Ми з Сергійком нещодавно почали думати що ми один одному подаруємо на Різдво-Новий рік. І визначились із подарунками. Це демісезонний одяг, який давно хотілося купити, але були більш нагальні цілі і тому залишалися речі, які не в пріоритеті. А тепер ось вибрали, але Нового року та Різдва чекати не стали, а подарували один одному вже зараз! І так цьому раді начебто вже Новий рік :-) Тому що речі супер! Як зробити, щоб свято Різдва виділялося серед звичайних днів, потрібно ще подумати. А поки що звичайні дні, як правило, пов'язані з сидінням у нашому звичайному бомбосховищі. Тривога рідко буває більше години, але внизу трохи холоднувато навіть у верхньому одязі.

Сергій подарував мені джинсову курточку на хутірі. Я з подивом, помітила, що штучне хутро це вже не те, що було раніше! Ніжніше текстури хутра кролика, та й ворсинки наче навіть тонше. Утеплення хутром не повністю, рукава без, тому на нинішню погоду навряд чи підійде. Але вище за +8 спробую в ній вийти. А ще у нашому кварталі з'явилися надзвичайно смачні зимові груші! Я раніше таких смачних не пробувала. А ще мій улюблений сир "Джугас" із чудовою знижкою! Я вмію радіти дрібницям, взагалі-то. Влітку, окрім бомбардувань, було багато чого. Особливість нашого району в тому, що і двори багатоповерхівок і приватні володіння потопають у квітах і навіть пізніьої осені можна зустріти найпізніші троянди. По вулицях ходять милі тварини, у будинку, де ми жили раніше, десь у районі даху, здається, досі живе яструб. Чашка кави з ранковою сигаретою, плитка шоколаду. Комплімент від чоловіка та інші радості стосунків. Захід сонця, посмішка знайомої дитини.

Читання новин то рубає мою, таку милу, повсякденність іноді на шматки, то дає більше надії та гормонів дофаміну, але тканина моєї повсякденності, спочатку, чистий позитив. Так, туди проривається всяке, тому що йде війна. Але я хочу дожити до Перемоги не з почорнілим від горя обличчям. А хоча б просто собою


Мы с Сережей не так давно начали думать что мы друг-другу подарим на Рождество-Новый год. И определились с подарками. Это демисезонная одежда которую давно хотелось купить, но находились более насущные цели и поэтому оставались вещи, которые не в приоритете. А теперь вот выбрали, но Нового года и Рождества ждать не стали, а подарили друг-другу уже сейчас! И так этому рады как будто уже Новый год :-) Потому что вещи супер! Как сделать чтобы праздник Рождества выделялся среди обычных дней нужно еще подумать. А пока обычные дни, как правило, связаны с сидением в нашем обычном бомбоубежище. Тревога редко бывает больше часа, но внизу немного холодновато даже в верхней одежде.

Сережа подарил мне джинсовую курточку на меху. Я с удивлением, заметила, что искусственный мех это уже не то что было раньше! Нежнее текстуры меха кролика и ворсинки как будто даже тоньше. Утепление мехом не полностью, рукава без, поэтому на нынешнюю погоду навряд ли подойдет. Но выше +8 попробую в ней выйти. А еще в нашем квартале появились необычайно вкусные зимние груши! Я раньше таких вкусных не пробовала. А еще мой любимый сыр "Джугас" с чудесной скидкой! Я умею радоваться мелочам, вообще-то. Летом, кроме бомбежек, было много чего. Особенность нашего района в том, что и дворы многоэтажек и частные владения утопают в цветах и даже самой поздней осенью можно встретить самые поздние розы. По улицам ходят милые животные, в доме, где мы жили раньше, где-то в районе крыши, кажется, до сих пор, живет ястреб. Чашка кофе с утренней сигаретой, плитка шоколада. Комплимент от мужа и прочие радости отношений. Закат солнца, улыбка знакомого ребенка.

Чтение новостей то рубает мою, такую милую, повседневность иногда на куски, то дает больше надежды и гормонов дофамина, но ткань моей повседневности, изначально, чистый позитив. Да, туда прорывается всякое, по причине того что идет война. Но я хочу дожить до Победы не с почерневшим от горя лицом. А хотя бы просто самой собой

Напередодні неділі була тривога, яка тривала вночі більше трьох годин. Якщо Сережа може спати на першому поверсі, сидячи на диванчику, я не сплю, в таких випадках, майже ніколи. Тим більш, до нас приєдналася ще дівчина з квартири над нами. Їй вже лінь ходити до сусіднього будинку в справжнє бомбосховище, а центральна частина нашого будинку таки може щось витримати у разі чого. Тож на другому диванчику тепер можна лише сидіти. А ще конс'єржка, яка любить жалітися і голосити і думає що все знає краще за всіх, бо життя прожила (На 10 років молодше за мою маму) виступає перед нами з багатохвилинним монологом, про війну, про своє життя, про господарство в селі і т. і. Ми, я, Сергій і сусідка зверху, переважну більшість її виступу, просто киваємо у відповідь і інколи щось відповідаємо, бо ми чемні. Оскільки ми там просиділи майже до ранку, то виспатися, коли у мозку працюють вже центри денної активності, мені не вдалося, я не вмію спати вдень... Але, ми навели порядок вдома, я навіть помила плиту, і погуляли, хоча й недалеко від будинку. Тобто якось дуже сильно зіпсувати, саме нам, вихідний в кацапів не вийшло! Хіба що мені було важко читати книгу яку я знайшла українською. Сам роман "У пошуках втраченого часу" читати, поки що, не вийшло. Зате там розкішне передслів'я, яке чітко дає уявлення, що це за книга. Я точно таке люблю! Коли внутрішній світ людини і його буденне життя утворюють одне ціле, незалежно від часу, з якого в уяві утворюються колажі, те що вже в минулому. Які б не були тривоги по тривалості, я буду читати це оповідання!

