоб коли вони були трофеями, то їхній стан був не таким поганим.

В кінці "Кочевник" додав, що він з 54-бригади ЗСУ й попросив директора робити танки Т-72 кращими, щоб коли вони їх трофеїли, то вони були не в такому поганому стані. Завершувалось все словами "Слава Україні", але на неї росіяни не відповідали

Тим часом українці отримають пакети допомоги від Німеччини і Данії. Україна стала найбільшим імпортером німецької зброї, в той час як данці виділили 100 милліонів крон на закупівлю боєприпасів. Новий пакет допомоги від США буде оголошений найближчими днями.

А М. Симон'ян пропонує зробити ядерний вибух над Сибіром. "Вже всю штукатурку оббив, підарас!"

Я зазавичай, в будні, ношу або кежуал, або спортивний стиль, але інколи хочеться прогулятися в класичному взутті і сукні-футляр. Я не шукаю знайомств, та й прогулянка по Києву є самодостатнім задоволенням навіть в нашому районі, коли ти йдеш, на приклад до поштового відділення і бачиш притоки Дніпра на обрії. Тим більш якщо вересень, мій улюблений місяць. Але буває, що інколи до мене підходять чоловіки, із відповідною метою. Як сьогодні. Я вже і притоки Дніпра побачила і крісло-мішок і чашку для Барбі з пошти забрала і йду через двір до перехрестя. Як раптом, ззаду, зліва, бачу, за мною йде чоловіча тінь. Я відчуваю легке роздратування від того, що дуже скоро прийдеться вигадувати як відмовити. А тінь і запитує українською мовою: "Я дуже перепрошую, але мені здається, що вас вже бачив раніше! Вас не Тетяна Ларіна звуть?". Я відчуваю тоді вже сильніше роздратування. Це ж з якого переляку я Тетяна Ларіна?!
Обертаюсь і доволі злобно кажу: "Ні!". "А, вибачте!" ніби засмучується чоловік. І вже коли я відвертаюся до мене доходить що він молодий і вродливий. Це просто хочеться, коли відбувається щось неприємне, відшукати позитивний момент, факт, який заспокоює :-))

А Барбі ще щасливіша тепер, їй більш комфортно жити на тумбочці. Її емоції вимірюються ступенем щастя. Більше-менше. Тобто в неї опіоїдні рецептори працюють ще краще ніж в мене. Вона завжди дивиться лише вперед і не сумнівається що все буде добре :-)

Селфі я роблю не тільки під час прогулянок, а й коли п'ю каву, як тільки прокинуся

Частина третя, остання

Одна з казарм була в будівлі яка мала три поверхи. На першому поверсі була власне казарма, на решті поверхів - учебка. Нею вважався обслуговуючий персонал, повара, водії, а ще лейтенанти. Останні були викладачами теорії військової справи.

Після півроку навчання Сергія чомусь залишили працювати у штабі. Чи то харизма і комунікабельність зіграли визначальну роль, чи то просто пощастило. Хоча він писав двічи листа щоб його направили в Афганістан, не взяли.

Керівні посади займали іноді люди, про яких хотілося казати що вони на своєму місці. На приклад, полковник Сабрюк, командир частини. Під час ранкового збору він проходив перед строєм ходою затвердженою ще за часи царської Росії. Поганих спогадів про нього не залишилося. Сабрюк був і хорошою людиною і офіцером у доброму розумінні. Його вже немає в живих, але пам'ятають добре ставлення до людей. А ще був комендант частини, який запам'ятався безпробудним пияцтвом. Якось його чомусь тримали на цій посаді. Через алкоголізм останнього і через неспроможність виконувати свої обов'язки, важливішою була посада заступника коменданта, на яку згодом призначили Сережу, присвоїв йому звання єфрейтора. Комендант частини згодом загинув у автокатастрофі.

Кожний ранок проводився загальний збір. Під час майже хореографічної ходи перед строєм командира частини кожна людина пам'ятала про присутність чоловічка, який хоч і мав невеличке звання, але всі знали, що від цієї людини залежить дуже багато. В частині у Староконстянтиніві це був невисокий на зріст, щупленький представник КДБ, в якого була єдина особлива прикмета — вусики. Просто руді вусики.

