Недавна читала як ЗСУ просуваються на південному напрямку, маючи хоча і не карколомні, але стабільні успіхи, і раптом згадала:

И мы с тобою как в Ассе
Стоим на ялтинской трассе
В магнитофоне порвался пасик
Этих ли я ждал перемен?

І подумала, а як там "Ундервуд"?

Подивилася на їх сторіночку у ФБ і побачила, що а нічого так. У 2014-му вони виступили на підтримку України, з якої вони власне родом, наспівали пісню про Тараса Шевченка і все. Просто виступають зараз в російських клубах і заїбца :-)

За час війни у продажу з'явилися нові торгові марки морозива. Заборонене у будні стає дозволеним на вихідні. Ось, на приклад, Imperium. Шоколад і біла частина скручені у спіраль в рожку. Яка насолода відчувати два смаки по черзі! Наче вони перекручуються, таючі у роті! І вулиця Антоновича тоді раптом грає новими фарбами і більше ідей приходить у голову, щодо всього що раніше потребувало ідей! :-)

Львів початку 80-х був схожий на інші українські міста. Як і всюди у СРСР, його мешканці були змушені вести розмови на кухні. Особливою ж видавалася атмосфера богемності — те, що ми називали «козу водити». Це коли творчий люд, художники, композитори, письменники та поети ходили з однієї кав’ярні до іншої, просто щоб поговорити. У моїй квартирі вони також збиралися. Іншою точкою збору був дім львівського психіатра Олександра Корольова, великого інтелектуала, поціновувача джазу та східної філософії.

Попри те що у Львові, в той час, вже відчувався дух свободи, все одне треба було знаходити якісь компроміси із місцевими контролерами соцтабору. Треба було думати наскільки можна оголювати моделей, або шукати прихист щоб вільно обговорити щось із друзями. Постійний пошук балансу між свободою і слабшаючим впливом диктатури

Коли Путин стверджував що Україну вигадав Ленін, то, виходить, що цей останній генсек, і за одне цар, нічого не знав про УНР і про те, хто такий Павло Скоропадський. Це ж, виходить, що сіренький кдбістський посадовець, дивом вибившийся в керманичи колишньої РФРР, навіть не читав "Білу гвардію" Булгакова. Але й мільони вірнопідданих, виходить, що теж не читали.

Влітку 1918 року на Гомельській телефонній станції стався конфлікт між працівницями та власниками-концесіонерами братами Рукавішніковими.
Зарплата телефоністок на кінець 1917 року становила в перерахунку на українські гроші від 30 до 60 карбованців.
На початку 1918 року більшовики, що захопили місто, наказали концесіонерам підвищити зарплату телефоністок до 110-160 карбованців.
З приходом української влади Рукавішнікови відмовилися виплачувати підвищені зарплати і знизили її на 50%. У відповідь телефоністки оголосили страйк.
Телефони в Гомелі замовкли на 6 днів, а до керівництво станції отримало сотні скарг і претензій.
Начальник станції почав звільняти страйкарів і набирати нових. Роботу станції вдалось частково відновити. Однак звільнені почали боротьбу зі "штрейкбрехерами": новим співробітницям не дозволяли вийти на роботу, перерізали телефонні лінії.
Телеграми з проханням про допомогу на адреси Міністерства праці, Міністерства внутрішніх справ і навіть Голови Ради міністрів Української держави полетіли і від страйкарів, і від підприємців.
На місце був відправлений Чернігівський губернський комісар праці, який раптом став на сторону телефоністок. Звільнені самовільно з'явилися на роботу і "усунули" опоненток.
Брати-бізнесмени оцінили такі дії як захоплення підприємства, звинуватили комісара в "яскравій прихильності до соціалізму і більшовизму".
Конфлікт тривав майже місяць і закінчився перемогою телефоністок - з 1 липня заробітна плата на станції була підвищена удвічі, а керівництво перейшло в руки "комітету телефоністок".
Українська влада намагалася контролювати торговельні (перш за все харчові) потоки, які йшли через Гомель на північ і схід.
На початку літа 1918 року в Гомелі з'явилася українська митниця з призначеним "комісаром з вивезення за кордон, контролю та реєстрації товарів". Цей комісар підпорядковувався Департаменту зовнішньої торгівлі Міністерства торгівлі і промисловості Української Держави.

