У 90-му році, коли проводилася Студентська революція на граніті, в Івано-Франківську теж був мітинг. І, зокрема, Дунчик не міг залишитися осторонь, тому не просто туди пішов, а зчепився з ментами, омоновцями. Він вигукував гасла за підтримку незалежністі держави, за недопущення підписання нового союзного договору. За що був дуже жорстоко побитий. Він прийшов на репетицію увесь в синцях, але грати в гурті, навіть тоді, не припинив.

Головними вимогами молоді були:

недопущення підписання нового союзного договору;
перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року;
повернення на територію УРСР українських солдатів, а також забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями винятково на території республіки;
націоналізація майна Компартії України й ЛКСМУ;
відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола.

Метод забастовки, такий як голодування, на той момент, в Україні був чимось зовсім новим. Тому, попри все ще значний вплив кремля, вимоги мітингувальників було виконано.

«Революція на граніті», що була повністю організована силами студентства, мала на той час небагато аналогів у Європі, зокрема студентські протести у Франції 1968 року. Прямим наслідком київських протестів була відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола та виконання низки вимог мітингувальників. Ці акції та голодування відіграли важливу роль у становленні незалежності України.

Відпочити від новин, навіть поринаючи у сферу б'юті-індустрії, не вийшло. Коли я відвідувала вчора мою перукарку вона включила телевизор і, поки вона робила мені зачіску, я почула що там розповідають про Пашу Мерседеса. Він мав не лише багато авто марки мерседес, а ще й золоту стіну в своєму особняку. А ще бажає смерті при кожному зручному випадку. Виселяли його з Лаври, звичайно, зі скандалом, він прокльонав направо і наліво. Зеленського, працівників музеїв, міністерство культури і всіх із ним пов'язаних. А ще якось прокляв ченця, який назвав Путина хуйлом. "Ви всі помрете!" внушає, із перекошеним від люті обличчям, цей кашпіровський, але носити електронний браслет він мусить не через це, а через агітацію за путина своїх вірян, за підтримку руського миру. Ще окремо він проклинав Зеленського за те що його не пустили до останнього на прийом без черги, бо патриарх же свята людина! Десь місяць тому його побачили без браслета. Паша вдавав ніби йому не продовжили запобіжний захід, але прокуратура заявила що це зовсім не так. Тож брехати для Паши так само природно як і купувати особисто собі золото на гроші прихожан

Але, на ВДНГ, все ж, була одна деталь. Дерев'яне панно-різблення, яке присвячене війні. Скромно стояло подалі від людського моря. Окремі сюжети ніби пліточки. Серед них вирізані назви міст. Вирізано все підкреслено грубо. Мабуть кожна пліточка символізує віконце в чиєсь життя. Десь були і лебеді і вогонь, жіноче обличчя, вітер, поховання, каплички. Всі їх об'єднував образ лиха, попри всю відмінність однієї від одної, була єдина емоція. Можливо біль, або просто пригнічений стан душі.

Але, все ж, хотілося в цей день бути як усі. Десь вдалині виднілися атракціони, можливо і бісово колесо. Камінь, ножиці, папір

Олена Теліга
(1906-1942)

ЛІТО

Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим надхненням жить!

П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.

В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить.
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить!

І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить не сила —
Ні на що — твоїх єдиних уст!

Просто словами не передати як болить в середині за Одесу! Це кохане місто, яке я відвідувала безліч разів, лише за тим щоб відчути радість, чи то від зустрічі, чи то від подорожі разом, чи просто щоб злитися з Одесою в одне на свій День народження, ще не здогадуючись що зустріну там ще й нове кохання. А зараз бачу лікування російських пропагандонів від того що зруйнували спадщину ЮНЕСКО, мовляв в Спасо-Преображенському соборі переховувалися іноземні найманці, а ще у Будинку вчених на Сабаніївському мості і в кількох ще пам'ятках архітектури...

Ще не було жодного разу щоб я не була в захваті від краси Одеси, і щоб не відчувала поцілунків, не чула компліментів, не переживала щось особливе. А зараз зграя ман'яків захуярили в прекрасне місто онікси і калібри, та ще намагаються видати ці ракети за українські, хоча вже всім відомо що причина цих влучань в неточності Х-22, росіяне цілили в портову інфраструктуру, але промазали, влучили в Грецьку, в Сабаніїв міст, в Єврейську, в Арнаутську вулиці.