Але де пройшли півроки, там і рік. І якось, на ранковому зборі, запитали у всіх: “Хто вміє будувати, робити ремонти?” Вийшли у перед лише хлопці із Західної України. Сережа і його товариши. Решта злякалася що може не впоратися і через те отримати покарання. Хлопці із Західної України, як і решта строковиків, не мали досвіду у будівництві, але так швидко вчилися, майже на літу, що ніхто нічого поганого не помітив. І дуже скоро Сережа і його друзі відчули, що якість життя взагалі змінюється корінним образом. Частину дня вони будували нові приміщення для штабу, а частину сиділи у своєму кабінеті. Сережа навіть встигав писати тексти пісень, тоді, на жаль, російською.

Він і його друзі сиділи у одній кімнаті з художниками, так називали тих хто вмів малювати плакати плакатними пір'ями. Тоді було цікаво спостерігати за їх роботою, тим більш що кожний склав такий ніби іспит, пройшов по конкурсу. І якось тоді один з окулярників із Москви заявив що він теж художник. Його, як всіх претендентів на таку поважну посаду, попросили намалювати дерево що росло за вікном, а він не впорався. Але ж в той момент видавати його не стали, пожаліли. Хай би що робив, аби не заважав. Видно, коли люди не відчувають себе ображеними, то й інших ображати не хочеться. А працювати в учебці чи штабі, означає що доля посміхається, сонечко пестить твій животик!

Коли мама і “Наш генерал” приносила карпатські грибочки в сметані, голубці, котлети, квашені огірочки і Сережа це міг забрати собі, а не так як перші півроку в нього це відбирали діди, то він, звичайно ділився із найближчим оточенням. Навіть хлопцю у окулярах, який не вмів малювати, перепадало теж. Але виявилося, що він відпрошувався по власних справах, але насправді потайки купував шоколадки і місцевому магазині і потім їв їх сам у туалеті. Його ситуативні товариши знайшли одного разу обгортки від шоколадок саме у кімнаті відпочинку.
Коли я досить обережно уявляю собі той туалет, то мене, в першу чергу, шокує ідея їсти там шоколадки, а вже в другу, той факт що це було приховано від усіх, хто міг захотіти шоколадок крім нього! Тоді було рішено здати симулянта, якій, до того ж, ще й добре бачив, на поталу відповідним людям у частині.

Хочеться ще зазначити такий різновид наряду як вахта, на яку заступали о четвертій годині дня. До четвертої години наступного дня, добу. І часові на вежах, на стіні, в ночі, могли вбити того, хто забув пароль. Самі войовничі по характеру були грузини. Вони міцно і сміливо відстоювали один одного і почати стріляти на вахті для них теж було якось простіше ніж іншим. Але Сережа й поважав грузинів більше ніж всіх, бо ці люди ставили і власну гідність вище життя.
За час служби нашого франківського героя, був один випадок вбивства на вахті. Хтось чи то забув пароль, чи то був справжній порушник, вже невідомо. Можливо і пароль хтось забув і розуміння російської мови в цього гордого гірського народу було небездоганним.

Час йшов, погане швидко забувалося, а концентрація уваги більше відбувалася на позитиві. І якось, натхнено, із завзяттям, почавши свій робочий день у штабі, Сережа писав вірші в блокнотик за своїм столом. Між кімнатою і коридором там ще був невеличкий тамбур, відстань десь метрів за чотири. Стіл, за яким він записував свої твори був біля вікна. Першій поверх. І раптом він почув знайомий голос. Непомітна, але всім добре відома, людина із вусиками виглядала з дверного отвіру у коридор, і, нахилив голову в бік, віталася, сміялася, запитувала як справи! Потім він зробив паузу, пішов по коридору, і раптом став зачитувати вірш, якій був щойно написаний Сережею в блокнот, на пам'ять! Це був майже містичний випадок. Від такого, як цей агент КДБ, краще було триматися подалі!

Потім було багато чого, не все збереглося у пам'яті, не все було виразним, тим що хочеться зазначити. Але був випадок подорожі на третій полиці у поїзді в шинелі, коли родичі зустріли на вокзалі і були шоковані випаданням Сергія із третьої полиці. Місць не було, але здібність домовлятися допомогла доїхати хоча б так!
А ще був капітан, з яким на будівництві кидали цеглу у кучу, і Сережа кинув не дивлячись, і засвітив капітану прямо у голову. Але той пробачив і навіть вони потім разом поїхали у відпустку через Львів і капітан дивися щоб його підопічний просто не втік, проходив через поїзд і шукав його.