Хоча до Андрія С. Сергій вирішив йти без мене і я знала що запитувати, чи можна мені, не можна, Андрій вихопив трубку в Сережи, коли я подзвонила, і сказав, що радий мене чути. Обурився тим що Сережа мене із собою не запросив до нього! Ми домовилися, що будемо бачитися ще у трьох. Це вже після того, як мій чоловік сказав, що в нас вдома йому нема чого робити, а далі вже мене не запросив.

Заходили ще в гості до товарища, якого жінка залишає на вихідних самого з дитиною і їде до своєї мами. Чотирирічний Дімка радісно зустрічав нас із батьком на порозі їх квартири. Адже він любить гратися із дядею Сережею! Гралися в схованки, а ще в гру, де треба ходити фішками, після того як кинеш кубики, і що цікаво, цей хлопчик зажди кидає кубики так, що в нього більше всіх ходів і тому виграє навіть в дорослих. Власне він приходиться небожем п'ятирічній киянці Саші, якій ми раніше дарували планшетик для малювання і вони дуже схожі між собою! А ще невгамовний йорк Мія весь час намагалася облизувати всіх одночасно і застрибнути на стіл із грою. Через це два рази всі фішки падали на підлогу, а кубики Мії на голову, хоча це її ані трохи не засмутило! :-)

У вечорі я дзвонила мамі і вона розповідала як готує картоплю для Льови, бо він знов хоче щоб був "Мак Дональдс". В її рецепті порізані брусочки треба проварити пару хвилин, а потім, змазавши олією, запікати в духовці. Виходить саме така картопля фрі, від якої Льова в захваті! Але з хот-догом мама не вгадала. Вона вже зібралася готувати ту саму сосиску у тесті, що ми пам'ятаємо ще за радянські часи. Звичайно, з кращого тіста. Але я дуже вчасно сказала їй, що хот-дог робиться із готової продовженої булочки по типу рогалика. Так я вберегла маму від даремних зусиль, а Льову від розчарування. Рома вже не ходить у футбольну школу і відвідує, по черзі, то художку то легку атлетику



Накануне воскресенья была тревога, продолжавшаяся ночью более трех часов. Если Сергей может спать на первом этаже, сидя на диванчике, я не сплю, в таких случаях, почти никогда. Тем более, к нам присоединилась еще девушка из квартиры над нами. Ей уже лень ходить в соседний дом в настоящее бомбоубежище, а центральная часть нашего дома таки может что-то выдержать в случае чего. Так что на втором диванчике теперь можно только сидеть. А еще консьержка, которая любит жаловаться и причитать и думает что все знает лучше всех, потому что жизнь прожила (на 10 лет моложе моей мамы) выступает перед нами с многоминутным монологом, о войне, о своей жизни, о хозяйстве в деревне и т.д. Мы, я, Сергей и соседка сверху, подавляющее большинство ее выступления, просто киваем в ответ, иногда что-то отвечаем, потому что мы вежливы. Поскольку мы там просидели почти до утра, то выспаться, когда в мозгу уже работают центры дневной активности, мне не удалось, я не умею спать днем... Но, мы навели порядок дома, я даже помыла плиту, и погуляли, хотя и недалеко от дома. То есть как-то очень сильно испортить, именно нам, выходной у кацапов не получилось! Разве что мне было трудно читать книгу, которую я нашла на украинском. Сам роман "В поисках потерянного времени" читать, пока что, не получилось. Зато там роскошное предисловие, четко дающее представление, что это за книга. Я точно такое люблю! Когда внутренний мир человека и его повседневная жизнь образуют одно целое, независимо от времени, из которого в воображении образуются коллажи, то, что уже в прошлом. Какие бы ни были тревоги по продолжительности, я буду читать этот роман!

Хотя к Андрею С. Сергей решил идти без меня и я знала что спрашивать, можно ли мне с ним, нельзя, Андрей выхватил трубку у Сережи, когда я позвонила, и сказал, что рад меня слышать. Возмутился тем, что Сережа меня с собой к нему не пригласил! Мы договорились, что будем видеться еще втроем. Это уже после того, как мой муж сказал, что у нас дома ему нечего делать, а дальше меня уже не пригласил.

Заходили еще в гости к товарищу, которого жена оставляет на выходных с ребенком и едет к своей маме. Четырехлетний Димка радостно встречал нас с отцом на пороге их квартиры. Он ведь любит играть с дядей Сережей! Играли в прятки, а еще в игру, где надо ходить фишками, после того как бросишь кубики, и что интересно, это мальчик всегда бросает кубики так, что у него больше всех ходов и потому выигрывает даже у взрослых. Собственно он приходится племянником пятилетней киевлянке Саше, которой мы раньше дарили планшетик для рисования и они очень похожи между собой! А еще неугомонный йорк Мия все время пыталась облизывать всех одновременно и запрыгнуть на стол с игрой. Из-за этого два раза все фишки падали на пол, а кубики Мии на голову, хотя это ее ничуть не расстроило! :-)

Вечером я звонила маме и она рассказывала как готовит картошку для Левы, потому что он снова хочет, чтобы был "Мак Дональдс". В ее рецепте порезанные брусочки нужно проварить пару минут, а затем, смазав маслом, запекать в духовке. Выходит именно такой картофель фри, от которого Лева в восторге! Но с хот-догом мама не угадала. Она уже собралась готовить ту же сосиску в тесте, которую мы помним еще в советские времена. Конечно, из лучшего теста. Но я очень вовремя сказала ей, что хот-дог делается из готовой продолговатой булочки по типу рогалика. Так я уберегла маму от бесполезных усилий, а Леву от разочарования. Рома уже не ходит в футбольную школу и посещает, по очереди, то художку, то легкую атлетику.