Хочеться обійняти Одесу разом з одеситами і котами. Пам'ятаю як в останнє дивилася на неймовірний початок Малоразліївської, як звідти вийшла дівчина неймовірної краси, а я пішла в бік вокзалу, де мене чекали щоб проводити на поїзд.
Одеса, дивовижна Одеса... знов фашисти поранили твоє прекрасне обличчя і закликають ще раз бомбити Л'вів!

Натомість, в ночі, здетонував ще один склад боєприпасів у Криму, перекрили трасу Джанкой-Симферополь. А ще посадили Гіркіна, загребли Бородая, влучили безпілотниками по московській інфраструктурі. І свіжі мемчики не примусили себе чекати дуже довго.

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

1944

Микола Хвильовий не був закатований або розстріляний НКВС як більшість письменників "Українського відродження", але закінчив життя самогубством. Він бачив як приходять за його друзями, знайомими, він знав що з ними буде потім. Зректися від головної діяльності свого життя, від відокремлення української культури від російської, Хвильовий не міг, тому обрав саме суїцид.

Центральною для Хвильового була проблема історичного буття України, української культури. І він бачив порятунок лише в тому, щоб заперечити москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів. Окрім цього Хвильовий відкрито проповідував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.

У 1925 році він висунув гасло "Геть від Москви!", вважаючи, що для творення своєї власної культури Україна має відмовитись від копіювання російської культури за "московським шаблоном".

За рік Хвильовий набирає обертів і пише публіцистичний памфлет "Україна чи Малоросія?" (але друком він вийде лише в 1990). Епіграфом були обрані рядки Фрідріха Шіллера: "Рабство — річ ганебна, але рабська психологія у свободі — гідна зневаги".

Визначальною у памфлеті є думка:

"…ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів…".
Тоді про Хвильового говорили, що він "той, хто вивів з рівноваги навіть Сталіна в Кремлі"

.

Я пам'ятаю як першими Шахедами було зруйновано будинок в центрі Києва, вбито вагітну жінку, кота і літніх людей. Як від болю стискалося серце. А тепер наші ППО збивають БПЛА ще на підльотах до Києва. Досвід і антидронові рушниці, на які ми скидуємося всією країною. Для створення картинки перед не зовсім, вочевидь, психічно здоровою аудиторією рашки не жаліють грошей навіть тоді коли постріл нульовий. Сьогодні ми спускалися в ночі у бомбосховище всього два рази.

Є прогрес. Сьогодні ти їж ведмедя, а завтра ведмідь їсть тебе.

Так у французької збірної наша збірна блискуче виграла, а в іспанської програла і навіть Мудрик нічого не міг зробити, ні швидкістю бігу ні швидкістю реакції

Богдан-Ігор Анто́нич (* 5 жовтня 1909, с. Новиця — †6 липня 1937, Львів) — український поет, прозаїк, перекладач, літературознавець. БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ (1909—1937)

Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов’язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках — «Зелена євангелія» та «Ротації» — Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень.

Прокотяться, як лава, тисячні століття,
де ми жили, ростимуть без наймення пальми
і вугіль наших тіл цвістиме чорним віттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальні.
(«Пісня про незнищенність матерії»)

Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, Індійської, грецької) й поганської міфології слов’ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші — це вже означало для нього займатися міфотворенням. Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов’язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею:

Я жив тут.
В неоліті…
може, ще давніше…
Мої малюнки буйволів замазав місяць.
(«Праліто»)

Півонії після дощу

Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.
Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста.
Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.

Наприкінці 19-го року, після переїзду в Київ, я відвідувала виставку Івана Марчука і враження були приголомшливі! Його картини і скульптури ніби відтворюють світоустрій загалом, але не через образи звичайного світу, а через вигадані автором образотворчі матерії, які припустимі в якомусь іншому вимірі, на метафізичному рівні, на приклад. Це нібито все те ж саме, але не з атомів і молекул, а з того що утворює ниточки з яких світ ніби сплетений. Ось і картина "Золоте мереживо" висловлює вже навіть однією назвою цей спосіб відтворення!

А Іван Марчук вже визнаний світом геній сучасності і заслуженно посідає місце серед 100 геніїв образотворчого мистецтва.

Іван Степанович народився в родині сільського ткача в Тернопільській області.

