Колись давно, ще до повномасштабного вторгнення, я дискутував зі своїм другом-мандрівником про те, що не варто подорожувати на окуповані території - такі, як Північний Кіпр, Абхазія чи Карабах. Друг питав - чому? Чому я маю себе обмежувати, та довіряти іншим на слово? Я приїду та сам подивлюся. Все, що я спромігся сказати - про біль, який відчувають люди, що колись покинули свої домівки, і не можуть повернутися. А ти приїдеш на них подивитися, як турист.
Тоді я й сам розумів, наскільки це звучить інфантильно та непереконливо.
А тепер українці і самі мають такий досвід, з 2014 року - десятки тисяч, з 2022 - мільйони українців. Ми втрачаємо міста, людей, свій час і своє щастя.
Три дні тому найвідоміший український рок-гурт “Океан Ельзи” випустив нову пісню, "Мукачево". За музикою нічого принципово нового, вони вже багато років виконують, по суті, одну й ту саму пісню. А от слова дуже щемливі. Славко Вакарчук згадує себе у дитинстві в Мукачево, у підлітковому віці у Львові, у розквіті кар’єри у Києві, та запитує себе - чи був він тоді готовий стати голосом покоління, якому болить.
І трапилася дивовижна річ, що більша, ніж сама пісня - в коментарях під відео люди почали дописувати текст пісні, про свої місця, які болять зараз їм.

Десь на площі Свободи в Харкові
Підніму в небо очі заплакані,
Пригадаю я всіх кого втратили,
І спитаю у себе теперішній
Чи хотіла б я бути голосом, покоління тих кому болить…

Десь у парку в Маріуполі,
де кохання вперше відчула я,
Запитала б себе безтурботну я,
Чи повірила б що стану людиною з міста-спогада, міста, яке всім болить.

Десь на набережній в Донецьку, під зірками вільного міста
Там де душі були скалічені, сидить хлопець по імені Слава
Він так довго не був просто вдома, бо той дім зараза спіткала
Запитаю у себе сивого чи хотів би я бути голосом покоління тих, кому болить

Десь у Ялті, біля маяка там,
Де шумить Чорне море лагідно,
Я зустрів би себе із майбутнього,
Щоб спитати, куди я вирушив,
І спитав би у того мандрівника,
Що на обрії хвилі зустрічає,
Чи хотів би він стати світлом тим,
Що веде всіх, кому болить?..
Тих, хто не мовчить!..

Десь на березі в Маріуполі , на піску біля моря блакитного, там де крани портові під хмарами , буду я ще сидіти і дихати. Споглядаючи мирні обрії, Запитаю у себе втомлено, чи хотів би я бути голосом покоління тих , кому болить

Десь в безкраїх степах Асканії,
Де ще міни не розривалися,
Я б у трáви лягла весняні і
Сни дитячі мені б згадалися.
Там лунають казки бабусині,
На горищі скарби запилені…
Чи знайду я там рими-зцілення
Поколінню тих, кому болить?
Тих, хто не мовчить

Десь на набережній під тополями
Каховського моря колишнього
У рідному Енергодарі випив я би з собою в 2000-х
І спитав би я себе того, хлопчину безтурботного
Чи готовий він би залишатися собою до кінця
Ми ніколи не програємо в цій війні
Ми ніколи не віддамо землі свої
Я ніколи не буду віддавати ім'я своє
Тим, ким я був, тим я і є

Як зібрати ту душу розірвану,
Що сльозами із неба капає...
Як себе заспокоїть дорослого, що дитинство своє пригадує...
Як тому пояснити хлопчику,
Що так мріяв зірок дістатися,
Як йому пояснити лагідно,
Що в житті таке може статися...

От від цих коментарів-продовжень я вже плачу.