Приватники-комерсанти здійснювали через Гомель масштабні і прибуткові операції. Так, мінські торговці Арон Гутнер і Лейзер Біргер за одну операцію відправляли до Києва по 2 вагона сірників.
У серпні 1918 року гомельський торговець Бенціон Евентов переправив через місцеву станцію 1900 ящиків махорки для Мінська, Шклова і Толочина.
Наприкінці літа 1918 року Міністерство торгівлі і промисловості вело квоти на цукор, борошно, махорку та ін. Повністю було заборонено вивозити сіль.
Мешканці Гомельського повіту швидко перетворилися на контрабандистів. Вони стали возити українські товари на підрадянську територію.

Ніякі заборони і обмеження не могли перемогти економічних мотивів: вартість солі в Гомелі становила 6 карбованців за пуд, а в Мінську - вже 25, махорка в Гомелі коштувала 250 карбованців, а в Могильові - 550, цукор в Гомелі купували за 160-200 карб. за пуд, а в голодуючій Москві його збували по 700 і навіть одній тисячі карбованців.
До нелегальної торгівлі долучалися і залізничники, і німецькі солдати та офіцери і навіть самі працівники митниці.

Методи контрабандної діяльності описував комісар української митниці Олександр Свірський в доповідній Міністерству промисловості і торгівлі:

"На станції Гомель існує злочинна практика таємної відправки за кордон заборонених до вивозу товарів, переважно цурку.
Завдяки великим хабарям, товар, який відбирається у власників, за допомогою спеціальних експедиторів залізничні станційні агенти вантажать заборонені товари у вагони …
Погрузка без огляду, з відома агентів, робиться так само у двох верстах від станції на робочі поїзди з підвезених по шосе на фурманках товарів, або на станції Уза за кордоном України в 30 верстах від Гомеля на шосе Гомель-Могильов"

Наші котики.

На жаль, поки що не вийшло відвідати його виставку

За повідомленням Національного космічного агентства України, 2 серпня 2023 року о 3 годині 31 хвилині за київським часом із Центру космічних польотів на острові Уоллопс (штат Вірджинія, США) відбувся успішний пуск ракети-носія середнього класу Antares.

Основна конструкція першого ступеня ракети-носія і частина наземного обладнання розроблена Конструкторським бюро "Південне" та виготовлена Південним машинобудівним заводом (Дніпро) в кооперації з українськими підприємствами "Київприлад" (Київ), "Хартрон-Аркос" (Харків), "Хартрон-Юком" (Запоріжжя), "Чезара Телеметрія", "Рапід" (Чернігів) на замовлення корпорації Northrop Grumman (США).

Підготовку Antares, випробування та пуск провели за участі дніпровських та харківських фахівців. Спеціалісти конструкторського бюро "Південне" в режимі реального часу здійснювали технічну підтримку пуску.

У конструкторському бюро "Південне" раніше працювали батько і дід. Вони все життя займалися розробками в авіакосмічної галузі. Коли таке трапляється що я спілкуюся із татом по телефону, він розмовляє зі мною українською. Хоча він так само не вивчав у школі українську як і я, бо був звільнений від цього як син військового. І авіакосмічна галузь змінюється так само

За лаштунками

Незнятий кадр незіграної ролі
Іванові Миколайчуку

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
чекало все! Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур'ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки - як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, -
Він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран - твоя домівка,
Два виміри, і третій - в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв'ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп'ї траву.