Поки що все. Можливі раптові згадки і доповнення

В вихідні росіяни раптом згадали що треба нас обстрілювати. Попри те що я вважаю, що Київ повністю захищений, мій чоловік тягне мене у бомбосховище, інколи із матюками. Я можу, попри це, залишитися дома, а потім все одно туди прийти тільки для того щоб скласти йому товариство. Якщо чесно, з усього будинку зараз ходимо лише ми. Дівчина, що живе над нами, навіть якщо їде із нами разом у ліфті, йде до сусіднього будинку, де також пересижує тривогу моя перукарка із донькою.

Юля розповідала, що там вже ціла компанія і люди приходять з матрацами і пледами. Можливо, молода сусідка зверху має там товариство свого віку, а може і протилежної статі. Більше ніхто нікуди не ходить, всі сплять.

Сережа вважає, що навіть якщо одна зі ста ракет буде збита прямо над Києвом, то нам не слід ризикувати і чекати вдома поки уламки полетять в наш будинок. А я вважаю, що якщо відсоток ймовірності невеликий, то їм можно зневажати.

Заснути не дома, навіть на м'яких меблях, я зазвичай не можу. Тому буває що приходиться робити незапланований вихідний.

Але ж, на днях, я, все ж, бачила два дива. Недалеко від будинку, у вересні, розквітла рожева магнолія і в черзі на касу, у магазині, мені посміхнувся персиковий шпіц. Шпіц був маленький, що називається карликовий, і він забарвленням нагадував гарбузову кашу з молоком. Сидів собі тихенько на руках в хазяйки і раптом, побачивши мене, повернув голову і розтягнув ротик в усмішці. Просто був серйозний і раптом посміхнувся. Наче сонце показалося з хмаринки :-)))

Хоча ДР ми справляли вдома, ми інколи відвідуємо KFC. Те що там буде смачна їжа вже здавалося передбаченим, але в цей раз вийшло доволі дивне, м'яко кажучи. Нам хотілося пива і до нього ми просто взяли смаженого сиру і чипси. Інтер'єр дуже професійно зроблений, із дзеркалами. Мені було видно столик, за яким сів симпатичний чоловік азіатської зовнішності, можливо, японець, із місцевою дівчиною. Він в захваті дивився на неї, під час розмови, поки не відкусив перший шматочок зі своєї тарілки. Здається це було турбо, або ще щось що подібне на шаурму. Нещасний іноземець, зі сльозами на очах, обережно робив ковтки, не бажаючи випльовувати зміст рота при дівчині! Ми дивилися в стані шоку. На решті умовний японець вийняв з рота якійсь предмет, дуже маленький, але явно зайвий у шаурмі, а не те що в турбо! І постраждалий пішов до каси вимагати викликати адміністрацію. Його акцент було чути навіть на вулиці, куди вийшли ми із Сережею, не доївши наші чипси, але прихопивши пиво! Видовище скандалу було не з приємних, що казати про момент виявлення, сподіваюся, не комахи... Хоча Сережа і глянув, на останок, у вікно, з цікавості, я не могла на це дивитися, мені було соромно за наше KFC перед іноземцем, це був якійсь мегакринж!

Поки що відвідувати KFC не хочеться, а в МакДональдсі ми беремо лише морозиво. Зараз почалися дощі, прохолода і їсти морозиво пізно, принаймні мені.

Моя платна подруга і перукарка Юля, ще раніше казала, що на Либідській є чудовий заклад і він краще навіть за Суші-Я, на її думку. Це варенична "Катюша". Попри скромну назву, і вивіску, яку просто замінили з того що було у радянські часи на сучасний вініловий аналог із підсвіткою, хоча посилання в ті часи все одне відчувається, там всередені офігенний інтер'єр, меню і сервіс. Ми так туди і не дісталися поки що, зазвичай на Либідській просто гуляємо із кавою, яку замовляємо з собою. Та й схильність до повноти в мене посилилася, в останні роки, тому всі ці пампушки, пляцки, вареники тощо, дозволяю собі дуже рідко.

Інша справа KFC!