Якщо не знати, що на другому фото Сережа, і бути знайомим, при цьому, з Іллюшею. Можно подумати, що це Іллюша :-)

Детство

Если не знать, что на втором фото Сережа, и быть знакомым, при этом, с Ильей. Можно подумать, что это Ильюша :-)

На нижньому фото з О. Тягнибоком

Сережа в армии

На нижнем фото с О. Тягнибоком

У вихідні ми спочатку думали що домовилися із Андрієм С. зустрітися біля входу в парк, потім виявилося, що він вже нагулявся ще на момент дзвінка Сергію і взагалі думав що ми хочемо у двох погуляти в парку. А як тільки я пробую уточнити коли ми зустрінемося із Андрієм С, то Сережа підозрює що я за ним вмираю! А мені то що, не зустрінемося так не зустрінемося. А на озері, в Голосіївському парку, зате нові качині будиночки, одразу три, один стоїть на другому

В выходные мы поначалу думали что договорились с Андреем С. встретиться у входа в парк, потом оказалось, что он уже нагулялся еще на момент звонка Сергею и вообще думал что мы хотим погулять в парке вдвоем. А как только я пытаюсь уточнить когда мы встретимся с Андреем С, то Сережа подозревает что я за ним умираю! А мне то что, не встретимся так не встретимся. А на озере, в Голосеевском парке, зато новые утиные домики, сразу три, один стоит на другом

Купили красивий горщик, землю, Сережа приніс стружок з роботи на дренаж. Оскільки саджання квітів для нас дещо зовсім нове, то ми деякий час сперечалися як садити цибулину, чи товстенькою частиною у верх, чи гострою. Адже буряк проростає у верх у першому випадку, а ріпчаста цибуля коли як у другому. Перемогла моя версія, бо я бачила в дитинстві як моя бабуся садить гладіолуси, гострою частиною цибулини у верх. А так, якщо людина садить тюльпани у перше, то є ризик того, що її фітоулюбленці проростуть вниз, якщо не знайде відповідне відео на youtube. Ми ось тільки побоюємося, що вони взагалі не проростуть, бо хто зна що їм там не те... Так звані фіалки не прижилися, дуже швидко зав'яли. Хоча я їх поливала, через тиждень вже їх не було. Але ж то були квіти лише подібні на фіалки, просто якісь польові квіточки...

З трьох тюльпанів вийшло сім цибулин, які я посадила окремо одна від однієї.

Купили красивый горшок, землю, Сережа принес стружек с работы на дренаж. Поскольку посадка цветов для нас нечто совсем новое, то мы некоторое время спорили как сажать луковицу, или толстенькой частью вверх, или острой. Ведь свекла прорастает в верх в первом случае, а репчатый лук когда как во втором. Победила моя версия, потому что я видела в детстве как моя бабушка сажает гладиолусы, острой частью луковицы вверх. А так, если человек сажает тюльпаны впервые, то есть риск того, что его фитолюбимцы прорастут вниз, если не найдет соответствующее видео на youtube. Мы вот только опасаемся, что они вообще не прорастут, потому что кто знает, что им там не то... Так называемые фиалки не прижились, очень быстро завяли. Хотя я их поливала, через неделю их уже не было. Но ведь это были цветы только похожие на фиалки, просто какие-то полевые цветочки...

Из трех тюльпанов вышло семь луковиц, которые я посадила отдельно одна от другой.

Вже більше року як ми почали із Сережею жити разом. А до того рік зустрічалися. Все ж є різниця між тим якими ми виставляємо себе на побаченнях і якими стаємо в сумісному житті. І тоді більше помічаєш якості які раніше залишалися за фасадом. Коли мною намагаються командувати, це завжди виклик для мене. Тоді стає невідомо чи зможу я терпіти цю людину. І саме із Сережею виявилося, що здатна витримати натиск керівника організації, спритного маніпулятора ще і як! :-))) Тобто, якщо не витримую те що мною командують, то справа, виходить, не в цьому, а втому що мені в загальному цілому не підходить людина. Або я просто не кохаю. Мною так просто не покомандуєш. Я не боюся казати про те що мені не подобається, не зриваючись на істерики. І якщо мені треба про щось попросити як про необхідне в конкретній ситуації, то я прошу доволі упевнено. Чи так проявляються моя потреба у домінуванні? Принаймні вона не більше за таку саму потребу в мого чоловіка.
Але коли він відчуває що не достатньо домінував вже тривалий час, то каже що сьогодні буде День газди! :-) На що я відповідаю, що газди він отримає пропорціонально його амбітнім планам на цей день :-))

Ми ще не одружені офіціально. Але плануємо це зробити в майбутньому. Сережа всім представляє мене як свою жінку. Всі сережини родичі підтримують те що ми хочемо одружитися. Хоча, поки триває війна, це не на часі

Уже больше года, как мы начали с Сережей жить вместе. А до этого год встречались. Все же есть разница между тем, какими мы выставляем себя на свиданиях и какими становимся в совместной жизни. И тогда больше замечаешь качества, которые раньше оставались за фасадом. Когда мною пытаются командовать, это всегда вызов для меня. Тогда становится неизвестно, смогу ли я терпеть этого человека. И именно с Сережей оказалось, что способна выдержать напор руководителя организации, ловкого манипулятора еще и как! :-))) То есть, если не выдерживаю то, что мной командуют, то дело, значит, не в этом, а потому что мне в общем и целом не подходит человек. Или я просто не люблю. Мной так просто не покомандуешь. Я не боюсь говорить о том, что мне не нравится, не срываясь на истерики. И если мне нужно о чем-то попросить как необходимое в конкретной ситуации, то я прошу достаточно уверенно. Так ли проявляются мои потребности в доминировании? По крайней мере, она не больше такой же необходимости в моего мужа.
Но когда он чувствует, что недостаточно доминировал уже длительное время, то говорит, что сегодня будет День газды (хозяина)! :-) На что я отвечаю, что газды он получит пропорционально его амбициозным планам на этот день :-))

