Читала історію Києва. Андріївська церква була побудована ще до появи Хрещатика. Коли її будували, там де зараз Хрещатик було русло річки.

А коли читала історію Польщі, дізналася що поляки походять від полян так само як і українці. На території Київської Русі жили переважно поляни. З цього виходить що етнічно українці значно ближче до поляків ніж до росіян. Це, звісно, нічого не змінює відповідно сучасних реалій, але все одно приємно це знати.

А ще, напередодні контрнаступу, росіяни у двічі частіше здаються у полон.

Старі як Поділ і прекрасні!

В кінці експозиції, в останньому залі, була локація для фото і реквізит. Оскільки я була у спортивній жилетці, то обирати капелюх із декором було б не те. Тому обрала віночок часів прерафаелітів :-) І хромовані кульки, біля арсенальної, теж здалися такі класні! :-)

.

Коли зібралися відвідати музей, який від недавна визнали кращим в Європі серед музеїв старовинного одягу і аксесуарів, по прогнозу в день мала початися гроза. Тому ми поспішали. Але сонце протрималося в небі без туч так довго, що встигли і оглянути експозицію і попити кави і трохи пройтися до ресторанного комплексу с хромованими кулями. Звідти поверталися до дому.

Експозицією були дуже вражені. Там все зроблено на найвищому рівні! Інтер'єри залів прикрашені так щоб відчувався дух епохи. На приклад сторінки журналів мод тих часів на стінах, картини та інші види декору. На вітринах жіночі, чоловічі вбрання, аксесуари, такі як порт-букети і ті що я не знаю. Тростини із різними вишуканими набалдашниками і навіть у вигляді порнографії, яку я не встигла сфотографувати чи навіть не подумала це зробити, стільки прекрасного було навколо ще!
Парасольки, віяла, біноклі, весільні прикраси, скриньочки, окремо зал білизни. Там були фіжми, корсети, панталони, та інші види. Багато речей із вишивкою, все дуже добре відреставроване! Видно що такі тканини, які ми бачили там, робилися під замовлення окремих людей. Такі мережива, неймовірні! Було і дуже вишукане взуття, або декор на капелюхах із пір'ями страусів, із оксамитовими стрічками! Дуже-дуже все ефектно і красиво!

І схоже цей одяг належав, у тому числі, і киянам 19-го ст або початок 20-го. Багато суконь невеликих розмірів, на мініатюрних жінок, а ось багаті чоловіки скоріше були доволі повної статури, мабуть, тому що добре їли у ресторанах :-)

https://victoriamuseum.com.ua/en/

Вихідні накрив мрячий дощ, але, попри все, я побачила Арсенальну, Липську і через Дарвіна вийшла до Бесарабської площі. Там постояла кілька хвилин, милуючися видом на початок бульвару Шевченко і потім пішла на метро. В кінці Хрещатика побачила через вікно як у магазині "Сяйво книги" спілкуються люди в розмовному клубі, для тих хто хоче розмовляти українською але соромиться. Приємно було бачити натхненні, захоплені обличчя! Ще я у перше заплатила банківською картою в метро. До того робила це лише в автобусах або тролейбусі.

Вдома був вже повний холодильник їжі, але я вже все пробувала раніше, тому мені спокійно залишилася та маленька частка із якої буду їсти я. Мама Сережи знов прислала квіти. Просто так. Я не могла не подякувати. І тепер треба набирати землю для крихітних фіалочок. Під дощем :-)

Коли гуляла ще у "Парку вічної слави", який ще не перейменували, раптом відчула що я щаслива лише від того що бачу на просвіт гілки кущів з набухающими бруньками! Прямуючи до готелю Салют, випадково купила ще сережки з перлин які виявилися навіть краще тих що я загубила. Бачити центр Києва це вже щастя. Можливо тому що є той хто чекає мене вдома і мені точно щось передали у посилці :-). Але присутність людей може бути минимальна, а Києвом я ніяк не можу надихатися і надивитися на нього! :-)

Взагалі біля Арсенальної відновив роботу музей вінтажних речей, костюмів, аксесуарів 19-го і 20 століть, який недавно був визнаний кращим в Європі, тільки в неділю він не працював. Сережу таке теж цікавить. І він хоче піти зі мною. Взагалі ще хочется на весні гуляти у Лаврі. Бо упереджень перед красою в мене нема. Але поки звідти виженуть московських попів може і персики відквітнуть. А бачити метушню релігійних фанатиків не хочеться взагалі