Першодрукар Іван Федоров вважається засновником друкарської справи у Московському царстві. Але через те що з Москви його просто вижили конкуренти-видавці-церковники, він поїхав у Львів, де знайшов сприятливі умови для подальшого розвитку. Міняти назви, топоніми пов'язані з його імям зараз ніхто не збирається точно. На приклад, вулиця Івана Федорова, на якій є чудовий сквер напроти посольств різних країн у Києві.

Він був не тільки друкарем.ю а ще інженером, гравером і ліварником.

Виходячи з геральдичного трактування друкованого знака Федоровича, деякі науковці вважають, що він походить з дрібної західнобілоруської або полісько-підляської шляхти, підписувався родовим гербом Рогоза «Шранява». Існує гіпотеза про народження Івана Федоровича на території сучасного Вілейського району .

У 1532 році, за деякими версіями, здобув ступінь бакалавра Яґеллонського університету, (Краків) — у «промоційній книзі» університету є відповідний запис 1532 року стосовно особи на ім'я Joannes Feodorowicz Moschus

У Львові його стали називати не Федоров, а Федорович. Бо ця версія прізвища була ознакою належності до вищих верств суспільства в Московії. Там таке прізвище могли носити лише дворяни.
У Білорусі й Україні таких обмежень не існувало, і друкар називав себе «Іваном Федоровичем», додаючи до цього пояснення «з Москви», або «москвитин»

Проте саме друкарській справі навчався, напевне, в анонімній друкарні новгородського священика Сильвестра (1553–1563).

 Сукупність художніх прийомів оформлення тексту, розроблена Іваном Федоровим, вплинула на подальше східнослов'янське друкарство. У післямові до «Апостола» 1564 року безпосереднім ініціатором створення друкарні названий цар Іван IV Грозний.

У Москві, разом із Петром Мстиславцем Іван встиг надрукувати кілька книг, потім їх друкарню спалили.

Упродовж 1569–1570 років надруковані Учительне Євангеліє та Псалтир з Часословцем. Обидві книги прикрашені заставками й ініціалами: Євангеліє — геральдичною композицією, Псалтир — двома гравюрами. Передмови написані Іваном Федоровичем і Г. О. Ходкевичем.

Далі Заблудова, Львів, Острог і знов Львів.

Упродовж 1573–1574 років у монастирі св. Онуфрія «друкованє занедбане обновил» (надгробна епітафія на могилі у Львові).

Разом зі своїм сином Гринем Івановичем із Заблудова працював над новим виданням «Апостола», прикрашеним заставками, ініціалами, кінцівками і трьома гравюрами. У післямові розповів про свою друкарську діяльність у Москві й Литві та про переїзд до Львова. Там же в 1574 році надрукував перший східнослов'янський Буквар.

У 1575 році перейшов на службу до воєводи Київського, князя Костянтина Василя Острозького управителем Дерманського монастиря.

Івану Федоровичу, в багатьох справах, допомагав його син. Упродовж 1580–1581 років спільно із сином, Іваном Друкаревичем, видав першу повну слов'янську Біблію з власною післямовою.

Написав передмову до Заблудівського Псалтиря, післямову до Апостола 1564 року, Львівського Апостола і Львівської Абетки. У літературному відношенні найбільший інтерес становить післямова до Львівського Апостола, де Іван Федорович пише про те, що змусило його взятися за нелегку працю друкаря й продовжувати її в найважчих обставинах.

Першим опублікував найдавніші пам'ятники слов'янської літератури: болгарське «Сказаніє о письменах» Чорноризця Храбра (початок X століття) у додатку до Острозької Азбуки й одне зі слів Кирила Туровського (в Учительному Євангелії).