Мы еще не женаты официально. Но мы планируем это сделать в будущем. Сережа всем представляет меня как свою жену. Все сережины родственники поддерживают то, что мы хотим пожениться. Хотя, пока идет война, это не ко времени

На решті, ми завітали до вареничної "Катюша", улюбленого закладу моєї перукарки, яка пам'ятає цю вареничну ще за часів свого дитинства, Юля є коренною киянкою, без зауваження про покоління. Але, пори те що її освіта не тільки перукарська, але й дизайнерська, оцінка інтер'єру на відмінно не співпадає із моєю. Видно що старалися додати колориту минулих років, але на професійне рішення, я вважаю, взагалі не тягне. Можливо, картину псує обмін валют у середині залу. А може просто не продумали із усіх точок, з яких буде дивитися відвідувач. Композиції нема. Але окремі деталі, так, дуже милі. Особливо нам з Сережею сподобалися порцелянові розетки, з яких зовнішні шнури були аккуратно натягнути у низ, переплетені і, з певним ритмом, зачеплені за порцелянові ж цвяшочкі! Я ще в житті такого не бачила! А Сережа бачив, у Німеччині. Якось взагалі ми почали згадувати гарні приклади вінтажних інтер'єрів в закладах загального харчування. Я була лише в так званому колишньому соцтаборі, в Румунії, Болгарії, Угорщині, Грузії, в країнах Балтики. А Сережа був всюди у Європі і бачив вінтажні інтер'єри ще до того як це увійшло в моду в колишньому СНГ, але якщо б він зробив, у своєму барі, полиці, на стінах, із запиленними ковзанами, його б просто не зрозуміли.

Коли ми зайшли, людей не було взагалі. Після того як ми прогулялися по залу взад-вперед, нас окликнув офіціант. Молодий узбек, дуже приємний юнак. Взагалі, в Києві, узбеки дуже чемні і говорять без акцента, і російською і українською. Чи то в точках із сухофруктами, чи ось офіціант. Потім зайшло ще пару хлопців у воєнній формі, але вони хотіли сидіти на літньому майданчику.

Ми, із моїм чоловіком, обговорили чому так мало людей, попри те, що кухня ж дуже добра. Наша традиційна, але із креативним підходом. Ми замовляли вареники з м'ясом, деруни з форшмаком. Хоча ми самі готуємо деруни смачно, в вареничної "Катюша" взагалі винятково смачні деруни! І сполучення з форшмаком вийшло вдале! Зійшлися на думці, що вся справа у неактуальній назві. Кричуще неактуальній. Українською було б "Катруся", а Катюша це та що виходила на беріг на крутий. Коли грабували і гвалтували развеселі, завзяті червоноармійці, коли займалися вандалізмом, коли робили все те саме що зараз робить армія рф на захоплених тимчасово територіях. "Катюша" або зникне взагалі, закриється, або вони здогадаються провести ренеймінг.

Ще, час від часу, до обміну валют підходили різні іноземці, турки, можливо, араби. Брали гроші і тут же виходили.

Ще ми раптом стали ходити за руку. Сережа запитав лише, як на мій погляд, чи то підійде для нашого віку, адже мені 47 а йому 55. І ми зійшлися на думці про те що у Європі за руку можуть ходити люди в будь якому віці, а ми і є Європа

Частина третя, остання

Одна з казарм була в будівлі яка мала три поверхи. На першому поверсі була власне казарма, на решті поверхів - учебка. Нею вважався обслуговуючий персонал, повара, водії, а ще лейтенанти. Останні були викладачами теорії військової справи.

Після півроку навчання Сергія чомусь залишили працювати у штабі. Чи то харизма і комунікабельність зіграли визначальну роль, чи то просто пощастило. Хоча він писав двічи листа щоб його направили в Афганістан, не взяли.

Керівні посади займали іноді люди, про яких хотілося казати що вони на своєму місці. На приклад, полковник Сабрюк, командир частини. Під час ранкового збору він проходив перед строєм ходою затвердженою ще за часи царської Росії. Поганих спогадів про нього не залишилося. Сабрюк був і хорошою людиною і офіцером у доброму розумінні. Його вже немає в живих, але пам'ятають добре ставлення до людей. А ще був комендант частини, який запам'ятався безпробудним пияцтвом. Якось його чомусь тримали на цій посаді. Через алкоголізм останнього і через неспроможність виконувати свої обов'язки, важливішою була посада заступника коменданта, на яку згодом призначили Сережу, присвоїв йому звання єфрейтора. Комендант частини згодом загинув у автокатастрофі.

Кожний ранок проводився загальний збір. Під час майже хореографічної ходи перед строєм командира частини кожна людина пам'ятала про присутність чоловічка, який хоч і мав невеличке звання, але всі знали, що від цієї людини залежить дуже багато. В частині у Староконстянтиніві це був невисокий на зріст, щупленький представник КДБ, в якого була єдина особлива прикмета — вусики. Просто руді вусики.

Але де пройшли півроки, там і рік. І якось, на ранковому зборі, запитали у всіх: “Хто вміє будувати, робити ремонти?” Вийшли у перед лише хлопці із Західної України. Сережа і його товариши. Решта злякалася що може не впоратися і через те отримати покарання. Хлопці із Західної України, як і решта строковиків, не мали досвіду у будівництві, але так швидко вчилися, майже на літу, що ніхто нічого поганого не помітив. І дуже скоро Сережа і його друзі відчули, що якість життя взагалі змінюється корінним образом. Частину дня вони будували нові приміщення для штабу, а частину сиділи у своєму кабінеті. Сережа навіть встигав писати тексти пісень, тоді, на жаль, російською.