Раніше я любила підійматися узвозом з низу до гори. А тепер мого чоловіка не затягнеш у центр. Він прожив у Києві вже понад сімнадцять років і що він там не бачив? Взагалі обіцяє показати щось цікаве в місті, але сказати це одне, а встати з дивану, відірватися від Тік-ток або відмовитися від п'янки з друзями - це інше... Ні, ми інколи гуляємо разом, але не дуже далеко, по Джона Маккейна, або Патриса Лумумби, район Великої Васильковської-Либідської-Дружби Народів. Новус-Сільпо-Ашан або "Вина Світу"

Взагалі для мене раніше був критерій, підходить мені людина чи ні: якщо з нею не гірше ніж мені з собою, сам на сам, то підходить, якщо гірше то ні. В більшості випадків краще було сам на сам, якщо не враховувати секс :-)

Весна у парку Занковецької

Будинок Баксантів. Архитектор Екстер. Скромна чарівність

у "Французькому кварталі"

У центрі Києва є одне дуже класне місце, яке мене просто заворожує. Це дерев'яна тераса, яка починається від Андріївської церкви і закінчується на Володимирській гірці. Це довга і дуже приємна прогулянка в будь-яку погоду. Звивистий шлях від однієї малої архітектурної форми до іншої. Наче йдеш в середині скарбнички :-)

Перезимували. Першу частину зими перебували в очікуванні блекаутів і навіть було таке що залишалися іноді без світла, а один раз на добу залишилися без опалення і води. Але ж чим більше нам надавали засобів ППО, тим більше кацапи не влучали в ціль, їх ракети збивали, об'єкти інфраструктури відновлювали швидше ніж їх руйнували підараси. І хоча московіти, яких опитують на вулицях москви, вважають що треба нас бомбити цілодобово і каждодневно, ми провели цю зиму в теплі, в добрі і я особисто мала змогу працювати за компом майже весь час. Цілодобово і каждодневно. Я не буду приховувати що живу в одному з тих будинків, які підключені до критичної інфраструктури. І якось жителі будинків які часто почали відключати від електрики навіть підняли публічно питання наведення справедливості. Нас тоді почали відключати раз на тиждень. Але це було всього три-чотири рази. Я, коли обирала на мапі Києва де саме я буду жити, то мене просто притягнуло саме це місце. Незвидки виникло відчуття що мені треба саме сюди! Хоча це не Хрещатик, не Липки, не колишня Фундуклеєвська і навіть не Поділ.

Я багато переживала сум і біль через новини, два рази бачила з вікна влучання ракет і через це відчувала багато злості. Але й приховувати, саме в цю мить, радість від того що перезимували я теж не буду.

Життя триває, віддаємо на потреби ЗСУ все що ми можемо, а московіти хай мріють про те що нас будуть цілодобово бомбити. Хуй їм глотку! Хай їм грець тим блядям! :-)))

Через міжусобні розбірки київських князів, витримувати навали орди у 14-му сторіччі ставало все важче. І тільки прихід литовського князя Ольгерда у 60-х роках 14-го сторіччя, коли він отримує перемогу у битві на Синіх водах (Сучасна кировоградщина), змінює ситуацію на користь Київа. До влади приходять Гидемівновичи, які потім розділяються на прихильників протектората Речі Посполитої і прихільників союзу Литви з Руссю. Через що Ольгредовичи сваряться між собою. Ягайло зі Свидригайлом (треба ж так дітей назвати!) Ягайло став польським королем одружившися на Ядвізі. Офіційно зветься Владислав Другий. Брат Ольгерда Вітовт теж не підтримує залежність Литви від Польші. Загалом залежність від Польші на той час мало кому подобається. Києвом править спочатку син Ольгерда Володимир. А потім інші літовськи князі. Проте Свидригайло, як не старався, так влади над Київом не отримав. Бо програв сину Вітовта Сигізмунду битву під Вількомиром.

Видатним правителем Київа був Олелько з дінастії Гидеміновичів. Старший син Володимира Ольгердовича, онук Ольгерда. Він сприяв розвитку саме української православної церкви і культури. У 15-му сторіччі у Києві з'являється Магдебурзьке право. Одночасно відбувається розвиток козацтва і коли залежність від Польщі вже остаточно дістає вже нові групи людей, до влади приходить Богдан Хмельницький.

Яка ж при цьому роль московського князівсттва, яке на той час вже існувало? А, на приклад, така:

1482 року Київ захопили й зруйнували війська кримськотатарського хана Менґлі Ґерая на прохання великого князя московського Івана III. Було зруйновано більшість старокиївських храмів. Софійський собор був пограбований. Кримський хан подарував московському князю золотий дискос і потір, які татари взяли із собору. Іван III провокував кримського хана й на подальші напади, які відбувалися наприкінці XV — початку XVI століття і сильно загальмували розвиток Києва.

У 1494—1497 роках великий князь литовський Олександр Ягеллончик надав Києву право на самоврядування (магдебурзьке право).