Останні два роки життя провів у роз'їздах. Відомо, що в 1583 році відвідав Краків і Відень, де показував імператорові Рудольфу ІІ свій винахід — багатоствольну гармату зі змінними стволами

У 90-му році, коли проводилася Студентська революція на граніті, в Івано-Франківську теж був мітинг. І, зокрема, Дунчик не міг залишитися осторонь, тому не просто туди пішов, а зчепився з ментами, омоновцями. Він вигукував гасла за підтримку незалежністі держави, за недопущення підписання нового союзного договору. За що був дуже жорстоко побитий. Він прийшов на репетицію увесь в синцях, але грати в гурті, навіть тоді, не припинив.

Головними вимогами молоді були:

недопущення підписання нового союзного договору;
перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року;
повернення на територію УРСР українських солдатів, а також забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями винятково на території республіки;
націоналізація майна Компартії України й ЛКСМУ;
відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола.

Метод забастовки, такий як голодування, на той момент, в Україні був чимось зовсім новим. Тому, попри все ще значний вплив кремля, вимоги мітингувальників було виконано.

«Революція на граніті», що була повністю організована силами студентства, мала на той час небагато аналогів у Європі, зокрема студентські протести у Франції 1968 року. Прямим наслідком київських протестів була відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола та виконання низки вимог мітингувальників. Ці акції та голодування відіграли важливу роль у становленні незалежності України.

Відпочити від новин, навіть поринаючи у сферу б'юті-індустрії, не вийшло. Коли я відвідувала вчора мою перукарку вона включила телевизор і, поки вона робила мені зачіску, я почула що там розповідають про Пашу Мерседеса. Він мав не лише багато авто марки мерседес, а ще й золоту стіну в своєму особняку. А ще бажає смерті при кожному зручному випадку. Виселяли його з Лаври, звичайно, зі скандалом, він прокльонав направо і наліво. Зеленського, працівників музеїв, міністерство культури і всіх із ним пов'язаних. А ще якось прокляв ченця, який назвав Путина хуйлом. "Ви всі помрете!" внушає, із перекошеним від люті обличчям, цей кашпіровський, але носити електронний браслет він мусить не через це, а через агітацію за путина своїх вірян, за підтримку руського миру. Ще окремо він проклинав Зеленського за те що його не пустили до останнього на прийом без черги, бо патриарх же свята людина! Десь місяць тому його побачили без браслета. Паша вдавав ніби йому не продовжили запобіжний захід, але прокуратура заявила що це зовсім не так. Тож брехати для Паши так само природно як і купувати особисто собі золото на гроші прихожан

Але, на ВДНГ, все ж, була одна деталь. Дерев'яне панно-різблення, яке присвячене війні. Скромно стояло подалі від людського моря. Окремі сюжети ніби пліточки. Серед них вирізані назви міст. Вирізано все підкреслено грубо. Мабуть кожна пліточка символізує віконце в чиєсь життя. Десь були і лебеді і вогонь, жіноче обличчя, вітер, поховання, каплички. Всі їх об'єднував образ лиха, попри всю відмінність однієї від одної, була єдина емоція. Можливо біль, або просто пригнічений стан душі.

Але, все ж, хотілося в цей день бути як усі. Десь вдалині виднілися атракціони, можливо і бісово колесо. Камінь, ножиці, папір

Олена Теліга
(1906-1942)

ЛІТО

Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим надхненням жить!

П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.

В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить.
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить!

І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить не сила —
Ні на що — твоїх єдиних уст!

Просто словами не передати як болить в середині за Одесу! Це кохане місто, яке я відвідувала безліч разів, лише за тим щоб відчути радість, чи то від зустрічі, чи то від подорожі разом, чи просто щоб злитися з Одесою в одне на свій День народження, ще не здогадуючись що зустріну там ще й нове кохання. А зараз бачу лікування російських пропагандонів від того що зруйнували спадщину ЮНЕСКО, мовляв в Спасо-Преображенському соборі переховувалися іноземні найманці, а ще у Будинку вчених на Сабаніївському мості і в кількох ще пам'ятках архітектури...