Вивчав декоративний розпис, курс з кераміки у Львові (в училищі та інституті прикладного мистецтва)

Дехто закидає, що в кінці 1980-х він покинув Україну, мовляв “утік…”. Та не слід забувати, що Марчук як митець формувався за радянських часів, і його творчість була не до вподоби КГБ. Маючи експозиції в більш, ніж десятьох містах Радянського Союзу, українська Спілка художників його не визнавала, більш того – ігнорувала, коли вже вголос говорили про неймовірну харизму. Запитаєте, що поганого в зображенні пшеничних ланів чи блакитного неба? Дуже вже все українське, метафоричне, символічне довкола теми буття простого українця.

Тому еміграція до Австралії, Канади, США – скоріше, була вимушеним кроком.

Напрацювання митця оцінені в понад 5 тисяч картин. До слова, виставки Марчука завжди відвідують тисячі шанувальників з різних куточків світу. До 200 персональних виставок його полотен – і де б не був особливе захоплення викликає техніка виконання Марчука. Мова йде про геніальний очерк-стиль в живописі «плетиво з ниток». Справді, зображення на межі рукотворного і технологічного, через складність філігранного виконання і трудомісткість практично не підлягає повторенню. Жартуючи Іван Степанович охрестив цей стиль «пльонтанізм» (дослівно – випльонтане зі жмутків ниток), що ще дужче заплутало іноземних перекладачів. Спробуйте й самі, відшукати зокрема англійський відповідник для цього стилю.

У 1990-х відбулася його перша офіційна виставка у Києві – у Державному художньому музеї українського образотворчого мистецтва (нині Національний художній музей України).

Вражені мистецтвознавці Європи, США та Австралії, пропонують й досі виставлятися в найкращих залах світу.

У жовтні 2007 був включений до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності», який формувала газета «The Daily Telegraph», а Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради академії (до «Золотої гільдії» входить 51 художник з усього світу)

Прислали мне сегодня этот рисунок с Одессы. Девочка нарисовала. Девушка. Молоденькая. Юное создание. Такие рисунки...
В блокноте.

Она сама это помнит, она покажет это своим детям (это обязательно). И внуки еще прихватят этот рисунок в память.
80 лет, в среднем. Три поколения. Будут помнить, что пережила их бабушка. И это не шутки. Лет, лет, лет...
Каждый раз, когда меня спрашивают, а насколько лет Россия посралась с Украиной? Отвечаю - на 80 лет - минимум. А то и на 100.
Девочка передаст боль своим детям, те передадут своим, а на внуках боль притупится. И тогда Украина будет готова простить России её поступки.
При условии, что Россия поймет свою неправоту, попытается покаяться и вообще... Чота поймет.

А значит, этого не будет вообще никогда.

Пропагандисти вже визнають те що путину доповідають факти не з нашої реальності і тому він робить таки фантастичні заяви. А ще починають визнавати реальні втрати росіян на фронті. А ще Ердоган манав лояльність путина. Ерджеп Таїповіич хоче в ЄС і розблокував вступ Швеції у НАТО. Сидіти весь час на двох стільцях неможливо, рано чи пізно треба обирати.

А ще кацапи багато разів обстрілювали касетними бомбами Харків, а тепер раптом згадали що касетні боєприпаси заборонені. Коли щур отримує по пиці, щур ниє і скавучить

У випадку прийняття України в НАТО до закінчення війни, війна, на певне, локалізується на певних територіях і тоді росії не залишиться нічого як відмовитися взагалі від війни, бо невелика частина України їй не цікава, а цікава вся теріторія України. На саміті вирішується план дій до прийняття нашої країни в НАТО. На сьогоднішній день росіяни вимагають щоб ми не вступали в ЄС, але ж в ЄС вже точно хоче Ердоган і товариство росії йому цікаво не дуже, тому він зробив те що зробив і про це розгорнуто йдеться в наступному відео :-)