Він і його друзі сиділи у одній кімнаті з художниками, так називали тих хто вмів малювати плакати плакатними пір'ями. Тоді було цікаво спостерігати за їх роботою, тим більш що кожний склав такий ніби іспит, пройшов по конкурсу. І якось тоді один з окулярників із Москви заявив що він теж художник. Його, як всіх претендентів на таку поважну посаду, попросили намалювати дерево що росло за вікном, а він не впорався. Але ж в той момент видавати його не стали, пожаліли. Хай би що робив, аби не заважав. Видно, коли люди не відчувають себе ображеними, то й інших ображати не хочеться. А працювати в учебці чи штабі, означає що доля посміхається, сонечко пестить твій животик!

Коли мама і “Наш генерал” приносила карпатські грибочки в сметані, голубці, котлети, квашені огірочки і Сережа це міг забрати собі, а не так як перші півроку в нього це відбирали діди, то він, звичайно ділився із найближчим оточенням. Навіть хлопцю у окулярах, який не вмів малювати, перепадало теж. Але виявилося, що він відпрошувався по власних справах, але насправді потайки купував шоколадки і місцевому магазині і потім їв їх сам у туалеті. Його ситуативні товариши знайшли одного разу обгортки від шоколадок саме у кімнаті відпочинку.
Коли я досить обережно уявляю собі той туалет, то мене, в першу чергу, шокує ідея їсти там шоколадки, а вже в другу, той факт що це було приховано від усіх, хто міг захотіти шоколадок крім нього! Тоді було рішено здати симулянта, якій, до того ж, ще й добре бачив, на поталу відповідним людям у частині.

Хочеться ще зазначити такий різновид наряду як вахта, на яку заступали о четвертій годині дня. До четвертої години наступного дня, добу. І часові на вежах, на стіні, в ночі, могли вбити того, хто забув пароль. Самі войовничі по характеру були грузини. Вони міцно і сміливо відстоювали один одного і почати стріляти на вахті для них теж було якось простіше ніж іншим. Але Сережа й поважав грузинів більше ніж всіх, бо ці люди ставили і власну гідність вище життя.
За час служби нашого франківського героя, був один випадок вбивства на вахті. Хтось чи то забув пароль, чи то був справжній порушник, вже невідомо. Можливо і пароль хтось забув і розуміння російської мови в цього гордого гірського народу було небездоганним.

Час йшов, погане швидко забувалося, а концентрація уваги більше відбувалася на позитиві. І якось, натхнено, із завзяттям, почавши свій робочий день у штабі, Сережа писав вірші в блокнотик за своїм столом. Між кімнатою і коридором там ще був невеличкий тамбур, відстань десь метрів за чотири. Стіл, за яким він записував свої твори був біля вікна. Першій поверх. І раптом він почув знайомий голос. Непомітна, але всім добре відома, людина із вусиками виглядала з дверного отвіру у коридор, і, нахилив голову в бік, віталася, сміялася, запитувала як справи! Потім він зробив паузу, пішов по коридору, і раптом став зачитувати вірш, якій був щойно написаний Сережею в блокнот, на пам'ять! Це був майже містичний випадок. Від такого, як цей агент КДБ, краще було триматися подалі!

Потім було багато чого, не все збереглося у пам'яті, не все було виразним, тим що хочеться зазначити. Але був випадок подорожі на третій полиці у поїзді в шинелі, коли родичі зустріли на вокзалі і були шоковані випаданням Сергія із третьої полиці. Місць не було, але здібність домовлятися допомогла доїхати хоча б так!
А ще був капітан, з яким на будівництві кидали цеглу у кучу, і Сережа кинув не дивлячись, і засвітив капітану прямо у голову. Але той пробачив і навіть вони потім разом поїхали у відпустку через Львів і капітан дивися щоб його підопічний просто не втік, проходив через поїзд і шукав його.

Поки що все. Можливі раптові згадки і доповнення

В вихідні росіяни раптом згадали що треба нас обстрілювати. Попри те що я вважаю, що Київ повністю захищений, мій чоловік тягне мене у бомбосховище, інколи із матюками. Я можу, попри це, залишитися дома, а потім все одно туди прийти тільки для того щоб скласти йому товариство. Якщо чесно, з усього будинку зараз ходимо лише ми. Дівчина, що живе над нами, навіть якщо їде із нами разом у ліфті, йде до сусіднього будинку, де також пересижує тривогу моя перукарка із донькою.

Юля розповідала, що там вже ціла компанія і люди приходять з матрацами і пледами. Можливо, молода сусідка зверху має там товариство свого віку, а може і протилежної статі. Більше ніхто нікуди не ходить, всі сплять.

Сережа вважає, що навіть якщо одна зі ста ракет буде збита прямо над Києвом, то нам не слід ризикувати і чекати вдома поки уламки полетять в наш будинок. А я вважаю, що якщо відсоток ймовірності невеликий, то їм можно зневажати.

Заснути не дома, навіть на м'яких меблях, я зазвичай не можу. Тому буває що приходиться робити незапланований вихідний.

Але ж, на днях, я, все ж, бачила два дива. Недалеко від будинку, у вересні, розквітла рожева магнолія і в черзі на касу, у магазині, мені посміхнувся персиковий шпіц. Шпіц був маленький, що називається карликовий, і він забарвленням нагадував гарбузову кашу з молоком. Сидів собі тихенько на руках в хазяйки і раптом, побачивши мене, повернув голову і розтягнув ротик в усмішці. Просто був серйозний і раптом посміхнувся. Наче сонце показалося з хмаринки :-)))

Ми подарували один оному взуття. Сережа, як і я, вважає що кращій подарунок взуття. Якщо йому ми обрали кросівки бренду PRPY, то мені взуття Gem, снікерси. Наша улюблена мережа Intertop вже має кілька власних українських брендів, залишившися, при цьому, магазином якому можна довіряти. Тому, обираючи між Adіdas, Nike і Gem, в одній ціновій категорії, ймовірність того що ви оберете саме бренд Інтертопу вже не така маленька. Інший бренд Braska вже давно не полишає мого гардеробу. Сережа спочатку ставився скептично, радив швидше обрати Lotto, але тепер він дуже радий що в Україні роблять взуття настільки чудової якості, просто відмінної. Лекала, шви, матеріал, все супер!