Ще не було жодного разу щоб я не була в захваті від краси Одеси, і щоб не відчувала поцілунків, не чула компліментів, не переживала щось особливе. А зараз зграя ман'яків захуярили в прекрасне місто онікси і калібри, та ще намагаються видати ці ракети за українські, хоча вже всім відомо що причина цих влучань в неточності Х-22, росіяне цілили в портову інфраструктуру, але промазали, влучили в Грецьку, в Сабаніїв міст, в Єврейську, в Арнаутську вулиці.

Хочеться обійняти Одесу разом з одеситами і котами. Пам'ятаю як в останнє дивилася на неймовірний початок Малоразліївської, як звідти вийшла дівчина неймовірної краси, а я пішла в бік вокзалу, де мене чекали щоб проводити на поїзд.
Одеса, дивовижна Одеса... знов фашисти поранили твоє прекрасне обличчя і закликають ще раз бомбити Л'вів!

Натомість, в ночі, здетонував ще один склад боєприпасів у Криму, перекрили трасу Джанкой-Симферополь. А ще посадили Гіркіна, загребли Бородая, влучили безпілотниками по московській інфраструктурі. І свіжі мемчики не примусили себе чекати дуже довго.

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

1944

Микола Хвильовий не був закатований або розстріляний НКВС як більшість письменників "Українського відродження", але закінчив життя самогубством. Він бачив як приходять за його друзями, знайомими, він знав що з ними буде потім. Зректися від головної діяльності свого життя, від відокремлення української культури від російської, Хвильовий не міг, тому обрав саме суїцид.

Центральною для Хвильового була проблема історичного буття України, української культури. І він бачив порятунок лише в тому, щоб заперечити москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів. Окрім цього Хвильовий відкрито проповідував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.

У 1925 році він висунув гасло "Геть від Москви!", вважаючи, що для творення своєї власної культури Україна має відмовитись від копіювання російської культури за "московським шаблоном".

За рік Хвильовий набирає обертів і пише публіцистичний памфлет "Україна чи Малоросія?" (але друком він вийде лише в 1990). Епіграфом були обрані рядки Фрідріха Шіллера: "Рабство — річ ганебна, але рабська психологія у свободі — гідна зневаги".

Визначальною у памфлеті є думка:

"…ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів…".
Тоді про Хвильового говорили, що він "той, хто вивів з рівноваги навіть Сталіна в Кремлі"

.

Я пам'ятаю як першими Шахедами було зруйновано будинок в центрі Києва, вбито вагітну жінку, кота і літніх людей. Як від болю стискалося серце. А тепер наші ППО збивають БПЛА ще на підльотах до Києва. Досвід і антидронові рушниці, на які ми скидуємося всією країною. Для створення картинки перед не зовсім, вочевидь, психічно здоровою аудиторією рашки не жаліють грошей навіть тоді коли постріл нульовий. Сьогодні ми спускалися в ночі у бомбосховище всього два рази.

Є прогрес. Сьогодні ти їж ведмедя, а завтра ведмідь їсть тебе.

Так у французької збірної наша збірна блискуче виграла, а в іспанської програла і навіть Мудрик нічого не міг зробити, ні швидкістю бігу ні швидкістю реакції

Богдан-Ігор Анто́нич (* 5 жовтня 1909, с. Новиця — †6 липня 1937, Львів) — український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець. БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ (1909—1937)

Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов’язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках — «Зелена євангелія» та «Ротації» — Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень.

Прокотяться, як лава, тисячні століття,
де ми жили, ростимуть без наймення пальми
і вугіль наших тіл цвістиме чорним віттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальні.
(«Пісня про незнищенність матерії»)

Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, Індійської, грецької) й поганської міфології слов’ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші — це вже означало для нього займатися міфотворенням. Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов’язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею:

Я жив тут.
В неоліті…
може, ще давніше…
Мої малюнки буйволів замазав місяць.
(«Праліто»)