- 8 липня Валерію Залужному виповнюється 50 років.
- Залужний - Бик за східним календарем
- Залужний з дитинства знав українську мову краще, ніж російську, українська мова для нього рідна
- Залужний не навчався у радянських ВНЗ, навіть у училищі
- Залужний навчався у школі "на трієчки", але став відмінником у машинобудівному технікумі, а далі так:
- Одеське вище командне училище - диплом з відзнакою
- Національна вища військова академія – золота медаль
- Національний університет оборони мені Івана Черняховського. Як найкращий випускник оперативно-стратегічного рівня підготовки нагороджений перехідним мечем королеви Великої Британії
- після всіх військових академій Залужний закінчив Острозький університет і став магістром з міжнародних відносин
- Залужний взагалі не навчався на Заході, він чистий "продукт" української військової науки
- Залужного було призначено Головнокомандувачем після провальних випробувань чи то безпілотників "Байрактар", чи то протитанкових "Джавелінів". Він сам не знає, чому, незважаючи на невдачу, Призначили Головкомом саме його.
- До повномасштабного вторгнення росії він був учасником бойових дій на Донбасі, а також обіймав керівні посади.
- У кабінеті у Залужного стоять тренажери - так він відпочиває
– Головком пише вірші, але нікому їх не показує
- Залужний добрий та товариський, зовсім не відповідає стереотипу солдафону. Але на західних генералів він також не схожий. Він особливий, наш, український.
– Головнокомандувач – проста людина, дружить з генералами та рядовими, відгукується на прохання, допомагає не для вигоди, а від душі.
“Кожен солдат для мене – особистість”
-Головнокомандувач Збройних Сил України генерал Валерій Залужний у січні отримав мільйон доларів у спадок від американця українського походження і віддав їх на потреби армії. У генштабі підтвердили, що інформація відповідає дійсності.

Весілля у Івано-Франківську починається з того що батько невісти, за два тижня до дня весілля, зустрічається із музикантами. І платить їм гроші. Обговорюється программа на день і вечір, на всю урочісту подію. А потім вже, коли наступає день весілля, у ресторані все починається з того що гості або по одному заходять і дають гроші молодим і музикантам, або вже централізовано збираються гуртом перед рестораном і йдуть всі разом в середину і тоді вже всі по черзі дають гроші, всі бачать хто скількі дає. А батько невісти, тобто газда, має накрити такий стіл щоб ні в кого потім язик не повернувся сказати що стіл був так собі. А ще кількість гостей, до 90-х років включно, не була менше за 250 людей, інакше б люди сміялися з такого весілля. На столі сама традиційна на весіллях страва “кльош”. Це коли пічуть велики пироги із різніми видами солодких начинок, а потім нарізають на шматки і розкладають на тарілки, які потім укладаються ярусами на загальний стержень і знизу йдуть великого діаметра а в горі закінчуються малим, по формі пираміди.

І ось настає час, коли гості заходять у ресторан. Якщо музикантам дали достаньо грошей, то коли несуть гаряче, музиканти грають спокійну музику і тоді гості можуть поїсти спокійно. А якщо мало, то музканти, коли офіціянти несуть, на приклад, голубці, починають грати швидку, веселу музику, ось як коломийки. І тоді гості танцююють, а голубці охолоджуються на столі. А якщо грошей дали дуже мало, то музиканти весь час, поки йде весілля, грають коломийки і темп нарастає, тоді гості падають знесилені під кінець весілля. І тому бажаючих давати мало грошей нема :-)

На весілля запрошують, в першу чергу, співробітників батьків жениха й невісти, в другу - сусидів. В третью - друзів жениха й невісти. В четверту просто знайомих з вулиці, а в п'яту - знайомих знайомих, якщо кількість гостей все ще не достатня.

Зараз, в наш час, вже багато хто відмовляється від таких святкувань, але в 90-ті все ще було саме так.

А ще музикантам мали не тількі дати достаньо грошей, а ще й накрити такий стіл, саме для них, щоб вони були задоволені, а не те... Попадають всі в кінці весілля!

На ранок музиканти змучані йшли до дому із сумками повними їжі і кишенями повними грошей. Крім Франківська їх часто запрошували по області, в села. В селах звичаї ще веселіше. Там раніше було прийнято бити музикантів і Сережа казав що в нього був великий досвід захисту від гостей штативом для микрофону! Було і таке що встигали втікти.

А ще мій чоловік розповдав, що один кримінальний авторитет якось прийшов на весілля своєї коханки. В разгар святкування, коли всі напилися. Музиканти заходять в кімнату для музикантів, а він кохається з невістою. Отакої... За національністю він був єврей і контролював центральний ринок. Це до того що в Франківську ніколи не було прийнято утискати євреїв.

Сережа каже що це були дуже щасливі часи. Хоча починалося все із того що його запросили на першу Червону руту грати разом із Тарасом Петриненко. Сережа знайомий з Гадюкиними й не тільки :-)

А ще в нього був роман із Іриною Білик, але це взагалі окрема історія! :-)))