Але тільки зараз так похолодало що можна починати носити на вулиці, а не в квартирі. Хоча Барбі гуляє по квартирі саме в обновках і дуже щаслива, адже має довершений образ і, водночас, отримує задоволення від прогулянки! :-)

Вона в курсі що ми перелічили на дрони трохи більше грошей ніж звичайно, їй приємно бути моєю лялькою, вона вірить в те що я кину курити і що Україна переможе в цій війні!

Частина друга

Мама Сергія, звичайно, була у жаху, вона два рази на місяць їздила до улюбленого сина із сумками продуктів. Вона, із вже тоді незмінною високою зачіскою і поглядом переможниці яскраво-блакитних очей, задихаючись від хвилювання, проривалася до сина в лавах радянської армії! Дуже скоро її там почали впізнавати! Вона привозила ласощі також і тим від кого залежало побачить вона Сережу чи ні. І завжди бачила кохану дитину коли приїжджала! Але й розташування частини було не так і далеко від Франківська, в порівнянні із Далеким сходом, під Шапитівкою, власне це був Староконстантинів, який зараз так старанно бомлять кацапи попри відсутність там літаків. А Шапитівка — батьківщина горезвісної Вальки-стакан і російського класика Миколая Островського. В ті часи там служила частина яка спеціалізувалася на ППО, це ще називалося “секретчики”.

Житловий простір являли із себе чотири казарми, в яких розміщалися півторитищи строковиків.

Національний склад був не тількі з усього союзу, але й із соцтабору взагалі. Були ще китайці, японці, які жили на теріторії рсср, люди з Далекого сходу. Ще вірмени, узбеки, таджики. Люди, які не розуміють російську мову. Сережу у відпуску до дому ще відпускали, а тих хто був із Владивостоку — ні. Бо поки він доїде, відпустка давно скінчиться. І мами з сумками продуктів до них теж не прижджали... Строковикам з Пітеру і Москви пристосовуватися до армії було особливо важко. Взагалі всім було важко після ранкової пробіжки робити вправи на бусьях, але хто міг це ставав сильнішим.

Строковики із Пітеру і Москви були переважно у окулярах. Але виявлялося, в різних ситуаціях, що вони нормально бачать обо не так погано як намагалися вдавати, із ціллю уникнути всіх навантажень по службі. Момент їх викриття був доволі принизливим, але й лікування викривачів трошечкі людожерським.

Коли, після наряду, виявлялося що частина солдат намочила кирзаки, то їх ставили сушити при вході. Але вхід у кожну казарму містив в собі особу чергового, якій стояв на тумбочці, і, прикладаючи руку до голови, вітав кожного офіцера, промовляючи звання, залежно від кількості зірочок на погонах. Це було як “Служу советскому союзу!”, або “Здравія желаю, товарищ генерал!”.

В частині було два вийнятково особливих місця, це куток для перегляду телевізора і тумбочка. Зліва від посту казарма, а справа штаб, де зберігалися зокрема ключи і зброя. Зброю видавали під час навчань, раз на місяць. Для тренувань об'являли тривогу, відповідальні за кожне конкретне тренування бігли до квартир де мешкали офіцери і повідомляли про початок навчань. Оскількі цей час вважався часом глобального роззброєння, то у якості навчання просто розбирали зброю, гармати, танки. Це мені нагадує епізод у “Швейку”, коли офіцер австро-угорської армії мав двох денщиків і любив, наказавши їм построїтися в шеренгу, дивитися як вони розраховуються на перший-другий до нестями. Безглузде, що ї казати!

А кімната для перегляду кіно була відгороженим скляною стінкою простором, причому стінка зачинялася на ключик. В основному, мистецтво перегляду кіно полягало у тому, щоб де треба цей ключик стибрити і потім вчасно і непомітно повернути назад, на місце. Легально скляний куточок відчиняли раз на день, щоб вся частина могла подивитися одну єдину передачу “Служу радянському союзу”. А нелегально — це коли в ночі черпаки і духи потайки діставали ключи для дедів, щоб ті могли дивитися що хочуть. Але якщо б їх застукали, то покарали би не дідів, а лише духів і черпаків. Проте випадків схоплення на гарячому, за два роки, майже не було.

Два роки жаху і не дуже, але головний висновок від Сережи - армія робить сильнішим. Хто бачив армію - бачив все. А мій висновок — такого жахіття не повинно бути ніде більше у світі, крім країн які не мають відношення до цивілізації.

Продовження слідує

Частина перша

Коли Сережа закинув навчання у медучилищі, трохи згодом, але й незабаром його забрали у армію. У звичайнісіньку радянську армію 80-х років. Із жахами дідовщини, але саме у частині де він служив, сумнозвісних неуставних відносин не спостерігалося і він може це заявляти з усією відповідальністю, бо, з рештою, дослужився до єфрейтора і був заступником коменданта частини. Але все починалося із гіркого етапу служіння у якості “духа”, а згодом, “черпака”. Черпак, як і дух, це коли діди тебе будять серед ночи і наказують робити щось безглузде, віджимання, миття туалету зі шлангу, стеження за приміщенням де дивляться телевізор. Поки діди дивляться, черпаки стежать щоб командовання не заскочило зненацька на гарячому.