1508 року відбулося повстання Михайла Глинського. Глинські закликали київських бояр відродити Київське князівство.

На початку XVI століття Київ був у центрі московсько-литовських війн. Збільшення загрози з боку Туреччини в першій половині XVI століття спричинило проведення інтенсивних будівельних робіт на укріплення київського замку

Московіти як могли пхали свого носа. Для них головним було захопити, нехай навіть ціною руйнувань. Тобто по добрій волі їх ніхто пускати не збирався. І те що Богдан Хмельницький обрав їх в союзники, намагаючи захистити державу від нападів турків і гніту поляків було помилкою, але із дуже зрозумілими мотивами. Але ж вимога російської імперії рятування і підтримку оплачувати рабством була дуже підлою. Ви, типа зникаєте як нація і вважаєте себе росіянами, а ми вас підтримуємо. Так іноді батьки знущаються над дітьми-підлітками, в обмін на фінансову підтримку пропонують повне знищення особистості. Але ж що робити якщо особистість вистояла? Тобто характер вимог московії до України завжди мав у основі совєї підлість. За що московія заплатить рано чи пізно сповна.

Ідіот пуйло то і взагалі стверджує що Україну вигадав Ленін. Що характерізує Пуйла вже як повного дебіла, або просто недалекого обивателя випадково прийшовшого до влади. А те, що для більшості росіян така постать є царем і від него сяйво випромінюється, то це вже характеризує більшість росіян як повних дебілів і неосвічених, майже диких тварин. Як ото орди монголів і татар.

А зокрема Іван III був Васал золотоординських ханів до 1480 року

Бреде снігом вертепна хода.
В кожному домі своя біда.
В кожній оселі свої світлА.
Смерть має форму крила.

Так багато чудес і лих.
Смерті незатишно серед живих.
Смерть не звикла, що вона чужа.
Смерть знає, що є межа.

А тут просторо від голосів.
І місяць висить, як зАвжди висів.
І вертеп бреде, як брів завждИ.
І тепло в повітрі від цієї ходи.

І смерть думає, що з цих веремій
їй не вибратися самій,
що потрібно брести за цим теплом
за руку з кимось, довго, обом.

Щоби творилася коляда,
щоби не так палила біда,
щоби грівся співом кожен спудей.
Але шкода дітей, так шкода дітей.

Шкода, що їх торкнулася ця
історія, без початку й кінця,
історія чудес і лих,
шкода, що полюють саме на них.

Бреде смерть. Зимова пора.
Лівий низький берег Дніпра.
Золотий перетин нічної ріки.
Все як зАвжди. Все навпаки

Фото: На Великій Васильківський

Одне з найбільших естетичних задоволень для мене це є перехід з Тарасівської на колишню Назар'ївську. Те як змінюється характер простору і одні архітектурні форми переходять в інші поки ти йдеш і дивишся. Назар'ївська тепер називається вул. Вєтрова. Я думала, це на честь режиссера Дзиґи Вертова. Але ж ні. На честь Вєтрова Бориса Сергійовича, залізничного працівника.

На фото видно молодого чоловіка, якій вдягнений по самій сучасній моді серед молоді, в усе чорне. Наш Іллюша теж слідує цій моді. Але ж йому що не вдягни, все супер! Київські діти, підлітки, мають такі особливості, як снобізм в одязі. Ми з Сергієм якось подарували йому кросівки, але він повернув і сказав, що він не буде носити бо це не оригинал... Ми не знали, я взагалі не дуже в цьому розуміюся. А Ілля ось такий принц в нас :-) Сучасним дітям важливо показати один перед одним що в них все на найвищому рівні! З іншого боку, в такому красивому місті як Київ мабуть треба дійсно гуляти лише одягненому з урахуванням всіх понтів, особливо якщо тобі лише чотирнадцять :-) Тож у центрі гуляють самі красиві молоді хлопці і дівчата, яких собі тільки можна уявити! :-)

А взагалі кияни, як я помітила, не люблять складних кольорових сполучень. Максимально просто. Трохи білого до чорного, сірий, червоний, іноді синій. Це буває дуже красиво і стильно! :-)

де мешкала класик української літератури Леся Українка (Лариса Косач) і стріт-арт на Антоновича

У вересні 1894 р. Олена Пчілка перевезла старших дітей — Ольгу, Оксану і Миколу — до Києва для отримання ними систематичної освіти. Оселилися вони в орендованому будинку по вул.Назар’ївській, 21 (нині вул. Ботанічна)