А ще могли просто побити, причому жорстоко, били із усієї сили по гудзиках на гімнастерці, якщо ти даєш неправильну відповідь на якесь запитання. Суцільна темрява шляху страждань і випробувань. Сережа каже, що його били часто бо він не хотів підкорятися наказам, але й не повісився, як це робили ті хто початок служби не витримував. Ніби вішалася одна людина в день.

Ранок починався із пробіжки із голим торсом по майдану схожему на стадіон. Кожного ранку п'ять кілометрів. І пробіжка могла бути у протигазі, це як, мабуть, особливий спосіб знущання, але й навчання, звичайно, на випадок раптової війни з ворогами рсср. Ще це була пробіжка у кирзаках, але все було так чудово продумано, що під кирзаками носили портянки, таке було розпорядження з часів Другої Світової, щоб кирзаки не натирали ноги, бо звичайні сучасні шкарпетки б дуже швидко перетворювалися на мотлох! Просто ганчірки б вісіли і все.

Не було важливо при якій погоді бігти і у яку пору року. Цілий рік одне і теж! Кожен ранок.

Духом знов прибулого строковика вважали до присяги, а через два місяці, коли цю присягу давали, вже ставав черпаком. І ним строковик вважався до півроку, потім війська. Могли відправити на війну у Афганістан. Описані події відбувалися у 1986-88-х роках.

Жахливий епізод із переходом від альтанки, де знов прибулі солдати налаштовувалися на позитив у перші години служби, із речами і співами під гитару, до загону у величезну баню, де всіх мили зі шлангу діди, виключно холодною і ржавою водою. Призовники після цього не могли зрозуміти хто вони і де знаходяться, але поступово поверталися до усвідомлення реальності. Вода завжди була ржава, проте не завжди холодна. Звісно гарячої на всіх не вистачало, адже води треба було ще нагріти через кочегарку. Тому її гріли духи-черпаки, а милися вгадайте кто. Ну, через рік гарячою водою вже міг помитися і наш герой. Час йшов, життя змінювалося на краще. Для тих хто вижив. Як би не було, але іржавою водою чистили навіть зуби. Зубні щітки відбиралися і всі чистили зуби лише пальцем!

В піонерських таборах, в радянському союзі, були чергові загони, якась частина чергувала, на приклад, на кухні, якась була на входах і запитувала пароль чи просто не пускала незнайомців, сторожувала і інші обов'язки тощо. Так от, це майже і є та схема за якою було прийнято роздавати обов'язки черговому взводу і це чергування називалося “наряд”. На приклад, особливо огидним мені здається наряд на кухні. Коли тридцять людей повинні були начистити тридцять ванн картоплі. Картоплю було треба мити зі шлангу. І тоді одночасно і бруд тік рікою і той хто чистить картоплю стояв у воді по коліно. Вода наливалася у кирзаки, у любу пору року. Тридцять ванн картоплі, а хто не слухався попадав у КПЗ для порушників уставу. А там, як відомо, ще більше життя не цукор

Через рік сережиної служби в частину прибув служити майбутній очільник партії "Свобода" Олег Тягнибок. Сережа каже що за характером він був скоріше флегмат. І, попри те, що хлопці, які служать вже рік, якось зняли панцерну сітку на ліжку, натягнули замість неї простирадло і поставили тазик із водою під ліжко, ніби Олег немає претензій до Сергія. В останнє особисто мені не дуже віриться, я б мала!

Продовження слідує

Работой так завалило, що робити паузу потребує неабиякого тайм менеджменту! Це після вчора, коли я підня намагалася закріпити на стіні напис Happy Birthday із надувних золотих літер. Пару раз я впала зі столу, на якій ставала, щоб дотягнутися до карнизу, але для мене завжди головне - результат! Чоловік був у захваті! :-) Він тепер не хоче знімати цей напис, поки кульки-літери самі не здуються. Оскільки там клапан тільки впускає повітря, а назад не випускає, то це може затягнутися до Різдва.

А працюю я зазаз саме над різдвяною тематикою. Ось танцюючих Санта Клаусів вже схвалили, а зараз робимо дуже такі цікаві штучки із готових ялинок. Ялинки імітують об'ємні, ніби складені із картону, коли думаєш яку взяти для чергового варіанту (їх має бути 24 за добу), то очі розбігаються і мучить необхідність зробити вибір! Але вже зроблені мною раніше вітальні написи, серпантин і ялинкові іграшки дають змогу швидко укласти композиції, які в кінці будуть доведені до стану перфект :-)
Такий темп роботи, аж дух перехоплює! :-) Але роблю це точно із задоволенням!

Квіти це є радість у чистому вигляді, як діти або тварини, які не нападають на людину, а, в ідеалі, одразу розуміють переваги від проявів любові до людей :-)

Найвищих гоменід це теж стосується :-))

Офіційний кліп із піснєю "Тромбон" це дещо інше ніж той, де акустична версія. Це більше свінг-вистава. Я колись ділилася своєю мрією зайнятися парними танцями, на кшталт сальси або танго. Але мій чоловік обурився, сказав що саму він мене обійматися невідомо із ким не пустить, а щодо варіанту піти разом на такі танці, то йому це геть не цікаво. Тільки якщо це свінг! А в цьому кліпі добре видно синтез двох напрямків. Можно і як в кабаре, ногами дригати, і танцювати самий божевільний свінг, який можна уявити, два в одному

Якось гурт, в якому грав Сергій, запросили цигани. І всім було відомо, що цей осередок відверто дотримуючийся лише власних правил. Правила аніяк не корелювали із загальною правовою системою, наявність крімінальної відповідальності, в середині циганського табору, нікого не хвилювала, а внутрішній суспільний устрій, більше за все, нагадував анархію.

Тобто, перш ніж туди сунутися, треба було спочатку добре подумати. Але запрошення грати на циганському весіллі, з рештою, було прийнято. В темних залах ресторану було якось дуже злачно, дим коромислом, светомузика, із дуже надмірною вагою циганські барони, золоті прикраси, усіх видів на кожному створювали блискучий акомпанемент цьому неповторному моменту.
Коли почали грати, виявилося що треба грати лише циганську музику. Такого запрошені музиканти в репертуарі взагалі не мали. Тоді, доволі вже п'яні, цигани почали вимагати дати їм інструменти. Вони будуть, мовляв, самі тоді грати. Навіть вирвали з рук гитару і вже почали під неї щось наспівувати. Але ті, кого вони запросили, негайно забрали гитару назад.

Тоді заблистіли ножі. І хтось із офіціантів вибіг на вулицю як раз тоді, коли повз проходив наряд омону. Омон зайшов у ресторан і одразу зайняв бік музикантів. Створив щось на зразок давньоримської черепахи. Тільки у вузьки щелини можна було розгледіти напрямок, в якій треба негайно, але повільно і максимально обережно просуватися до виходу. З зовні було чути удари ножів, але щити витримали. Опинившися на свіжому повітрі, врятовані важко дихали. Цигани кричали у слід погрози. І вимагали, в обмін на зберігання життя родин музикантів, треміново, через добу, знайти тих хто зіграє саме циганськи мотиви на їх, такому важливому, грандіозному весіллі!

На ранок гурт “Червона рута” прийшов у центр міста, шукати собі заміну на загальної тусівці. Відгукнувся лише один колектив. На циганському весіллі взялися грати вже доволі немолоді євреї, які вміли, в очевидь, через клезмерські навички, якось виходити на відвідні музичні теми. Омон протягом весілля не викликали, але через добу виявилося що одного з музикантів побили. Він вийшов на загальний збір із сінцем під оком. За що побили ніхто не зна. Навіть самі цигани. Розбили одну скрипку, просто випадково у вирії страстей, неконтрольованих емоцій. Можливо, хоча б молодята були щасливі. Але там було важко розглядіти де саме є молодята

Виробництво в Сережи зараз так працює, що він інколи проводить час вдома саме коли працюю я. В будні. Ми тоді більше спілкуємося, але й іноді сваримося. Ось, на приклад, вчора сварилися через те кому дістанеться останній персик в холодильнику. Кожен був упевнений що поведінка іншого не є припустимою. Але все закінчилося фразою: "їж, люба, скільки хочешь!" А потім ми переконалися остаточно, що найкращій секс - це спонтанний :-) Особливо, коли є можливість клімат-контролю серед жахливої спеки. Буває, ми плануємо секс ще з ранку. Мене не лякає запланованість. Воно завжди можно зробити так щоб вийшло добре. Але бути заскоченим зненацька - це щось неймовірне!

Іноді я чую як з кімнати де телевізор Сергій кличе мене: Дупка :-) Але я теж займаюся інколи неймінгом. Хрюня, Мурмурчик, Підлабузничок :-)))

Продовжую записувати сережини історії. Я колись багато слухала, а потім думала, ось як сяду, як запишу і як вийде збірник оповідань! Але час йшов, знаходилися інші справи, а історії починали забуватися. І ось я зрозуміла, що вже все запущено настількі, що вже час слухати наново, і вже по слідах свіжепересказаного записувати.

Сьогодні записую історію про Теофілю і Христину. Це дві чудові жінки, які вирили у безсмертя душі, але це, одночасно, допомагало їм досягти такого рівня доброти, що це вражало! На відміну від того ж Паші Мерседеса, гуні і інших звірів у шкірах вівець.

Так ось, у 91-му, Сережа їздив у Польщу і возив на продаж вироби з металу. В нас, на той час, продавалося багато виробів з металу, які користувалися попитом у Польші. И якось, коли він проїздив Перемишль (польск. Пршемисл, то була вже ніч, він зупинив авто біля тамтешнього монастиру і постукав у двері. Серед ночі. Попросився переночувати. Сестри пустили його. На сніданок подали кілька страв, омлети, салати, фрукти на десерт. Кажуть: “Берить все що маємо!”. І кілька днів дбали про нього дуже добре. Молодих серед них не було, навпаки, не було молодших ніж 70 років. Але у них з українцем, привізшого їм достаньо пляшок горілки, щоб черниці могли розплачуватися за хатню роботу із місцевими чоловіками, зав'язалася міцна дружба, яка тривала роками. У свій першій приїзд, Сергій, на знак подяки, відремонтував їм усе що потребувало ремонту, навіть щось з дерева зробив. Потім возив подарунки, зокрема горілку для оплати послуг польских чоловіків. Тоді в Польші це було нормально так платити за роботу. А сестри відчували що вони мусять ще щось зробити, якщо їм дарують подарунки, то і їм теж хочеться щось подарувати! Спілкувалися, від початку знайомства, польською.

Сережа досі береже образ Богоматері із дитиною. Дуже красива робота на дерев'яній об'ємній формі, поміщається в долошку. А ще світшот з написом Phantom of the Opera, із флюоресцентною карнавальною маскою на чорному фоні.

Згодом Христина і Теофіля переїхали у Канаду, а далі їх сліди загублюються. І, напевне, їх вже нема.

Але Сережа назавжди запам'ятав як вони вийшли тоді, у 91-му, гуляти у місто і Теофіля чекала біля маленького хлопчика, поки він доїсть морозиво. Коли хлопчик доїв морозиво сестра попросила в нього фантик. Сказала йому, що викине, дуже доброзичливо. Ці жінки ніби насправді були янголами!

Коли ми пило вино у ці вихідні, Сережа подзвонив Дунчику (об одинадцятої годині вечора!) і довго із ним розмовляв. Дунчик пообіцяв зіграти для нас коломийки :-)) Бо він є майстром коломийок. Спочатку починає повільно, а потім все швидше й швидше. Доходить до неймовірно швидкого темпу!