Аби полегшити видатки за орендоване житло, Ольга Петрівна в одну з кімнат узяла квартиранта. Щойно повернувшись із Болгарії, Леся Українка познайомилась із ним. Це був Нестор Гамбарашвілі (Гамбаров) (1871-1966). За участь у студентському русі в 1894 р. його виключили з Московського університету, і навчання він продовжив у Київському університеті Святого Володимира. Він відчув на собі тягар соціальних та національних утисків, що сприяло виникненню між ним і Лесею Українкою дружніх стосунків. Ось як згадує Нестор Гамбарашвілі про поетесу: «Коли вона говорила про гноблення царським самодержавством рідної України, про русифікацію українців й інших народностей, які входили в колонію Російської імперії, її сірі очі запалювались вогнем ненависті до самодержавства». Його спогади, лаконічні, але точні і правдиві («Мої спогади про Лесю Українку», датовані 2 серпнем 1948 роком), розміщені в другому виданні «Спогади про Лесю Українку» (видавництво «Дніпро», Київ, 1971 р.).

«Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою», — казала Леся. У своїх спогадах Гамбарашвілі розповідає, як гарно Леся грала на фортепіано твори Бетховена, Шопена, Моцарта, Шумана, Чайковського, Гріга, як вони разом бували на концертах. Леся подарувала Нестерові книгу віршів французького поета Альфреда Мюссе з написом французькою: «Учителеві, учневі і товаришеві в пам’ять нашого «товариства взаємної допомоги» від Лариси Косач. Київ, 29/IV 1896»

Так сталося, що ходити по гостях ми почали раніше приходу Нового року. Родичі Сергія з Києва, які не запрошували на День народження через коронавірус, вирішили раптово запросити саме в цей раз. А також їм було цікаво познайомитися зі мною, бо інші родичі, з Івано-Франківська, розповідали про мене багато доброго і казали, що я їм дуже сподобалася. Тоді ми в їх великому особняку то ходили до гори і вниз по внутрішніх сходах щоб я могла оглянути весь будинок, то пили вино в напівпідвальній столовій, а потім вони показували нам свій сад. З бесідками, литими скульптурами, і красивою ландшафтною архітектурою. А ці, київські родичі, водили нас по квартирі, яка займає весь верхній, мансардний поверх, сучасної п'ятиповерхівці, а потім ми пили вино і надзвичайно смачно вечеряли! Вони теж принципово не хочуть нікуди тікати з Києва. Ми побачили дуже затишне родинне гніздечко, людей які давно знають чого хочуть від життя і щасливі жити ось так, спокійно у затишку і гармонії.

Чудові діти виходили до нас з геймерської кімнати привітатися і отримати подарунки і тут же занурювалися в світ ігор обратно. Лабрадорка Монро, шоколадного кольору, що вміє дивитися так у очі і торкатися лапкою під столом що встояти майже неможливо, відчула хто найменше вміє відмовляти собаці, зосередилася саме на мені. А чорно-біла кішка Тигра тільки сором'язливо заглядала з прихожій і ховалася знов. Колись вона сама прийшла до цього будинку і вирішила що це тут будуть її хазяїни. Так і залишилася там жити. А ще великий акваріум в вітальні радував око дивовижними, прекрасними рибами, не гірше ніж в "Оушн Плазі". Глава сім'ї, Андрій, якого ми вітали з Днем народження, колись був льотчик, потім став бізнесмен. В останнє літав 10 років тому, в Німеччині, на авіавиставці. Дуже любить згадувати ті роки коли він літав. Вчора було класно! :-))

Я у перше відвідала цей район Києва на таксі

В ці темні і прямому і в переносному сенсі часи, в Києві традиційно працює біля Почайної ринок антикваріату. А це одна із нинішніх розваг - поїхати просто туди гуляти. Ось ми і поїхали. Оскільки любимо дивитися разом на красиве :-)

Там серед купок першого снігу розкладені різні старовинні цікавинки, інколи дуже красиві. Коли йдеш серед глечиків для натюрмортів, грецьких мідних вазонів, підсвічників, чайних ложок і портсигарів, вінтажних валіз для фотосесій, ніби раптом опиняєшся поза власною епохою. Більше за все вразив металевий келих на ніжці у стилі арт-нуво. Тож раптом вирішуєш призначити мету свого просування серед краси і призначаєш цінову межу і ось той самий керамічний заварник, про який ти вже почав мріяти, на тебе дивиться і тобі поступаються в ціні саме настільки наскільки ти хочеш і це є свято яке ти відчуваєш після всього!

А ще українську мову ти тепер чуєш помітно більше ніж до війни і ще і це так гріє твоє серце! :-)

Після вінтажного ринку ми пообідали у KFC. Знайшли фільтр для води потрібного розміру, випили ще кави і поїхали до дому. На закритій станції метро, в самому центрі Києва, проводили "Голос країни". Відчуття, ніби перед очима промайнули вогники таємного казкового життя, які чи то були насправді чи то тількі примарилися

біля оперного театру. "Невизначенність почуттів"